Ігор прокинувся до того, як задзвонив будильник. Щось билося у скло. Методично, настійливо.
Прошльопав босими ногами на балкон. Нічний метелик. Як залетів? І квітів ніяких на балконі немає... Відчинив раму. Але метелик продовжував битися у скло. Надворі сильний вітер (як і обіцяв прогноз) гнув дерева, жбурляв пожухле листя.
Стягнув футболку з мотузки, накинув на метелика і витрусив за вікно. Вітер тут же підхопив, не дав розправити крильця, пожбурив кудись униз...
Сердито гримнув вікном. Згадав, що мама ще спить. Посварилися звечора. Вона не розуміє, що він давно уже дорослий і самостійний. І стрибати з парашутом чи ні - це тільки справа часу! Його, особиста. Сьогодні, завтра - яка різниця? Яке штормове попередження? Він вирішив, отже не треба його збивати!
"Просила її розбудити. Не буду. Розхвилює мене на дорогу. Передзвоню, коли вже буду на землі"
Довго хлюпався у ванні. Неспішно пив каву. Намагався не думати про стрибок. Час швидко сплинув. Пора!
Вийшов з під`їзду, і вітер тут же накинувся на нього, ніби заштовхував назад, у теплий будинок. На переході довго ждав зеленого світла. Автобуса, як на зло, теж довго не було. Нарешті! Котра година? «Чорт! Забув вдома мобілку! Добре, попрошу потім у когось, щоб подзвонити...» На мосту створилася пробка. Все проти нього! Нарешті - кінцева зупинка!
Майже побіг до аеродрому. Біля ангару з обладнанням побачив одиноку постать. Друг Серьога!
-Привіт! А де всі?
-Не знаю! Я тут уже 20 хвилин чекаю. Тобі ніхто не дзвонив?
-Та я мобілку вдома забув!
-Треба було повернутися.
-Повертатися - паганий знак. Хоча не вірю я у всілякі знаки...
-А моя в ремонті, ти ж знаєш. Може, інструктор і дзвонив... Штормове попередження, чув?
-Та чув... Почекаємо ще хвилин 10. Закуриш?
Але ні інструктора, ні товаришів з групи так і не дочекалися. На зупинку поверталися вдвох. Автобус зразу підійшов. До дому дістався без пригод. У дворі побачив швидку. І сусідку - бабу Машу.
-Ігорьок, як добре, що ти прийшов! Ось - ключі від вашої квартири.
-А мама? Де мама?
-Швидка повезла. Я її під вашими дверима знайшла... Ось, тримай, це було у її руці...
-Моя мобілка! Куди її повезли?
-В місцеву лікарню! Це поряд, 2 зупинки!
-Дякую!
Не став чекати автобуса. Вирішив бігти вздовж траси. Вітер ніби підганяв ззаду, свистів у вухах. Перестрибнув через розчавленого колесами голуба... Вже підбігаючи до лікарні, побачив знак "зупинка заборонена". Зупинка заборонена! Тільки б встигнути! Встигнути!
Влетів у прийомний передпокій.
-Мама. Тільки що. Привезли. Як вона? Можна її бачити?
-Там лікарі. Почекайте тут, коло вікна...
За вікном все ще виламував гілля вітер. Серце шалено калатало. А на старенькому підвіконні, у маленькій шпарині ховався зелений павучок... Захотілося забрати його, заховати в долонях від вітру...
Старі рами не піддавалися... А коли нарешті розчинив вікно, з неба впали перші краплини... Дощ. Він вдарив раптово, і вітер раптом стих, ніби пригладжений, прибитий дощем до землі... Він змивав і змивав з пам`яті вчорашній вечір, сварку, мамині стривожені очі, свій, надто різкий голос, непорозуміння між ними… Пульсував болем у вухах і у серці...
-Зачиніть вікно! Підвіконня заливає! Ідіть. Їй уже краще. Вона хоче вас бачити.
-Мамо!...
