Моє перше оповідання
День коли ми загинули
На дворі йшов жовтень 2038. Цієї холодної та дощливої пори людство нарешті було готове до повного самознищення. Через технологічне безробіття в розвинених країнах відбувалися масові заворушення, які влада намагалися придушити силою. Європу лихорадило від терактів, а в Західній Азії розгорілася повномасштабна війна всіх проти всіх. В цей час конфлікт між двома супердержавами досяг свого апогею. Дехто ще плекав надію на мирне вирішення конфліктів, дехто просто піддавався масовій істерії й не думав ні про що. А дехто розумів, що це кінець. Одним з них був Роберт. Він розумів, що краще не стане, що усі сподівання марні і що в найближчі дні ми усі загинемо. Та не дивлячись на це, він не піддавався паніці. Флегматичний за своєю природою він не втрачав спокою. Роберт давно зрозумів, що все має скінчитися саме так.
Він сидів на кухні своєї квартири разом з Максом – старим другом, якого він знав з самого дитинства. Роберту було 30 років. Він був високий на зріст, міцної статури, мав русяве волосся та носив окуляри в чорній оправі. Максу було 29. Він був худорлявим, середнього зросту, а його чорне волосся було акуратно зачесане в лівий бік.
Друзі пили чай і розмовляли
- Ти вважаєш, що це кінець? - розвалившись на спинці стільця запитав, Макс.
- Так - спокійно відповів Роберт, сьорбнувши чаю.
- Та світ вже стояв на порозі самознищення, але все обійшлося – Холодна війна, наприклад – це ж твій профіль, ти у нас історик.
- Так, але тоді не було технологічного безробіття, забруднених зон і перенаселення. А зараз у зв'язку з цим усім почався повний хаос. Людям нема чого їсти й де жити, а бізнесменам нема кому продавати. Ти хіба сам не бачиш? Щодня чути про якісь повстання, революції, їх придушення.
- Я мав на увазі дещо інше. Тоді як і зараз люди опинилися прижатими до стінки, а в такому положенні вони завжди починають домовлятися, гуртуватися і шукати вихід.
- Щось я не помітив, щоб вони хотіли домовлятися. – з похмурою усмішкою відповів Роберт, - Те, що відбувається зараз, просто не може закінчитися добре. На рахунок твоїх історичних аналогій - повторюсь – вони недоречні, ситуація зараз зовсім інша. Тоді був відносний порядок, а зараз ми маємо повний безлад – влада боїться народу, народ боїться влади, а всі разом ненавидять ворога, просто тому, що він ворог. – зробивши невелику паузу Роберт продовжив зі зневажливим тоном, - Та наші добрі співгромадяни й один одного не надто шкодують. Вчора ввечері повертаючись додому, я бачив труп молодого хлопця, років 18 з проламаною головою. Його виносили медики швидкої з нашого під’їзду. Поліцейські, які були там, допитали мене на місці, я сказав, що нічого не знаю. Коли я запитав, за що його могли вбити, вони відповіли, що це чергове пограбування, а труп – вже 10-ий за тиждень.
- Ну, що ж можливо ти і правий, - похмурнішавши сказав Макс, - в будь-якому випадку, скоро дізнаємось хто з нас мав рацію.
- Авжеж… Максе, ми не за крок від прірви, ми вже летимо у неї. Це було неминуче. Технічний прогрес йшов вгору, але мислення людей залишилося на тому ж рівні що й сотні років тому. – повільно проговорив Роберт, - Ми сягнули такого рівня розвитку коли змогли б створити суспільство без війн, протиріч і конкуренції, але натомість ми використовували усі наші винаходи для того, щоб заробити якомога більше грошей, чхаючи при цьому на потреби інших людей та на навколишнє середовище. Ми постійно прагнули крові, прагнули війни. І постійно знаходили для цього привід – за короля, за віру, за батьківщину… Так мало статися, бо ми є хворобою на тілі цієї планети і що скоріше ми зникнемо, тим краще.
Десь хвилину Макс дивився на нього спокійним, проникливим поглядом своїх сірих очей, а тоді сказав:
- Твій песимізм заразний Робі.
- Усього лише реальний погляд на речі, - відповів той.
Раптом вони почули пронизливий жіночий крик
- Рятуйте!
- Очевидно, наші співгромадяни в черговий раз проявляють згуртованість, взаємоповагу, доброту і терпимість в цю складну для країни мить. – з кривою посмішкою промовив Роберт.
- От виродки! – сказав Макс дивлячись у вікно
Він повернувся до Роберта і сказав, - якісь козли хочуть зґвалтувати дівчину, треба їй допомогти Робі.
- А навіщо? Все одно скоро все закінчиться. Усі людські страждання скоро будуть зупинені.
- Ну як знаєш, сиди тут, філософ бісів, а я пішов – відповів Макс і попрямував до дверей.
- Ну хіба ж я можу дозволити своєму другові самому здійснювати такий небезпечний подвиг?
- Ну то годі базікати йдемо скоріше.
Роберт прихопив з собою битку, що стояла в коридорі і вони вибігли з квартири і не закривши дверей, швидко спустилися вниз по сходах. Коли вони вийшли з будинку, Роберт дав битку Максові.
- Стань біля краю будинку, коли я виманю їх за ріг, бий з усієї сили.
Роберт вийшов за ріг будинку. Їх було троє: двоє тримали дівчину, а один зривав з неї сукню.
Той що зривав сукню був малого зросту, з рудуватим волоссям, судячи з усього - головний. Двоє інших – типові дуболоми, з лисими макітрами. Роберт вигукнув:
- Панове, негоже так поводитися з дамою. Відпустіть її.
Усі троє застили і повернулися до Роберта.
Рудий вишкірився і сказав огидним голосом, - Йшов би ти звідси хлопче доки цілий.
- Завалив би ти свою пельку і відпустив би нарешті дівчину.
Рудий гукнув своїм підручним, - хлопці, ану ж бо навчіть цього невігласа хорошим манерам.
Здоровані відпустили дівчину і кинулися до Роберта. Той, що йшов першим дістав на ходу ніж і вже хотів різонути Роберта. Але він вчасно відскочив вбік і саме в цей момент Макс вискочив з-за рогу і з усієї сили вдарив лисого биткою по голові. Той впав, а тоді Макс добив його ще одним розмашистим ударом. Другий, не очікувавши такого розвитку подій на мить завмер на місці. Цієї миті вистачило, щоб Роберт копнув його між ніг, а коли той зігнувся, добавив коліном з правого боку прямо у щелепу. Двоє здоровил лежали втративши свідомість, а коротун кинувся навтьоки.
Дівчина лежала на землі в напівсвідомому стані. Років 19 на вигляд. Вона була одягнена в чорну облягаючу сукню, вже частково розірвану, коричневу шкіряну курточку і кеди. Її світле волосся розкидалось по асфальту, а обличчя з ніжними, тонкими рисами та блакитними очима почало приходити до тями. Макс підійшов до неї, опустився і промовив:
- Ти як? Встати зможеш?
- Так… напевно – не надто переконливо відповіла дівчина. Макс допоміг їй піднятися. Роберт в цей час стояв і спокійно спостерігав за ними.
- Як тебе звати? – запитав Макс.
- Анна - відповіла вона.
Тільки вона спробувала зробити крок, як ледь не впала. Та Макс вчасно підхопив її.
- Поклади руку мені на шию. Отак, добре. Пішли.
- Куди? – трохи зляканим голосом запитала дівчина.
- До нього додому - сказав Макс, кивком вказавши на Роберта, - ти невпевнено тримаєшся на ногах, у тебе шок і до того ж тебе, по-моєму, добре вдарили по голові. Тому переночуєш з нами, а завтра зранку відведемо тебе додому. Не хвилюйся ми тебе не скривдимо.
- Якби хотіли – вже скривдили б – відказав Роберт.
Вони попрямували до Робертового під’їзду. Піднялись на третій поверх і зайшли до квартири.
- Можеш не роззуватися – сказав Роберт, - Максе, відведи її до мене в кімнату хай полежить, відпочине.
- Гаразд – відповів Макс, вішаючи куртку Анни в шафу.
- Заждіть, мені потрібно передзвонити мамі – сказала Анна. Вона дістала телефон з куртки, та екран був зламаний. – Чорт!
- Можна скористатися вашим? – звернулась вона до Макса.
Макс дав їй свій мобільник. Вона набрала номер.
- Алло, мам. Гроші я занесла. За мене не переживай, я переночую у Єлени, бо вже пізно. Завтра зранку прийду додому. Ага… Добре, мам. Цілую, добраніч.
- Дякую – сказала Анна, і віддала мобільний Максу. – Дякую вам за все якби не ви… я навіть уявляти не хочу. Можна дізнатися ваші імена? – сказала вона стомленим голосом.
- Я Макс, а це Роберт.
- Ще раз дякую.
- Пішли я проведу тебе до спальні Роберта.
Він взяв її під руку і повів. Анна йшла дуже невпевнено. Вони зайшли до кімнати, Макс допоміг їй опуститися на ліжко, зняв з неї кеди. Анна вмостилась на ліжку і вкрилась пледом. Хлопець хотів запитати її чи їй щось потрібно, та вона миттю заснула. Макс пішов на кухню до Роберта.
- Ну що як вона – запитав Роберт.
- Нічого, думаю після сну їй стане краще. І Роберте… перестань вже корчити пафосну міну та поводь себе нормально. Я знаю, що ти думаєш, що всьому скоро настане кінець і що її порятунок був марним. Та, по-перше, не факт що, твої прогнози справдяться, а по-друге, навіть якщо і так, то ми принаймні врятували людину від страждань.
- Гаразд.
Деякий час вони сиділи мовчки. Тоді Роберт запитав:
- Випити хочеш?
- Давай відповів Макс.
Роберт встав зі стільця, підійшов до шафи з кухонним приладдям, відкрив дверцята і дістав вже почату пляшку віскі. Звідти ж дістав і дві склянки. Налив спочатку одну, потім другу і поставив разом з пляшкою на стіл. Макс взяв свою, хильнув трохи, а тоді розвалився на спинці стільця. Роберт сів на табурет обпершись спиною об стіну, взяв склянку і теж хильнув віскі. Десь впродовж двох годин вони мовчки сиділи і потроху попивали віскі.
- Налийте й мені – почули вони голос Анни, яка стояла на вході до кухні.
Вони повернули голови до неї.
- Тобі треба поспати. Навіщо ти встала? – запитав Роберт
- Я вже виспалась.
- Але ж пройшло тільки дві години.
- Я почуваюся значно краще. Спати мені вже зовсім не хочеться.
Макс встав повернувся до шафи, дістав звідти ще одну склянку і поставив на стіл. Він висунув ще один табурет з під стола.
- Прошу сідати – сказав він.
Вона сіла, він наповнив склянку і підсунув до неї.
- Дякую – сказала Анна і зробила ковток.
- Чому ти ходиш сама увечері? – звернувся до неї Роберт.
- Я живу у сусідньому районі з матір’ю. Ходила сюди занести гроші за квартиру, тоді зайшла до подруги. Ну і … трохи затрималась.
- Ти хіба не знаєш, що зараз відбувається на вулицях?
- Та знаю... але якось…
- Зрозуміло – відповів Роберт.
- У тебе немає батька? - запитав Макс.
- Він помер коли мені було дев’ять.
- А на що ж ви живете з матір’ю?
- Вона отримує пенсію з інвалідності.
- З твого одягу не сказав би, що ти бідна – сказав Роберт.
- Подруга подарувала, її тато має посаду у міністерстві. Вони добрі, допомагають нам з мамою.
- Зрозуміло – сказав Роберт, - Дивно, що вони ще виплачують твоїй мамі пенсію.
Усі троє ковтнули віскі. Макс наповнив склянки знову. Роберт тупився в підлогу, Макс сидів обпершись об стіл, і кидав невпевнені погляди на Анну. Вона йому подобалась.
- А ви десь працюєте? – запитала Анна.
- Віднедавна ні. Я – історик. Раніше працював в місцевому університеті, до того як його закрили півроку тому. А Макс – власник і редактор однієї з інтернет-газет, яку скоріш за все скоро теж прикриють.
- Чому?
- Влада вже закрила усі недержавні друковані видання, тепер беруться за інтернет. Вони хочуть контролювати інформацію, бо на їх думку приватні ЗМІ розхитують і без того складну ситуацію в країні. Скоро навіть мають видати відповідний указ – доволі спокійно відповів Макс.
- Шкода – сказала Анна.
І їй було дійсно шкода. Деякий час вони мовчали, а тоді вона запитала:
- Ви думаєте це закінчиться?
- Неодмінно. Все коли-небудь закінчується. Тільки навряд чи це закінчиться добре.
- Що ви маєте на увазі?
- Ядерна війна, або нескінченні криваві повстання, революції і збройні конфлікти, які призведуть до знищення більшої частини населення земної кулі, в результаті: втрата більшості надбань науково-технічного прогресу – і як наслідок ми або перестанемо існувати взагалі, або нас буде дуже мало і ми опинимось відкинуті на тисячі років назад в плані розвитку.
- Батько моєї подруги – Єлени теж іноді так каже.
- Значить він розумний чоловік – відповів Роберт.
- Значить він точно такий самий песиміст як ти. Все ще може владнатися, Роберте.
- Ти сам у це віриш?
- Так. Надія помирає останньою.
- Годі про це. Краще випиймо ще – запропонувала Анна.
Роберт з Максом поглянули на неї. Роберт наповнив склянки віскі. Пляшка залишилася майже пустою.
- Нічого, в мене є ще – сказав він.
Усі троє випили. Вони були вже трохи напідпитку. Анна пильно розглядала Макса.
- Я тобі подобаюсь? – запитала дівчина.
Не дивлячись на не зовсім тверезий стан, Максу стало ніяково від такого прямого запитання. Якийсь час він дивися на неї і не знав, що відповісти. А тоді тихо сказав:
- Так.
- Ти мені теж.
Вона підвелася. Взяла Макса за руку і потягнула за собою.
- Пішли. Завтра може і не настати.
Роберт з цікавістю спостерігав за тим, як дівчина затягнула очманілого Макса до спальні і закрила двері. Він посміхнувся, встав, підійшов до шафи, дістав звідти ще одну пляшку. Відкрив її і налив собі склянку. Хильнувши, він подивився на підвіконня, де стояла фотографія в зеленій рамці. Роберт підійшов і взяв її. Там був він з молодою дівчиною, років 25, йому тоді було приблизно стільки ж. На руках у дівчини немовля, яке здивовано дивиться на своїх батьків. Вона радісна, усміхнена… він теж. Роберт довго стояв і дивився на це фото. А тоді допивши все, що було у склянці, поставив фотографію назад, підійшов до стола і почав пити залпом просто з пляшки. Випивши майже половину він випустив її з рук, вона впала на підлогу, та не розбилась. Намагаючись не впасти, Роберт обперся рукою на стіл, нагнувся і підняв її. Тоді сів на стілець і ковтнув ще трохи, опустив голову і довго думав про щось. Через якийсь час він підвів голову. І в цей момент у вікні він помітив яскравий спалах і подумав, що це кінець. Так і було насправді. За мить Роберт… Макс… Анна… за мить усі перестали існувати.
