Кроки відлунюють в голові. Руйнують спокійну тишу, що встигла кошеням вмоститися на дивані. Таку звичну. Ледь теплу.
Впізнаю ці кроки. Він повертається. Непомітно минув день.
Прислухаюся. Ще не зараз. Через мить. Двері відчиняться…
Дивне відчуття. Холоне всередині. Наче за мить викриють у чомусь.
Але у чому?
Чому здається, що час минув надто швидко? Чому так хочеться відтягнути ту мить, коли на порозі з’явиться він?
Колись би рахувала хвилини. Раніше чекала б повернення.
Не тепер. Не сьогодні.
Чи все таки справді почалося не сьогодні?
Сьогодні особливо гостро відчуваю, що не можу більше так як раніше. Надто схожими стали дні. Надто швидко все закінчилося. Не встигло й початися гаразд.
Але. Двері відчиняються. Усмішка лягає на обличчя.
Звичний вечір.
