З давніх давен за морями глибокими, за горами високими, які, впираючись гостроконечними шпилями в небо, лоскотали опуклі животи хмар, поблизу смарагдового схилу на полонині розкинулась самодостатня країна Поетрія. Мала вона форму кола, отороченого з боків урвищем. Населяли її дивні істоти – поетри. Дрібні опецькуваті створіння з чупринам веселкових відтінків і доброзичливими посміхалками (посмішка на поетричному діалекті).
У поетрів була своя мова – мелодійна і лунка, схожа на переспів повноводого гірського водограю. І кумедний алфавіт – карлючки-закарлючки, які нагадували захеканих бігунів. Улюблене та, куди правду діти, практично основне заняття поетрів – поетрика. Вони вміло жонглювали словами, створюючи повабні поетричні рядки, промовисті рими, від яких повітря заряджалося тривкою енергією. А в’юнка повітряна леді, закопиливши пишні вуста, тріпотіла крихітними крильцями, перелітаючи з однієї сріблястої гілки баону на іншу, час від часу торкаючись марундовою паличкою потилиці того поетра, чия поетрика тієї миті видавалася їй найліпшою.
Одначе, попри величезну любов до цієї справи, не всім поетрам вдавалося складати до гурту слова, доладно поєднувати сполучення літер і звуків, створюючи щось їстівне – себто вишукане і стале. Сердешні поетричні лінії, вибиваючись з рим, кульгали, кахикали і надривно стогнали від невдалого застосування. Їх кликали трулами – тими, хто не вміє чепурити слова у ладні шати. Хто завжди верзе (поетричний сленг) те, що думає.
Іноді поетрам заважали лінощі, небажання вдаватися до щоденних нудних, проте необхідних поетричних вправ. Часом – слабкий поетричний слух. І, найстрашніше, що міг підхопити бідашний поетр – хвороблива пихачка. Недуга важко протікала і лікувалася вельми болючим способом – щиглянцями. Тому багато поетрів уникали цілительства. Пихачка розросталася, набуваючи хронічної форми.
Інфіковані капосною пихачкою поетри не бажали відставати від успішніших колег. Влаштовували запеклі полювання на повітряну леді. Щойно на одному з кількох квадратних сонць зблисне її марундова паличка, дмухали сердешній в обличчя пилком росяниці. Панянка осідала на землю, натужно чхаючи і протираючи кулачками вологі від сліз очі. Користуючись нагодою, відчайдухи хапали паличку і, висмикуючи ту одне в одного з рук, силкувалися підзарядитися поетричною енергетикою. Але з цього не виходило нічого ладного. Як з будь-якого насилля.
Знайшовся серед них запеклий музолов – Сі. Затятий однолюб (любив і поважав лише себе), впертий поетрикоман. Носив кумедного трикутного кашкета зі схожою на помпон китицею. Висірілого, линялого, який ледь затуляв лисіючу маківку. Щоб вигідно різнитися від інших поетрів, забарвлював чуба в рожевий колір.
Щоранку, тільки но в повітрі здіймалася курява, з якої випливало вісім квадратних сонць, Сі виповзав зі свого повітряного замку (жителі Поетрії мешкали не в якихось там битих глинянках, як господарі сусідніх племен, а в справжнісіньких повітряних замках), викладав опукле черево на порослому очітком льоху, погладжуючи всіяні золотавими брязкальцями груди – нагороди за поетричні змагання, які насправді проводились серед тугих на вухо поетрів. Деякі з тих регалій він вимінював на пилок росяниці або таємно замовляв у місцевого срібляра.
Сі вважався чи не найпродуктивнішим поетром Поетрії. Скручуючи пергаменти зі своїми поетричними строфами в рурочки, він фарбував їх у рожеве, тим самим засвідчуючи своє беззаперечне право власності. Дбайливо ховав їх у великі скрині, подалі від заздрісних очей. Такі очі були скрізь: пронизують, стежать, непривітно позирають, силкуючись наслати вроки.
Сі намагався поводитись як миле і ввічливе створіння. Іноді йому це вдавалося. Він ніколи не обговорював поетричні експерименти своїх побратимів. Волів не звертати на них уваги, посилаючись на свій привілейований, але таємний статус. Та варто було комусь обмовитись про його поетричні неточності, слабкі місця і лажі (популярне в поетричній мові слово, яке має недвозначне значення: «Працюй, поетре»), миттєво переходив на особистості, скаженів, стаючи схожим на лютого ховраша. Напинав мордюки своїх щік, волав і зойкав, захлинаючись слинявкою. Від цього сторонні чули щось зовсім дивне. Незбагненне «буль-буль». Ошаліло тряс нагородами, які підстрибували на грудях і бряжчали:
– Та я!... Та мене!.... Та в мене!...
Щелепа Сі, роз’їжджаючись в різні сторони, рипіла:
– Мене знають в Солонії та Руні. Я виступав на вечері Грандика. Отримав купу плескалок. Моя поетрія втрапила до щорічного поетрольманаху! Я остання надія поетричної еліти. Ви все заздрите! Бо маєте тільки х… Х… на патичку!
Йому повсякчас марилися заколоти, змови, заказушки (поетричний сленг), очільником яких він бачив сумнозвісного поетра Зю. Ніхто з шанованого поетричного товариства нічого про того Зю не знав, але всі вважали його класним поетром і посилали йому у вечірніх молитвах величезний респект.
Боячись переслідувань підступного Зю, Сі назбирав біля підніжжя гір каміння і звів навколо свого повітряного замку височенний мур. Проводячи крізь хвіртку своїх друзів, постійно озирався. Чи не стежить за ним вража личина? Товаришував Сі переважно з представницями слабкої статі. Мав стале переконання, що справжньому поетру просто не обійтися без захисту прекрасних поетринь.
Сі обожнював славу, шанував увагу. Прагнув, щоб його возвеличували і виділяли. Вимагав, щоб подруги-поетрині натхненно аплодували його поетричним строфам, активно мастили медом, від чого він ставав липким та слизьким. Сам Сі не любив оцінювати творчість інших громадян Поетрії. Іноді знайомим дівам-поетриням перепадало від нього кілька схвальних слів. Медом він мастив їх неохоче, спроквола, шкодуючи такий цінний продукт.
Полюбляв, коли оточення танцювало під його дундуку. Та, час від часу, вона забивалася пилом і видавала дивні звуки, від яких порядним поетрам ставало ніяково. Величезні пилюни, розлітаючись небом, кружляли одне навпроти одного, з’єднувались у тривкі субстанції.
Сі не приймав участі у жодних поетричних перегонах. Бо вважав, що ті з них, де він не перемагав, апріорі упереджені й підкупні. А сусіди його на них не запрошували. Воліли не чіпати. Не тому, що боялися. Просто не хотілося здіймати в Поетрії гризню.
Вечорами, коли тіні, розповзаючись розжареним небом, розтирали по ньому сірий порох, затуляли собою сонця Поетрії, поетри сходились на галявину на посиденьки. Закинувши ногу на ногу – поза найвищого поетричного одухотворення – вони перекидалися словами, обмінювались натхненними фразами. Дивлячись на них згори, хвацько плескала в долоні повітряна леді. І навіть рудобокий місяць виймав з-за пазухи сопілку та розпочинав жваво гецати ніжками на почорнілому небосхилі.
Зачувши з-за свого паркану дружній регіт, Сі люто скреготав зубами. Чи не з нього кепкують? Все це підступи Зю – тієї мерзенної контри!
«Цур на них, пек!», – квоктав він, плескаючи себе долоньками по лисій макітрі.
«Гупа-гуп, тупа-туп, я візьму тебе за чуб.
І легенько покручу. Розважайся досхочу».
У посмерках пролунала одна з тих його нейтральних розважальних поетрій. Останнім часом Сі багато писав про повітряну леді, приписуючи їй пишні форми і ненаситну хіть.
Запізнілі аплодисменти він зустрів суворим позирком. Поетрині скрушно зітхнули. Втомилися йому аплодувати. Долоні затерпли, взялися набубнявілими пухирями.
Сумно їм ставало в такому товаристві, тоскно. До них повітряна леді зазирала регулярно. Он тутечки на переліссі інші поетри обговорюють свої поетричні строфи, вказують одне одному на хиби, допомагають. Слухають. Там веселіше.
Того ранку Сі нудьгував. Подруги і вірні захисниці десь позникали, сонця світили спроквола, ганяючи землею морок і додаючи прикрого настрою. Деякий час він сидів на сходах свого повітряного замку, натужно позіхаючи, чеберяючи куценькими ніжками. Затим пішов до середини. Аби спочити.
Перший поштовх Поетрія відчула по обіді. Затремтіла земля, завив, скаженіючи, підхоплюючи і підкидаючи у повітря сміття, вітер. Сполохана повітряна леді, що саме роздаровувала своє натхнення, здійнялася вгору. Поетри підняли ґвалт.
– Землесув, землетряс! – волали вони, розсипаючись зеленими луками, тікаючи на безпечну відстань.
– Гов! Агов! Заждіть! – чкурнувши до виходу, в розпачі гукав з-за свого кам’яного паркану Сі. Об’ємні брили, стогнучи, валилися на землю, перекриваючи йому шлях до виходу. – Рятуйте! – волав він, а на голову поетру сипались пофарбовані в рожеве рурочки…
У загальному безладді про Сі ніхто не згадав. «У нього є друзі. Вони допоможуть», – втікаючи, вирішили інші поетри.
Щойно в габаритній печері на віддаленому кінці острова, куди заховалися від землетрясу мешканці Поетрії, пролунала сорок шоста поетрична строфа, земля нарешті вгамувалася, перестала дрижати. «УФ!» – з полегкістю зітхнула повітряна леді, яка, щоб заспокоїти поетрів, літала поміж ними і торкалася кожного своєю марундовою паличкою.
Поетри пересиділи в печері ніч, рахуючи зіркові світозір'я, а на ранок повернулися на обжиті землі. Їхні повітряні замки лишилися неушкодженими. А що з ними станеться? Вони прозорі, невагомі, проте зіткані з надійного цупкого матеріалу – таланту та натхнення. Пошарпані вітром луки мали не зовсім презентабельний вигляд. Доведеться згладжувати траву долонями, засипати річковим пісковиком тріщини в ґрунті, прибирати розкидані навколо важезні валуни. Навіщо в місті повітряних замків каміння?
Надвечір, стомлені, але щасливі, поетри зібралися на галявині. Поміж ними невтомно літала повітряна леді, відзначаючи увагою найвдалішу поетрику. Все було як завжди. Відсутність Сі ніхто не помітив.
