Він ішов багато днів. Він залишив усе, що мав. Не озирався назад, не дозволяв шкодувати за втраченим. Його вела Мета.
Він думав, що досягнувши Її досягне всього, що переступить самого себе і все стане зовсім інакшим. Нові думки і дії, відсутність вагань і перешкод. Все чого захоче надалі зможе здійснити. Тільки б дійти.
Ліси і колючі кущі, палючі пустелі і лютий холод темних ночей, Сяйво місяця і сліпучий вогонь сонця – ніщо не могло зупинити. Лютий відчай і нелюдська наснага змінювалися щоденно, та все ж зупинки не було.
Нарешті на овиді з’явилося Місто. Те, про яке слухав стільки легенд, на яке покладав стільки надій. Нарешті все вийде!
Якби міг біг би стрімголов! Та сил не залишилося й на крок. Майже повзти доводилося. Але ж Мета так близько!
От і стіни. Скільки ж людей скупчилося ! Невже всі туди? Невже всіх впустять? Не може такого бути. А як же…
Невже всі вони стільки пройшли? Невже стільки втратили? Чому ж так багато? Чому тут, а не всередині?
Скільки ж часу минуло в нескінченній черзі! Та нарешті, залишилася одна жінка. Вартовий щось питає її і впускає без перешкод. Далі вдивляється пильно в очі:
Яке твоє бажання? Чого шукаєш тут?
У галасі натовпу загубилася відповідь. Та вартовий почув. Брама зачинилася.
