Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Просто як два плюс два

© Карачевський Олег, 05-06-2017
- Два плюс два буде три!
- Ні! Два плюс два буде п’ять!
- А я тобі кажу три!
- Ти дурень! П’ять буде!
- Сам ти дурень!
Гупання ударів. Клубок тіл на підлозі.
- Моє кун-фу сильніше за твоє!
- Твоє кун-фу — фігня!
- Зараз я тобі покажу!
Синці. Рвана одежа. Але гору так ніхто і не взяв.
- Підемо до гуру! Він нас розсудить!
- Правильно! Він “п’ять” скаже!
- От побачиш! Він “три” скаже!
І неофіти пішли до старійшини. Той їх уважно вислухав. І сказав:
- Насправді... ви обидва праві! Просто від перестановки доданків сума змінюється! Якщо два додати до двох — то буде три! А якщо навпаки, два до двох — то буде п’ять!
Неофіти почухали потилиці... А тоді один штовхнув другого.
- Я ж тобі казав, що три буде!
- Ні! Я теж казав правильно!
- Ні! Я казав про два плюс два. А ти навпаки! Про два плюс два!
Старійшина заплакав.
- Сваріться далі! Це так весело, що в мене сльози.
Неофіти посерйознішали і пішли назад мести підлогу. Мели вони старанно. Щоб було більше бруду. Чи хоча б здійняти пилюку. Та раптом всі стали бігти повз них і вони покидали віники.  Натовп згуртувалися біля воріт. Звідти якраз виїхав віз. А на ньому була клітка. А у клітці сиділа вродлива дівчина. Вона ні на кого не дивилася і її чарівний погляд був направлений кудись у далечінь.
- Ще ніколи не бачив такої красуні, - видихнув один з неофітів.
Товариш штовхнув його під ребра.
- Вона відьма! Ти ще дай їй чарами затьмарити твій розум!
Та юнак не міг відвести від неї очей.
- Гей, ти! Залишишся і будеш її вартувати! - сказав йому старійшина, як це помітив.
Коли всі надивилися на бранку і розійшлися, хлопець сів біля клітки, дістав сопілку і став грати. Грав він погано. Але кого то хвилювало. І...
- Припини цю какофонію! - закрила руками вуха дівчина.
- О! Ти вийшла зі ступору!
- Я знала, що мене будуть катувати, але щоб так!
- Та ну тебе. Якщо грати добре, то наш світ може злитися з реальністю і перестати існувати.
- Маячня! Світ існує, доки є ті, хто вірить у реальність.
- Ти здуріла! Через вас світ і зникне!
Дівчина засміялася.
- Я тебе засмутив?
- Ні, мені смішно. Люди сміються, коли їм весело.
- Це в реальності так. А в нашому світі коли весело треба плакати. Інакше...
- Інакше світ зникне?
- Так.
Вона знову засміялася. Юнак знову заповзявся грати на сопілці.
- Реально. Ти міг би грати нереально круто і з реальністю нічого б не сталося б!
- А раптом?
- Я знаю багато гарних музикантів. І вони ще світ не знищили.
- Ти з реальності?
- Ні. Я з міста, де вірять у реальність.
- Вас там багато?
- Вистачає.
- Цікаво було б поглянути.
- Я б з радістю тобі показала. Якби не була у клітці.
- Можу тебе хоч зараз випустити. Але що я з цього матиму?
- Та що хочеш!
- Давай цілунок!
- Та хоч сто!
- Спіймав на слові.
- А в тебе є ключі?
- Ні, але я можу їх попросити.
- І тобі дадуть?
- Хочеш парі?
- На що?
- На ще сто цілунків!
- Та хоч двісті!

Адепти сиділи півколом і дивилися на старійшину.
- Панове, ми сьогодні вкотре зібралися... щоб обговорити, чому має сьогодні дорівнювати число Пі, - оголосив той.
Один з адептів підняв руку.
- Я думаю, що число Пі має бути раціональним. Бо в Тих світах воно ірраціональне. Тому воно має дорівнювати... скажімо чотирьом...
- Заперечую. Якщо Пі буде дорівнювати чотирьом, ми скотимося у піксельну реальність, де гіпотенуза рівна катетам.
- Але ж гіпотенуза справді дорівнює катетам!
- Наша реальність не піксельна!
- Підтримаю! Хай ваша гіпотенуза була рівною катетам вчора. Завтра хай буде рівною чомусь іншому!
- І взагалі хай її відношення буде ірраціональним!
- Перепрошую, але ірраціональним воно вже було позавчора!
Старійшина кахикнув.
- Ми зібралися для обговорення числа Пі, а не катетів та гіпотенузи.
- Так, пане.
- Число Пі має бути раціональним!
- Здалася вам раціональність! Хай буде ірраціональним!
Старійшина знову кахикнув.
- Панове... Пропоную компроміс. Хай воно буде до нескінченності раціональним. Скажімо... Три і шість у періоді. Як вам? Голосуємо?
Всі підняли руки.
- Гарно. Рішення прийняте.
Неофіт виступив уперед.
- Вибачте, що турбую. У мене прохання.
- Не кажи.
- Можна мені ключі від клітки?
- Навіщо?
- Я хочу її випустити.
- Якщо ти її випустиш, як же ми будемо її катувати? А якщо ми її не будемо катувати, як же вона зречеться своєї віри в реальність?
- А якщо вона зречеться своєї віри в реальність, ви її відпустите?
- Ні. Ми її стратимо. Якщо не зречеться, то також стратимо. Ми ж не в реальності.
- Добре. Тоді я попрошу ще раз ключі від клітки.
- І ти думаєш, ми дамо?
- Ну... В реальності ніхто б не дав. Але ж ми не в реальності.
Старійшина прикусив губу.
- Хм... Якщо ми випустимо одне дівчисько... світ не зникне... А якщо я не дотримаюсь принципу... Добре! Дайте йому ключі!
Неофіт взяв ключі і побіг назад до клітки. Дівчина була вражена.
- ЯК?!!
- Ми ж не в реальності, - посміхнувся хлопець і заповзявся відкривати замок. Той був старий і відкривався через силу. Чи просто ключ погано підходив. Але... Ось він клацнув.
Юнак подав руку дівчині.
- Тепер цілунок.
- Стривай. Не хочу цілувати незнайомця. Як тебе звуть хоч?
- Макс. Тобто Марк. Тобто... Взагалі називай як хочеш. Це тільки у реальності постійні імена.
Дівчина захихотіла.
- Добре Макс-Марк. Називатиму тебе просто Нездара. Бо погано граєш на сопілці.
І вона його поцілувала. Це тривало п’ять секунд. Але яких п’ять секунд!
- А тепер тікаймо! Нам дадуть фору не більше двох хвилин! - схопився хлопець.

На виході стояв його товариш.
- Старійшина дозволив тобі випустити дівку. Але не тікати разом з нею.
- І що ти зробиш?
Той дістав шпагу.
- У реальності я тебе просто убив би. Але все буде набагато цікавіше.
Він дістав другу шпагу і встромив у землю між ними. Нездара прийняв виклик. Задзвенів метал об метал. Дівчина стояла ззаду і з острахом на це дивилася.
Вони билися мов скажені. То один переважав, то другий. Та вдача була сьогодні не на боці Нездари. Його шпага зламалася і...
- То чому дорівнює два плюс два? - спитав його товариш встромлюючи вістря йому в живіт.
Той поглянув як кров витікає з рани.
- Чотири, - видихнув він, а тоді просунувся уперед, простромив шпагу далі і залишком свого клинка перерізав супротивникові горло. Потім він відкинув усю зброю і сів опершись на ворота. Дівчина підбігла до нього і заплакала.
- Біжи. Мене вже ніщо не врятує.
- Врятує... Зачекай...
Вона щось прошепотіла і з її рук виринуло світло. Далі воно огорнуло хлопця і... Коли світло вщухло, юнак обмацав свій живіт. Там, де була дірка в одязі. Не було жодного сліду рани.
- ЯК?!!
- Ми ж не в реальності, - посміхнулася дівчина. - Це просто магія. Вона лежить поза межами реальності і нереальності. А тому заборонена як у вас, так і в нас.
- Чому ж ти не використала її щоб утекти?
- Я не завжди можу її контролювати. До того ж, хто тобі сказав, що я нею не скористалася?
Вона захихотіла.
- Ти мене просто використала...
Раптом задзвенів сигнал тривоги.
- Біжімо!
Хлопець схопився і вони дременули геть.

Вони добігли до дороговказу, від якого розходилося чотири дороги.
- Не дивися на нього. Це тільки в реальності вони кудись вказують, - зауважив юнак і потягнув дівчину третім шляхом.
Бігли вони ще довго. Аж поки дорога не вперлася прямо в урвище, за яким не було нічого. І дно його губилося у тумані.
- Ну, й куди тепер, пане геній?
- Зазвичай тут чекає дирижабль. Він міг би нас відвезти прямо до твого міста.
- Це було б занадто просто.
Дівчина поглянула в урвище.
- Гаразд. Полетіли так.
- Як?
- А отак!
І вона штовхнула його у прірву. Він вхопився за неї і вони разом майнули униз. Падали вони довго. А за туманом... А за туманом не було нічого. Таке саме небо як і вгорі.
- Що це?
- Це те, з чого складається наш світ. Клаптики реальності серед безмежності, - пояснила дівчина. - А тепер... Летімо!
- Як?
- Який же ти... Нездара, - посміхнулася вона і майнула угору.
Хлопець замружив очі.
- Зачекай! Я теж можу!
І майнув за нею. Так вони ширяли у безмежності між скель реальності.
- Ти не на стільки й безнадійний, - дівчина чекала на нього угорі.
- Я все одно не розумію, як це можливо!
- Просто вір!
І вони полетіли разом.
- Я покажу тобі моє місто, - вона взяла його за руку і потягла за собою.

- То хто правий? Ви? Чи ми? - спитав неофіт короля.
Той засміявся.
- Насправді праві всі. Просто ви тримаєте світ від поглинання реальністю. Ми тримаємо світ від поглинання безмежністю. І поки існує ця нетривка рівновага, існує і наш світ.
- Зрозуміло. То я можу жити серед вас?
- Вибач. У нас панує цілковитий порядок. Всі мають своє місце. І перш ніж сказати “так”, я маю знати, що ти вмієш.
- Ну... Я вмію підмітати...
- В нас немає вільних вакансій прибиральників.
- Чистити картоплю...
- В нас немає вільних вакансій кухарів.
- Грати на сопілці...
Король прикусив губу.
- Добре, можеш грати на площі. Скажу варті, щоб тебе не чіпали.
- А що буде зі мною? - спитала дівчина.
- Вікторія... Доню... Мила... Ти — принцеса. Ти маєш бути взірцем для інших. А ти летиш бозна куди, та ще й ризикуєш головою. А що як всі у королівстві будуть мати таке саме відношення до життя? Всі мають знати своє місце. А твоє місце — з принцем Веніаміном.
- Добре...
- Що це значить?! - занервував хлопець.
- Вибач. Я вдячна тобі за порятунок. Але не можу піти проти волі батька.
- Ти мене просто використала!
- Ти мені подобаєшся. Але...
- Ти його любиш?
- Ні... але...
- Тоді чому?
- Просто він принц. А ти...
- Нездара...
- Вибач.
- Стерво...
- Називай як хочеш. Це тільки в реальності постійні імена.

Він сидів на площі і грав на сопілці. Але всі байдуже проходили повз нього. Тільки одна старенька зупинилася.
- Юначе! Невже ти думаєш, що хтось заплатить, аби ти не грав?
- А що?
- Цьому треба наполегливо вчитися.
- А де?
- На околиці міста живе відомий музика. Давай я тебе проведу. Бо це ж слухати неможливо!

Коли він прийшов, то перше, що зробив Майстер — це зламав навпіл його сопілку. І викинув у смітник.
- Вона грає не по нотам. Будеш вчитися на нормальних інструментах, - пояснив він.
І почалася наука.
- Якщо грати не так, як треба в реальності, наш світ провалиться у безмежність! - постійно казав Майстер. Хлопець ніколи не сперечався, а просто старанно вивчав гами, арпеджіо, а згодом і складні мелодії.
Жив він на горищі, бо в будинку більше не було місця. Тут було невеличке віконце, біля якого росла чахла рослина. Видно її тут поставили, щоб вона не заважала в іншому місці. Юнак почав за нею доглядати і кожен день поливати. Але це не дуже допомагало. Видно їй просто не хотілося рости. А тоді він подумав... А чому б не зіграти їй на флейті? Може... Нездара взяв інструмент на горище і зіграв для рослини всі мелодії, які встиг вивчити. Рослина трохи припідняла листя, але тільки цим все і обмежилося. А тоді хлопець згадав слова дівчини... “Ти міг би грати нереально круто і з реальністю нічого б не трапилося.” І він почав імпровізувати. Музика лилася із самого серця. Вона була не сумною і не радісною. В ній був політ і падіння. Від неї... Від неї сонце осяяло все навколо і рослина розцвіла. Яскравою червоною квіткою.
На горище піднявся Майстер. Від був у нестямі від злості.
- Що я тобі казав? Треба грати тільки стверджені мелодії! Інакше наш світ зникне! А це що було?
- Я тільки...
- Вимітайся з мого будинку!
- Чому Ви мене проганяєте?
- Якщо ти хочеш зникнути з реальності, то роби це де інде. І мене у це не вплутуй. Геть!
Нездара залишив інструмент і пішов. Дорогою він подивився на квітку. І подумки з нею попрощався.

Надворі був дощ. Неофіт покрокував прямо у негоду.
- Мені в цьому місті нікуди йти, - сказав він дивлячись угору. - Тут також немає правди.
А потім він розправив плечі і здійнявся у небо. І граючись майнув між блискавками у саму хмару. І полетів над нею.

- То де ти був? - спитав неофіта старійшина.
- Я був у місті, де вірять у реальність. І їхня віра ще досі світ не знищила.
- Поправлю тебе. Тимчасово не знищила. Наш світ зникає поступово. І коли я був молодий, він був значно більшим. А тепер від нього майже нічого не лишилося.
- Може він зникає через нас? Тому що ми...
- Ні! Ні! І ще раз ні! Він почав зникати ще тоді, як усі тут вірили у реальність. І тільки наша віра це зникнення хоч трохи сповільнила! Тому ти маєш відкинути з голови всі нісенітниці, котрими тебе годували ті єретики!
Неофіт зітхнув.
- Добре.
Старійшина якийсь час задумався. А тоді сказав:
- Покажеш мені це місто. Мені треба буде поговорити з їхнім правителем.

Вони прилетіли на сорока дирижаблях.
- Чому ви взяли з собою всіх воїнів? - спитав неофіт у старійшини.
- Ти їм довіряєш? Я — ні.
І все ж хлопця щось непокоїло. Щось було не так. Воїнів забагато для дипломатичного візиту. І все було нічого. Але...
- Володарю! Ми готові почати зачистку, - доповів командир.
А тоді... А тоді юнак плигнув з судна і полетів. Як летів перед тим. І летів швидше вітру.
- Хай летить...

- Швидше! Нам треба забиратися звідси!
- Куди? - запитала дівчина.
- Та куди завгодно! Але рушаймо! Вони всіх уб’ють!
- Я не лишу свій народ напризволяще.
- Ми не можемо врятувати всіх. Я хочу врятувати хоча б тебе.
- Ходімо до мого батька.
Король стояв серед воїнів. І дивився на дирижаблі, що насувалися.
- Їх забагато. В нас не вистачить сил, щоб відбити напад.
- То що ви будете робити?
- Ми будемо битися. І помремо з честю.
Нездара смикнув принцесу за руку.
- Тобі не обов’язково помирати.
Вона не дивилася на нього.
- Ніхто не помре, - сказала дівчина. - Хай кожен отримає своє.
А тоді зіткала зі світла семипроменеву зірку. І промовила закляття.

Світ розділився навпіл. І Нездара зрозумів, що його світ провалюється у безмежність. Як і дирижаблі. І воїни, що висаджувалися в місті. А світ принцеси — провалюється в реальність. Він став летіти до неї. Але вона віддалялася все швидше і швидше. І ось навколо немає нічого крім безмежності.

Юнак сидів на скелі і грав на сопілці.
- Може я стану ідеєю? Спаду на думку якомусь автору. Може напише про мене. І хай передасть моїй дівчині у реальності, що вона винна мені ще дев’яносто дев’ять цілунків.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.29291701316833 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …