Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44628
Рецензій: 87323

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Третя терція (25 - 26)

© Меньшов Олександр, 22-05-2017
«Короткохвильовики на маневрах
Надаючи великого значення коротким хвилям для зв'язку у військовій та розвідувальній справі, в маневрах Ярославського округу радіоаматорство було представлено 6 короткохвильовими станціями, з них 4 виставив Ярославль і 2 - Володимир.
У число ярославських офіцерів діючого резерву (ОДР) увійшли також  RA-22 і 25RA.
RA22 спеціально монтував всю апаратуру для маневрів. Приймач 0-V-1 Виганда. Передавач 2-тактний (3-точковий). Працюють на хвилі 42 м. Мають регулярні QSO з Володимиром, а також регулярний прийом інформацій ТАРС, через спеціально поставлену короткохвильовку (40 метр.)...
Є, правда, цілий ряд недоліків, які пояснюється частковою непристосованістю, новизною і т.п., але нинішні маневри дали величезний досвід.
Настрій у любителів піднесений, бадьорий. Злилися цілковито з червоноармійською масою, яку не розгледиш навіть по одягу.
Всі переходи, які бували досить великими, здійснюють нога в ногу з кадровими, вже тренованими табірної обстановкою, червоноармійцями.
НОВІ ПОЗИВНІ
Існуючі позивні короткохвильових передавальних радіостанцій, як показав досвід, виявилися дуже незручними. Слухаючи сигнал тієї чи іншої станції, по позивним важко визначити місцезнаходження цієї станції хоча б приблизно, орієнтовно.
ЦСКВ був розроблений і погоджений з НКПіТ проект позивних, який вводиться в дію з 1 листопада.
Нові позивні, головним чином, передбачають, щоб по них можна було визначити (не користуючись довідником) місцезнаходження станції.
Весь СРСР розділений на 7 районів. Кожному району присвоєна одна з цифр, по якій і визначається місце розташування станції…
СПИСОК індивідуальних короткохвильових передавачів по районам.
Старий  позивний / Новий позивний / Прізвище власника / Місце установки
1-й район
11ra                           1aa                       Купревіч                     Омськ
                                  1ab                       вільне
35ra                          1ac                       Гумеников                Омськ…
2-й район…
5ra                             2ac                  Востряков                  Москва
9ra                            2ae                   Юрков                         Москва
10ra                          2af                    Аболін                          Н.- Новгород
15ra                         2ai                     Палкін                         Москва…
21ra                        2an                     Хапунов                       Москва…
26ra                        2aq                     Потоловській             Москва
27ra                       2ar                      Соболєв                        Москва…
41ra                       2av                      Хонявко                      Москва…
3-й район…
8ra                         3ab                      Гіляров                       Ленінград…
22ra                       3ad                     Романов                     Новгород…
65ra                       3aj                      Доброжанській         Ленінград…
88ra                      3ao                      Гук                             Ленінград…
Наші RA чутні в OZ
Журнал французьких короткохвильовиків «Journal des 8» повідомляє, що новозеландським радіоаматором OZ-2CO (Harold C. Founes, 110 Raddiford st., Wellington, New-Zeland) прийняті наступні радянські аматорські радіостанції:
EU: 05RA, 08RA, 09RA, 10RA, 15RA, 21RA, 27RA, 41RA, 65RA, 88RA.
АС: 11RA, 35RA і 26RA (?).
На жаль, ані довжина хвиль, ані дані прийому не повідомляються.
ОБ’ЯВА: QST- СКВ ОДР - QST
ЦСКВ  ПРОСИТЬ  ВСІ  СКВ  ОДР ПОВІДОМИТИ СВОЇ ТОЧНІ АДРЕСИ
                 ЗА  АДРЕСОЮ: МОСКВА, вул. Разіна, 7».
«RA-QSO-RK», №11, Москва (СРСР),  1928 рік. (Додаток до журналу «Радіо Всім», №21)


Треба собі нарешті зізнатися – списки нам анічого не дали. Як би ми з Соколом не мучалися над ними, щоб не відшукували -  але все було марно. Чи то може чорти нам очі муляли, чи то був хибний крок… Отже декілька годин праці були коту під хвіст.
Як же мені було прикро! Відчуття, ніби біг-біг, а потім з усього розгону – бах, і в стіну. І соплі по всьому обличчю!
-Ані Пауелла, ані даних, хто купував той чортів «Таймз»… чи що там.., - Віктор Львович відкинувся на спинку стільця і відштовхнув папери. – Навіть цей клятий «Зє Банкєр» - усього п’ять номерів за рік… і всі продані в відділені невідомій людині! От що ти скажеш?
-Дідько! – хоча, мені хотілося додати щось лайливе. – Як навмисно!.. Невже перед нами доволі хитра людина, яка вміє приховувати усі кінці?
Сокіл підвівся та втомлено потягнувся уверх.
-Хитра людина! – хмикнув він. – Ну ти і сказав!
-А що тут такого? – образився я.
-Все так і повинно було бути! – різко промовив Віктор Львович. Не відразу стало зрозуміло, про що він каже. Сокіл нахилився вперед, та почав пояснювати: – Я кажу про цю інформацію… з пошти… Наївні! Ми з тобою наївні дурні!  Вважали, ніби американці, чи ті ж німці, англійці,  підуть у місцеве поштове відділення, щоб надіслати гроші… або отримати їх? Та для того існують банки! Чуєш? Банки! І звідти аніякої інформації не витягнеш… хоч що ти роби! Це не поштарів лякати пустими папірцями!.. І до речі, для кореспонденції можна використовувати людей зі своїх посольств. Навіщо іноземцям ризикувати та нариватися на перевірку збоку нашої цензури… нехай усюди і пишуть, ніби її немає… Ось чому ми з тобою бачимо лише купівлю та пересилання іноземцями місцевих краєвидів!
-Якщо ви знали про те, чому відразу не сказали? – образився я. – Ми б не гаяли  стільки часу…
-Тому що повірив в твою вдачу! Ось чому! – Сокіл хлопнув долонею по столу. – Окрім Сисоєвої, що заказувала модні журнали, ми нікого толком не виявили!
-Не змогли виявити, - обережно поправив я.
-Все! – підвів риску Сокіл. – Поки припиняємо тут копати… Вже полудень, тому підемо краще до Федорішина. Може він нас чимось порадує.
Я сховав папери в шухлядку та рушив за Віктором Львовичем.  
Яків Володимирович виглядав втомленим. На нас він глянув з часткою роздратування. Мабуть думав так:  «Якого біса цим столичним франтам потрібно»?
Але вголос Федорішин сказав трохи інше:
-Ви вибачте, Іване Антоновичу… Я вас запрошував сьогодні на обід, але… ці дурні справи… ці вибухи… Пропоную, перенести нашу зустріч на  пізніший час… на інший день… Ви згодні?
Я кивнув головою. При цьому зробив зарозуміле обличчя, хоча сам радів, що вдалося уникнути (хоча б і на короткий час) цих посиденьок. Не дуже хотілося зустрічатися та говорити казна що: усілякі  люб’язності, чи розповідати про своє життя, політичні погляди та таке інше.
Сокіл подивився на мене з невеликим дивуванням. Типу хотів сказати: «А ти, Іване Антоновичу, часу тут не гаєш. Заводиш потрібні знайомства, чи що»?
-Є якісь результати? – спитав я, присаджуючись на стілець. Віктор Львович відразу ж зайняв свій улюблений куточок. – Диверсія? Так? Ні?
-Диверсія, чи щось інше – скаже більш детальна експертиза. Але вже зараз є над чим задуматися… Згідно документів – на складі повинно було зберігатися близько п’ятдесяти тонн вибухівки. Такої її кількості поки ще не знайдено… Поки ще, - повторив Федорішин, дивлячись прямо перед собою. – Отже, навіть якщо припустити, ніби вона була знищена під час вибуху… тобто трьох послідовних вибухів.., - Яків Володимирович не закінчив та раптом витягнув цигарку. - Дозволите? – запитав він, розшукуючи по кишенях сірники. – Звичайно, ми з вами не на французькому «Монблані», але і такої кількості вибухівки було б достатньо, щоб зруйнувати…
-Це ви натякаєте про вибух у канадському Галіфаксі? – перебив Сокіл. – Той, що був, здається, в сімнадцятому?.. Якщо я вірно пам’ятаю, на тому судні… на «Монблані» перевозили біля двохсот тонн тротилу та більше ніж дві тисячі тонн мелініту.
-Так… про Галіфакс, - погодився Федорішин. Він нарешті знайшов сірники та підпалив один з них. – Вибух був потужний… Тоді знесло півміста… А що у нас? Всі, всі, всі без виключення… Чуєте? Ще повторюю – всі дякують долі, що обійшлося без жахливих жертв… Але ж і вибуху… навіть з тими ж п'ятдесятьма тоннами – можна сказати і не було! А чому?
-Ви натякаєте, ніби на складах не було такої кількості вибухівки? –  прямо спитав я.
-Натякаю? – перепитав Яків Володимирович. – Чесно кажучи, мені здається, що ми маємо справу з недбальством помноженим на фальсифікацію… Так-так… Ось  звіти…
Сотник витягнув з кипи декілька  паперів.
-Де тут пишуть? Ага, ось: «…тара пошкоджена… різні сорти вибухівки перемішалися… незадовільні умови зберігання…» І подібних фраз – більше ніж багато! Все це, хоча і непрямо, але вказує ніби на недбалість… халатність… Питається, а куди дивились військові перевіряючи? Чи вони не ходили на перевірку взагалі?  Ох, бачу, скільки зараз голів у них полетіть! Збитків нанесено приблизно на двісті тисяч.
-Так що це? – не зрозумів я. – Халатність?
-Халатність – це те, що відразу кидається в очі… якщо, звичайно, не брати до уваги потужність вибуху… тобто її відсутність… Ось тут тоді напрошується інший висновок.
-Виходить, - вирішив підвести риску Сокіл, - вибухівку все ж викрали. Потім, дізнавшись про перевірку,  зімітували самопідпал… Так?  І як думаєте – навіщо її викрали?
-Мені зараз гадати не хочеться, - відмахнувся Федорішин, пускаючи уверх клуби диму.
-А що до перевірки працівників? – запитав я. – Тут є якісь просування?
-Зараз ними займаються інші служби.
Здається, Яків Володимирович натякав на директорат внутрішньої безпеки - контррозвідку.
-А яке сьогодні число? – раптом спитав Сокіл. Він різко підвівся, витягнув з кишені брегет та подивився на нього. – Дідько! Забув… Це ж треба! Забув!
Віктор Львович якось розсерджено тупнув ногою та все також раптово рушив геть. Вже біля дверей він, не обертаючись, кинув:
-Я по своїх справах… Не чекайте!
Ми з Яковом Володимировичем переглянулися, так нічого і не зрозумівши.
-А підкажіть, будь ласка, - звернувся я до сотника, - де найближча школа?
-Навіщо це вам?
-Та хочу трохи англійську підтягнути, - спробував я пожартувати. – Куди мені йти?
Федорішин на якусь мить задумався, та потім розповів де знаходиться школа. Я подякував та вийшов геть.
Треба було зайнятися перекладом статті з «Таймса». (Мої думки все ще періодично відкочувались до іноземних журналів та газет. Не хотілося здаватися. Врешті решт, я все ще вірив, що ми з Соколом дещо не помітили.)
Оскільки Віктор Львович від мене чомусь втік (і куди саме – навіть гадки не маю), тому до школи я рушив сам, та  десь за півгодини був біля неї. Це була розтягнута уздовж вулиці невисока будівля, що розташовувалась на розі Тургенєва та Гоголя. Федорішин мені казав, що тут раніше була чи то жіноча гімназія, чи то якесь училище (я, чесно кажучи, цей момент пропустив повз вуха).
Отже, розшукавши директора – доволі приємну жінку, я попросив допомоги, і навіть пообіцяв заплатити (зі своєї премії, звичайно).
-Нажаль, у нас не викладають англійську, лише французьку, - знизала плечима директор. – Але… але ось вам адреса, - тут жінка вирвала невеликий клаптик паперу та щось написала. – Знайдете  Оксану Борисівну… Вона вчитель англійської, але зараз ніде не викладає… Її прізвище - Твердохліб. Покажіть їй мою записку… і сподіваюсь, вона вам допоможе.
Треба було добиратися аж до Дніпра, там плутатись серед вуличок, щоб знайти будиночок цієї Твердохліб. Я спершу хотів перенести цю прогулянку на інший час, можливо і день, але зупинився та змусив себе відправитися на пошуки.
Не можна просто так розкидатися ані часом, ані чим іншим. Якщо вже взявся, то доводити до кінця… нехай він і виявиться хибним кроком… Все ж таки крок! Все ж таки інформація! Чи я неправий? – спитав, але відповіді і не шукав. Просто рушив по вулиці.
Отже, похід зайняв в мне пару годин. Я ледь не заблукав, та декілька раз ходив одними ж тими стежками, поки нарешті знайшов хатинку вчительки. Постукав в хфіртку, тут звідкись вискочив маленький гавкучий собака, який сердито стрибав за парканом. За пару хвилин з дому вийшла невисока молода жінка. Відразу і не скажеш, що вчителька – одягнута просто, в руках рушник… мабуть, тільки що готувала чи прибирала…
Привіталися, я протягнув записку, та поки жінка  читала, крадькома став її розглядати. Що не кажи, а від цієї Оксани Борисівни віяло «позитивними флюїдами». Назвати цю вчительку красунею – так ні… скоріш – симпатична… Молода, худорлява… зелені очі, щоки з ямочками, гостреньке підборіддя, густі брови... пальчики маленькі, тендітні, немов пелюстки квітів… Вся така ніжна…
Лише секундою пізніше я зрозумів, що вона до мене звертається, тому так і дивиться в очі. Здається, моє обличчя відразу ж розчервонілося. Не очікував, що так легко видам свої почуття. (І чого це втупився в неї очима, яке той голодний вовк на козу?)
-Ой! Прошу вибачення, - трохи відкашлявшись та спробувавши взяти себе в руки, промовив я. – Що ви сказали?
-Питаю, чим же можу вам допомогти?
-Ось тут… тут.., - я поліз в кишеню за газетою, та від хвилювання, яке несподівано охопило моє єство, впустив її на землю. – Ой! Вибачте… Отже, в мене тут стаття… тобто, не в мене, а в газеті… ось тут… Треба її перекласти. Не газету звичайно… а статтю… всього лише статтю… це не багато…
Тараторю, як баба на базарі! Тьху ти, чорт забирай! Іване, зберися думками! Закінчуй оце дитяче бурмотіння.
Жінка посміхнулась, взяла газету, з якої тепер випали гроші – моя вчорашня премія. (І коли я встиг ті туди завернути?)
-Ой! – знову пискнув, як розгублена миша. Нахилився та підняв купюри, а Оксана Борисівна між тим пробіглася по рядках «Таймса».
-І це все? – тихо спитала вона.
-Я можу заплатити… Ось! – і тут же показав зібрані купюри. – Скільки треба?
-Та ви заспокойтеся… Я і так допоможу. Підемо в хату.
Вчителька відігнала собаку та рушила до дверей будівлі.
Всередині було затишно та прохолодно. Жінка провела мене в кімнату, сама сіла до столу, витягла чистий аркуш паперу, олівець.
-Отже, – неголосно промовила вона, - оцю статтю, що з помітками на полях? Так?
Я кивнув головою, та пробубонів щось про те, ніби вчив французьку.
-Зрозуміло… Дозволите спитати? – Оксана Борисівна мило посміхнулася. – Що ви шукаєте в цих рядках?.. Я чому це кажу, бо, можливо, знайду якийсь нюанс в тексті…
-Невже, перекласти можна по-різному?.. А взагалі, я не знаю, що хочу тут знайти…
Жінка знизала плечима та прийнялась за роботу. Хвилин двадцять і вона протягнула мені аркуш.
Дивно, але стаття взагалі виявилася «ні про що»… Тобто, в ній говорилося про претензії паризького «Банк де Франс» до таємно вивезеного в американські «Чейз-банк» та «Еквітейбл»  радянського золота. І відразу пов’язати цю історію з справою Пауелла, вибухами та іншим – я ніяк не міг.
Декілька разів прочитав переклад, намагаючись зрозуміти суть справи. Виходило так, що Держбанк СРСР опинився в незручному становищі, пов’язаному з припиненням дії торгового договору між Англією та Совєтами. Посварившись з фінансовими установами Британії, Москва спочатку кричала на всіх кутах, ніби відтепер із-за розриву цього договору  постраждає саме Лондон, але в реальності виходило трохи інакше… І «трохи» - це ще м’яко кажучи. Держбанку приходилось прикладати чимало зусиль, щоб відшукати вигідні кредити та схеми платежів із іноземними контрагентами, особливо з тими, хто постачав імпортне обладнання і вимагав розрахунків в валюті. Не зважаючи на всі старання, ситуація з цими платіжками знаходилася в «жахливому стані». Це могло закінчитися тим, що потік імпортного обладнання в СРСР міг зупинитися, і країна отримала б клеймо неплатоспроможного агенту.
З огляду на ці обставини, навесні 1928 року представники СРСР (які до цього виїжджали до США з метою зондування підґрунтя для фінансових операцій) відвезли золото до американських банків на суму приблизно п’яти мільйонів доларів. Це було зроблено навіть  не зважаючи на прийняту ще в 1920 році казначейством США  заборону на прийом цього золота.
Якимось чином про цю операцію  стало відомо французам, і вони почали домагатися арешту того золота, щоб в подальшому отримати його в якості такої собі компенсації за депоновані (це слово я прочитав разів сім, але сенсу так і не вловив) в Росії ще в 1916 році для підтримки курсу царського рубля більш ніж п’ятдесяти мільйонів франків. Отже французький посол в США передав до Державного департаменту ноту з повідомленням «про особливі права Франції на золото Держбанку».
-Ох! – я аж спітнів.
-Щось не так? – обережно запитала Оксана Борисівна. Ямочки на її щічках стали глибшими.
-Плутанина якась… з цим золотом…
-Та, здається, все зрозуміло… Склалась така ситуація, що це золото може бути анексоване Францією за царські борги. СРСР же відмовляється їх визнавати, а Париж це не влаштовує. Вони ж гроші давали? Отже вимагають і повернути… Все чесно! - посміхнулась Твердохліб. – Москва відтепер пожинає зовсім несолодкі плоди своїх заяв. Особистих ресурсів в неї обмаль, кредитів ніхто не дає… бо дурнів, вірити тим, хто відмовляється від оплати боргів – вже немає.
А розумна вона жінка. Так все спритно та дохідливо розклала по поличках!
-Газета, на жаль, стара, - промовив я, потираючи скроню. – Золото могли вже забрати… Або не змогли… В будь-якому випадку радянський уряд дійсно опинився в скрутному становищі. Нічим розраховуватись за обладнання, та інші речі…
-Ось тепер і зрозуміло, чому пишуть про масове вивезення зерна з СРСР. Це також свого роду валюта…
Я підвівся та подякував вчительці.
-Звертайтесь ще, - посміхнулась та. Оченятка в неї блиснули.
-А чого ж не працюєте в школах? Не беруть?
-Англійська зараз не всім потрібна, - розвела руками жінка.
Я знову подякував, забрав газету, переклад та рушив до комендатури. Поки йшов, все намагався зрозуміти, що ж може поєднувати цю статтю з іншими часточками моєї справи. Можливо я намагаюсь з’єднати нез’єднане.
Добрався до поліції вже під вечір. По дорозі встиг нашвидкуруч поїсти, і мене від того почало хилити до сну. Я вирішив забігти до своєї кімнати, та трохи перепочити. І яке ж було здивування, коли всередині неї знайшов Віктора Львовича, який сидів за столом з пустою пляшкою з-під коньяку.
  Сокіл напився. Так, саме напився. Я бачив, як важко йому вставати, зберігати концентрацію, увагу. Помітив і розмазаність рухів. Але не міг зрозуміти, що сталося, з якого переляку Віктор Львович  раптом так нализався.
Інспектор подивився на мене, на порожню пляшку... Потім раптом сердито сказав... з такою ненавистю... а, може, навіть і болем... надто сердито, і недобре сказав… я навіть відчув легкий озноб. Здавалося б - всього лише слова... але їхній тон...
-Помирати не страшно. Зовсім страшно! - заявляв Сокіл. Він підняв очі вгору, подивився крізь стелю. Мені чомусь здалося, що він взагалі дивиться в небо... туди, де живуть ангели, де мешкає Бог. (Ось так чомусь і подумалось.) - Помирати зовсім не страшно, - повторив він. - Це просто сон... довгий-довгий сон, від якого не прокинутися... І все! І кінець!
Віктор Львович взяв стакан, заглянув у вже порожнє дно і додав:
-У тебе немає випити? Чого-небудь?
-Немає... ви ж знаєте...
-Угу... знаю... ти у мене, Ванюша, правильний хлопчик... Такому, напевно, важко буде в житті... А знаєш що: я ж уже помирав. Пам'ятаю, як плакала дружина над моїм пораненим тілом... Але це не від любові... не від горя... швидше - від розгубленості... Ось що їй потім робити? Як існувати з двома дітьми... малими... на руках...
-У вас є дружина? Діти? - обережно поцікавився я.
-О-о-о! Були... давно...
Голос Сокола був цілковито п'яним.
-Ось яке сьогодні? – запитав він.
-А що?
-А я і забув! Ось тільки вранці згадав... в кабінеті у Федорішина… Колись здавалося, буду пам'ятати про те все своє життя... Але ні! Мабуть, і не любив нікого, якщо забув!
-Ви про що?
-Фух! Про сім'ю, синку! Про сім'ю...
-А де вона?
-Ну... скажімо так - загинула... в сьомому році...
-А що сталося?
-Покарали за мої гріхи, - якось невизначено відповів Сокіл. – А в мене їх було багато… дуже багато… Оскільки, своє життя я не беріг, то вищі сили вирішили відняти життя у тих, ким я дорожив…
Віктор Львович криво посміхнувся. Його обличчя стало відразливим…
А взагалі, я не дуже люблю тих, хто забагато п’є. Такі люди визивають огиду… Вони витягають зі своєї душі найчорніші її риси, та дозволяють тим керувати свідомістю.
-Пожежа, - мовив Сокіл, дивлячись прямо мені в очі. Я не відвів погляду та прийняв виклик. - Страшна пожежа... Ніхто не врятувався... З тих пір один... я зовсім один... Постійно себе переконую, що смерть, це лише сон...
-Боже, які ви страшні слова говорите! - я розсердився, та забрав порожню склянку. - Йдіть спати! Негайно! Чуєте?
-Ти що так перелякався, юначе? Піду, звичайно... вже йду...
Сокіл роблено посміхнувся і спробував піднятись. Це йому вдалося не з першого разу. Але треба віддати належне, Віктор Львович переборов земне тяжіння, і хитаючись побрів до ліжка.
Я проводив його поглядом, сердито стискаючи кулаки. Жалю не було, лише досада і розчарування... Ось вже не думав, що Ястржембський може викинути такий фокус!
-Знаєш, що було найжахливішим та огидним в моєму житті? Що я зробив такого, після чого на душі хріново? - раптом кинув Сокіл, важко  сідаючи на ліжко. «Хріново», ясна річ, було замінено на щось більш міцніше. - Убити цуценят!
-Що... вибачте?
-Так... вбити цуценят... п'ятьох... Вони ластяться, руки лижуть... А ти стоїш з револьвером, як той ангел з мечем... який вирішує, жити комусь, чи ні... Гавриїл... Пам’ятаєш такого? Так ось, стискаєш однією долонею сталь рукояті свого пістолета, а іншою гладиш по головах... Потім натискаєш на курок... і ще... і ще... і слідом четвертому та п'ятому...
-Навіщо вбивати собак? Цуценят?
-Навіщо? - раптом на очах Сокола навернулися сльози. - Ну ти дурень! А що їм робити, якщо в окоп повзе газ?
-Вас труїли газом? Це під час Великої війни?.. Ви ж казали, що займалися іншою справою… Невже, сиділи в окопах? – здивувався я.
-Дурень! – повторив Сокіл. – І сидів… і не сидів… Нас труїли... та ми труїли... Всі один одного труїли... Ось тільки людина це робила свідомо, щоб здолати супротивника… А тварина... собака... цуценя... Вони взагалі не винні! Взагалі!.. А я стріляв... По кулі на брата! Ось так, друже!.. На війні світ інший... Там панує вседозволеність, безкарність, знеособленість… і залізна жорстока логіка! На «або-або» - ані часу, ані чого іншого – немає. Там люди лишаються у вигнанні! У вигнані з свого великого минулого… і опиняються в нестерпному маленькому сьогоденні.
Віктор Львович рухнув на подушку, закинув ноги на ковдру та прикрив очі.
Я забрав пляшку та пішов геть з кімнати.
Як і казав – не люблю тих, хто забагато п’є. Не бачу в цьому ані спасіння, ані радощів. Мені здається, що після отверезіння повинно стати ще гірше.
Я пішов до свого кабінету, там сів за стіл та роздратовано фиркнув.
«Що це найшло на цього старого..., - ледь не сказав щось образливе. Навіть в думках встиг себе осадити. – А важкий сьогодні день».
Тут не посперечаєшся. Щось забагато усього дурного відбулось. Пошта, списки, розмова з Федорішиним, переклад… і ось ще  п’яний Сокіл… Сподіваюсь, він завтра буде вести себе більш адекватно.
Ні, ну з одного боку я ніби розумію його стан – як-ніяк, а сьогодні роковини з дня загибелі його родини. Але з іншого боку… чомусь думалось, що Віктор Львович буде більш стриманий. Не дасть собі «розклеїться».
Десь всередині я  раптом зрозумів, що інспектор втратив в моїх очах часточку того впливу, який мав з дня нашого знайомства. Став декілька приземленим.
В двері постукали, всередину заглянув один з поліціантів.
-Що? – швидко спитав я, тут же займаючи гордівливу позу.
-Прийшов якийсь чоловік… з приводу суботньої об’яви.
-Якої об’яви? – не відразу зрозумів я. – Що? – і тут же підскочив, кидаючись до дверей.
Біля приймальні мене чекав старуватий чолов’яга, з  довгою тростинкою у руці. Я витягнув газету, протягнув її йому, та прямо спитав:
-Ви про цю людину?
-Так… так… Він назвався Аболіним… Федором Аболіним… Знімав в мене кімнатку.
-Аболіним? – перепитав я. – Це точно?
-Мене ще пам'ять не підводить, - махнув тростинкою старий. – Отже бачу, щось пропав мій квартирант. Думав спочатку,  поїхав по справах… а тут ось ця стаття… Ну я і прийшов до вас… думаю, треба розповісти.
-Знімав кімнату, – повторив я. – А він жив самотньо? До нього хтось приходив?
-Так… ні жінки… ні друзів… Дивний чолов’яга. А що ж  з ним трапилося? Захворів?
-Та чекайте зі своїми питаннями! – сердито промовив я. – Скажіть краще в нього в кімнаті є якісь речі?
-Повинні бути… Як це ж жити та не мати речей?
-Чого це «повинні»? Ви що ж – не бачили?
-Він зачиняв кімнату на ключа… Я ж не нишпорка, щоб там лазити…
-Вона і зараз зачинена?
-Звісно!
Я повернувся до чергових та наказав найти мені двох вільних поліціантів, бо тут же згадав, що Сокіл лежить п’яний, і тому на нього розраховувати не варто.
-Негайно йдемо до вас! – кинув я старому. – У вас запасний ключ є? А то прийдеться виламувати двері.
Чоловік злякався та повідомив, що десь в хаті повинен бути ще один ключ.
Отже десь хвилин за сорок ми доїхали на бричці до будинку. Вже добре стемніло. Людей на вулиці майже не було, як між іншим, і освітлення.
Пройшли в хату, дід поліз в шафу та почав розшукувати запасного ключа.
-Отже, він звався Аболіним, - повторив я прізвище, яке почув від хазяїна будинку. – А  може розповідав чим займався? Чи звідки приїхав?
-Ні-і-і, - відповів старий. – Він майже весь час десь  пропадав… Мабуть працював на будівництві… Там, кажуть, роботи багато. О, знайшов!
Чоловік витягнув іржавого ключа та протягнув його нам. Один з поліціантів спробував відчинити двері кімнати. Провозився хвилин п’ять і нарешті замок здався та дзвінко клацнув.
Я схопив лампу і першим увірвався всередину.
Ліжко, невеличка тумба, якийсь ящик… валіза… Це перше, що кинулось в очі.
-Щось з цього ваше? – запитав я у діда.
-Та ні-і-і… Кажу ж, всі речі Федора.
Я подав знак одному з помічників почати обшук.
В валізі був одяг: штани, пара сорочок, якісь хустинки… Отже, нічого цікавого…
Взялися за ящик. Всередині лежало… лежало… лежало…
-Що це за хрінь? – почувся за спиною вигук іншого поліціанта.
Я нахилився ближче, роздивляючись якийсь… судячи з усього – прилад. Збоку виднілася металева табличка з написом «Telefunken».
-Це що? Передатчик для радіосигналів? – знову промовив поліціант.
А я і не знав що сказати, бо такої техніки ніколи не бачив…


Село Дементьевка, Самарської губ., СРСР
М.Д. Михайлин
16 липня 1929 р

«Добрий день, дорогий сину, шлемо тобі від усієї родини привіт, і від рідних, і знайомих.
Отримали ми від тебе лист і гроші 15 р., за які дуже вдячні.
Ти питав про врожай. З весни до Трійці була засуха, з Трійці пішли дощі. Так що тепер хліба трохи відпочили, хліба для сім'ї наберемо. Хоча хліба-то наберемо, але дати щось нам ледь дадуть, у нас йде хлібозаготівля. На нас наклали 20 пуд., а ми самі купуємо з зими. У нас описали лоша та чотири вівці,  відбирають все в кредит у кожного в селі. У кого є двоє коней і дві корови, то одного беруть коня і одну корову, і залишають на кожен будинок одного коня і корову. Що залишилося - все відбирають. Овець всіх до однієї беруть. І у кого не вистачає худоби, забирають, у кого що є хороше: одяг, меблі і посуд. В Королівці у дяді Васі Бадінова взяли коня, корову, телицю півторарічну, сім голів овець, взяли машину швейну, самовар, суконного кожуха, перину, куделю і навіть шерсть, а у Льонькі, напевно, візьмуть корову і два бика півторарічних. Ходять по дворах і шукають у всіх хліб, знайдуть пуд-півпуда - все відбирають, залишають тільки один пуд на їдця. Хліба купити ніде, не знайдеш, і не можна продати. Новий хліб хочуть звозити на одне гумно і молотити хочуть всі разом, а нам хочуть дати з осені норму 1 пуд на місяць на їдця, що залишилося все відберуть і зсипають в загальну комору. Ось, Мітюня, пропиши,  до чого ця справа хилить? У нас є чутки, буде скоро сильна війна. Якщо не війна, хочуть всіх зганяти до колгоспів, і будемо працювати всі разом. Пропиши, що у Вас в центрі робиться, народ сильно засмутився, навіть не хочуть хліб сіяти. Пропиши нам ось на все це і напиши нам, що цей декрет з центру висланий або тутешня влада так розпоряджається, ми цього нічого не знаємо. Ще ось що було: найняли зруби рубати. Хотіли ми зрубати на 12 аршин завдовжки і 7 аршин завширшки. Тепер ми відклали, що у нас худобу описали в казну, і ми хочемо почекати до осені, може бути, буде якась зміна. Якщо зженуть нас в один колгосп, то нам це не треба. Отримаєш це, пиши, які у Вас є чутки. Хоча у нас хліба і немає, все-таки ми не блукали через хліб, запаслися з весни, так що до нового вистачить. Скоро пожнемо новий.
Відтепер до побачення. Пиши відповідь. Всі ми живі і здорові, того ж і тобі бажаємо, вклоняємося всі разом. Як можна пиши скоріше, що у Вас там діється».
Штемпель: Переглянуто цензурою.
ВИЛУЧИТИ
Штемпель: Взяти на облік

Витяг № 326  з сільської кореспонденції, що йде в Червону Армію.
(2 лютого, 1929 року)

«Зроблений по лінії ЦК перегляд 100% кореспонденції, що йде в Червону Армію (розпорядження тов. Ягоди), показав, що кампанія по посиленню хлібозаготівлі привернула серйозну увагу села. У більшості листів, що стосуються хлібозаготівлі, є вказівки на примусове вилучення хліба, «реквізицію» і введення продрозкладки.
Переглянуто листів:
30, 31 січня і 1 лютого - 4237
2, 3 і 4 лютого - 4243
Зроблено виписок: 172 та 198 (відповідно)
У % до числа переглянутих: 4,1 та 4,7 (відповідно)
Щодня конфіскується від 30 до 40 листів з явно контрреволюційним змістом, що йдуть в Червону Армію.
Нижче, надаємо витяги з сільської кореспонденції:
«...Москва.
У нас є на селі новини - реквізують хліб, а у кого є надлишки хліба, примушують вивозити, а якщо у кого багато і не щастить, то заарештовують господаря і вішають казенний замок.
30 січня. Сталінград»...
«Москва.
У нас велика потреба. Пропав хліб і реквізують. Хліб весь витягли з засіки і вивозять на елеватор.
Мордово, Тамбовської губ.»...
«Москва.
У всіх станицях Кубані у населення йде опис всієї наявності зерна. Залишають тільки на посів і прокорм, решту змушують вивозити - застосовується цілковите насильство. Під тиском Легенькі було прийнято постанову про самооподаткування 35% з податкової суми і був призначений термін виконання триденний. При сільраді постійно знаходиться пост міліції. Настрій у всіх тривожний.
Владикавказ, 8-й полк зв'язку».


Вже розвиднілося. На траву лягла густа роса. Між будинками потягнулася тонка біла цівка.
Я сидів біля відкритого вікна, дивлячись в маленький сад, що був поряд з комендатурою. В його центрі росла стара товста липа. Таку зазвичай зображують на картинах: велике дерево з розкішною кроною, під ним столик з різними смакотами – чи то фруктами та ягодами, чи то якимись вергунами, пиріжками та пряниками… посередині столу – ваза з квітами, а поряд з нею позолочений кавник, або чайник кольору вершкового масла, та ажурні чашки… Стіл оточують декілька легеньких біленьких стільців з різьбленими спинками, що укутані в тонкі шалі, або прикрашені кольоровими тканинами…
Бачу, як я сиджу під цим деревом, в тіні гілок, але не на стільці або кріслі, а на соковитій зеленій траві… В моїх руках книжка… Вітерець шарудить її сторінками… літери неквапливо складаються в слова…

Знов весна і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.

Бачу, Ванятко, в тебе настрій піднесений. Вже і на вірші потягнуло. Чому б це? – питаю у себе. Оченятка мружаться від сонячних променів, що стрибають крізь листву старої липи.  
Скрипнули вхідні двері. Рядки перед очима миттєво розвіялись і я зрозумів, що як і раніше, знаходжусь у себе в кабінеті.
Всередину увійшов один з поліціантів… Я не відразу його згадав, але ледь він протягнув мою форму, то зрозумів хто то такий.
-Приймайте роботу, - широко посміхнувся чоловік. – Все як належить… Дружина навіть ґудзики підшила.
Я щиро подякував, та знову спитав про оплату. Поліціант відмахнувся та тут же збіг, розчервонівшись, немов та краля.
Від форми пахло свіжістю. Я жваво переодягнувся, оправився, подивився на себе в невеличке дзеркальце. – А нічого так… навіть, гарно. Звісно, не військовий мундир, але теж не погано. Дівчатам, вважаю, буде подобатися.
Я випростався, козирнув своєму відображенню:
-Дозвольте відрекомендуватися! Кичинський Іван Антонович!
І тут  раптом почув за спиною:
-Ну, прямо герой Кримського походу!
Озирнувся – в дверях стояв Сокіл. Виглядав він поганенько. Разом з ним, всередину кабінету ввірвався  характерний запах могутнього перегару.
-Кажуть, ти вчора упіймав добру здобич, - промовив Віктор Львович, проходячи до столу. – Нумо, хвастайся.
Чесно кажучи, сил на те в мене вже не було. Втомися… Адже ми провозилися в кімнаті Шаповалова приблизно до трьох годин ночі. Я підняв усіх, кого було можна. Приїхав навіть Федорішин.
Бачили б ви його очі, коли показали йому усі знайдені речі: радіопередавач (судячи маркування – німецький), якісь деталі до нього, декілька паспортів, золоті прикраси (скоріш за все з розкопок) та срібну фігуру орла, який тримав в кігтях змію. Окрім всього, ми ще знайшли номер «Зє Банкєр», з якого були вирвані сторінки. Саме в одну з подібних і були завернуті монети, з числа тих, які ми віддали вченим для дослідження.
Мене дивувало, що більшість речей аніяк не торкалася самого Шаповалова. Чесно кажучи, вони були зайві. От якщо б тут був інструмент – лопати, кирка чи мотика – я б і питань не задавав. А знайшли ж ми -  радіоприймач, фінансовий журнал (хоч і без деяких сторінок) та паспорти.
Нісенітниця якась! Дурня! Щось не те! Відчуваю, що не те! Якійсь підступ!
Після опису усіх знайдених речей виконроба, все вивезли до комендатури. Федорішин розпорядився привести  Кулистого, мов, нехай вчені подивляться та скажуть своє слово. А також приказав повідомити військових, стосовно передавача.
-У нас спеціалістів по цим приладам немає, - розводив руками Яків Володимирович. – Звернемося до них… До речі, а де ваш помічник подівався?
Я втомлено позіхнув та відмахнувся.
-Треба розібратися з паспортами Шаповалова… він же Федір Аболін… він же Петро Римар, - читав я документи, перекладаючи з одного місця в друге. – Він же Захар Скляр… ну і так далі… Коло питань наступне: «Де такі люди з’являлися? – Розкопки, будівництво, або якісь установи… По-друге, де ці паспорти були зроблені»?
-Іване Антоновичу, - перебив мою тираду Федорішин (він широко посміхнувся і торкнувся мого плеча), - я повинен зізнатися, що спочатку вас недооцінював. З самого першого дня нашого знайомства вважав ніби в Хортицю прислали… перепрошую за прямоту… прислали аби кого… А ви показуєте справжній клас.
Не люблю, коли підлещуються. А Федорішин саме підлещувався. Мої знахідки – це соломинка, за допомогою якої він хотів витягти себе з неприємної історії з вибухами на складах. Мабуть, хоче доповісти наверх про знахідки та цим зменшити градус напруги.
Вітерець увірвався в кімнату, двері знову жалібно заскрипіли.
-Ну що там у тебе, Іване Антоновичу? – повторив своє питання Сокіл.
-Все знаходиться в судній кімнаті. Можемо з вами сходити та подивитися наочно…
-Ох! – закректав Сокіл. – Здається, я вчора щось перебрав…
Сказано це було з часткою вибачення в голосі. Я зробив вигляд, що навіть не переймаюсь цим, та ми рушили до речей Шаповалова.
Сокіл десь півгодини уважно все це розглядав. Було помітно по його очах, що він вже прийшов до якихось висновків, але не квапився ними ділитися.
-Ти «Зє Банкєр» звіряв з тієї сторінкою? – сухо запитав він. Отримавши моє «так», Віктор Львович хмикнув, та знову заглибився у вивчення речей. – Знаєш, що це за знак? – раптом запитав він, тицьнувши пальцем на дерев’яний ящик, в якому лежав радіопередавач. – Цей прилад належить німецькому консульству…
-Тобто? Як це «належить»?
-Отож! – якось невизначено відповів Сокіл.
Тут в кабінет раптово увійшла ціла делегація: декілька поліціантів на чолі з поручиком Андрієм Юхимовичем, слідом за ними пара військових та якийсь моложавий чоловік, одягнений в чорний костюм. Саме від останнього повіяло неприємним холодком. Він швидко пробігся поглядом по нас із Соколом та мовчки наблизився до приладу.
-Це воно? – не зрозуміло у кого запитав чоловік. – А де додаткові деталі? - говорив він доволі дивним вкрадливим голосом. Така манера, чесно кажучи, мене одночасно здивувала і насторожила.
-Ось тут, - підбіг Андрій Юхимович. – Ось вони.
Він розгорнув папір та виклав якісь радіолампи, конденсатори та іншу чортівню – назв всього цього мотлоху я достовірно не знав.
Віктор Львович подивився на мене, і я зрозумів, що йому не подобається присутність незнайомця. Поведінка останнього була достатньо зухвалою, ніби він був тут хазяїном.
-Ви знаєте, - зробив я крок уперед, та звертаючись саме до цього моложавого пана, – в пристойному товаристві прийнято привітатися, заходячи в кімнату, а потім представитися…
-Ну ось і представтеся, - кинув, не обертаючись чоловік. Потім промовив військовим: - Виносьте!
-Ви звідки? – спитав Віктор Львович. – З якої парафії?
-Це-е-е, - замекав Андрій Юхимович, який відчув напругу між нами, - це-е… з директорату внутрішньої безпеки… м-м-м… Їх запросив Яків Володимирович.
-Ось бачите! – недобре посміхнувся моложавий пан, повертаючись до нас з Соколом. – Запросили…  
«Ну звісно, запросили! – розсердився я. – Ну я і дурень! Повірив Федорішину! А той, падлюка, скинув інформацію в директорат»!
Як він там сказав: «Зв’яжусь з військовими? У нас немає спеціалістів»?
-Це добре, що запросили, - в тон незнайомцю відповів я. - Сподіваємось, ви швидко доповісте нам усе, стосовно цього радіоприймача. Що воно таке? Навіщо сконструйований? Ну в тому ж русі.
-Можливо, і швидко… а можливо і ні… Справа переходить в наше відомство.  Особливо, після того, що я зараз побачив, - чоловік кивнув убік приладу. – Можу продемонструвати папери. Бажаєте ознайомитися?
Сказано це було таким тоном, яким школяр розповідає вчителю про Пунічні війни.
Отже, справу Шаповалова забирали. Чи може я щось недочув? - усі думки миттю застигли… Я розгубився.
Військові підхопили ящик, та жваво понесли до виходу.
-Згідно протоколу, - монотонним голосом говорив моложавий пан, - цей прилад був знайдений в кімнаті Івана Шаповалова… якого отруїли в лікарні декілька днів назад. Так? Отже ми не маємо можливості допитати цю людину… Хто такий? Де взяв радіоприймач? Та інше…
Працівник директорату подивився на нас с Соколом з часткою розчарування. Вся його поза ніби говорила: «Ну ось, тепер підмітай після вас».
-Що ви можете розповісти про цю людину? – його питання було схоже на допит.
Я покосився на Сокола.
-Якщо хочете на цю тему поговорити, то прошу до кабінету, - промовив той.
-Чого б ні? А підемо!
Отже, ми утрьох пішли до кабінету. Представник директорату присів напроти вікна та, склавши руки на животі, промовив:
-Вважаю, що ви вже зрозуміли – цей передавач не іграшка… не звичайна річ, як друкарська машинка, - тут цей павич кивнув убік дерев’яного  ящичка, що стояв прикритий пилом, біля шафи. – Тому тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло від чого справа перейшла в нашу парафію. Все що можу запропонувати натомість – таке собі співробітництво. Тобто, ви ділитесь усім, що відкопали, а я, негласно звичайно, розповім, що ми знайдемо… але в певних межах.
-Усіх секретів ви нам не розкриєте, - посміхнувся Сокіл, який сів напроти контррозвідника.
-Саме це і кажу… Знаєте, шановні, той приймач, який ви знайшли серед речей колишнього виконроба – доволі цікава  штука.
-На ньому штемпель з німецького посольства, - повідомив Сокіл. Я поки ще не став вмішуватися в бесіду, та вирішив подивитися, як буде «працювати» Віктор Львович. – Тобто, ця річ була завезена в нашу країну, скоріш за  все,  як дипломатичний багаж.
-Я це також помітив, - стримано погодився гість.
-Добре… До речі, мене звуть…
-Мені відомо і хто ви, і звідки приїхали, - перебив чоловік Сокола. – Мене називайте Андрієм Карловичем. Цього поки досить.
Ох, вже ця таємничість! Звідки така дитяча поведінка?  - мені стало трохи смішно від подібних слів контррозвідника. Уявляю, як йому на службі кожного дня промивають мізки словами: «Ти повинен усіх підозрювати»!
А ось Віктор Львович, здається, і вухом не повів. Чи то змирився, чи то робив вигляд… чи то тому виною вчорашні «посиденьки».
-Отже, що то за виконроб такий, – нахилився вперед Андрій Карлович, – який тримає в хаті доволі складні пристрої, котрі навіть не пов’язані з його фахом? Чи, може, є якась додаткова інформація?
Здається, цей Андрій Карлович вже встиг ознайомитися зі всіма записами в справі Шаповалова, і зараз намагається виудити те, що не ввійшло до протоколів. Сподіваюсь, папери на Пауелла йому Федорішин не показував.
-Поки немає, - розвів руками Віктор Львович. – У Шаповалова знайдені декілька паспортів… Ведеться перевірка цього моменту. Але вже зараз відмічу, що документи високої якості, подібні будь-де не зробиш.
Оченятка Андрія Карловича блиснули азартом. Вже відчуваю його думки: «Я знайшов шпигуна! Медаль мені на груди»!
Хоча, його зрозуміти можна: в цьому дійсно щось є. Тут тобі і радіопередавач, і купа паспортів… Але не тягне цей Шаповалов на шпигуна. Скоріше схожий на ту червону ганчірку, про яку ми якось говорили з Віктором Львовичем, якою махають перед носом у бика. Той переключає свою увагу саме на неї і тому втрачає пильність.
Як на мене - взагалі все занадто… занадто просто… Чи що?
-Вважаю, - промовив я, не витримавши мовчання (а може хотів показати цьому контррозвіднику, що також беру участь в розслідуванні, при чому -  на рівних, тому зі мною треба рахуватися), - що необхідно зосередитися на іншому питанні: яким чином приймач опинився у Шаповалова в кімнаті? Якщо потягнути за цю нитку, ми можемо вийти до його поплічників…
-Вважаєте? – перепитав Андрій Карлович. Його обличчя спотворила крива посмішка. Я йому не подобався.
-Так! Не думаю, що справа в шпигунстві… Шаповалов зазвичай розшукував коштовності, старі речі – монети, прикраси, зброю… Він спеціалізувався на цьому. Ви ж, між іншим, бачили, що цей приймач новісенький. Ним ні разу не користувалися. А додаткові деталі? Конденсатори, радіолампи? Вони лежать загорнутими в папір…
-І що? – не зрозумів контррозвідник.
-Мені все це схоже на звичайне переховування речей! Таке собі зберігання. Чули про такого літературного персонажа – Плюшкіна? Так ось, якщо охарактеризувати Шаповалова – він саме такий жмот… збирач речей… Здається, це у нього на рівні психіки…  
Андрій Карлович розсміявся. Було зрозуміло, що мої слова він сприймав несерйозно. Його поведінка ніби казала: а багато ти, Іване Антоновичу, знаєш про шпигунів? Чи стикався з ними наочно?
-Ми, між іншим, в його кімнаті не знайшли нічого, що вказувало, ніби Шаповалов займався радіосправою. Ніяких інструментів, інших приладів… А ось старовинних речей – незлічена сила!
-А хочете знати, як ситуацію бачу я? – раптом спитав Андрій Карлович. І тут же наперед себе виправдував: – На фоні нещодавніх вибухів, між іншим, моя теорія біль-менш схожа на істину… Отже, ваш Шаповалов… простий виконроб, - цю фразу він сказав з іронією, - шпигував за перебігом будівництва електростанції та греблі. А, може, і не тільки за цим… Візьміть до уваги те, що тут зосереджено багато промислових об’єктів: підприємство по виробництву сільгоспобладнання – колишній завод Леппа та Вальмана, завод Коппа… завод Бормана і Шведе… чавуноливарний завод… нафтопереробний на Кічкасі… Все це стратегічні об’єкти. Ви ж не знаєте, що, наприклад, на деяких з них розміщує свої закази військове відомство? Звичайно, що не знаєте, але це факт… Так ось, Шаповалов міг нишпорити, працюючи серед вчених… Це, між іншим, і розумно, і зручно: ніхто його не запідозрить, все в межах норми… А маючи дозволи – можна заходити, навіть, в закриті місця… Коли Яворницький дізнався про крадіжки, і Шаповалова вигнали, то він, користуючись напрацьованими зв’язками, почав нишпорити сам. Всі ці пошуки старовинних речей – або прикриття, або додатковий засіб особистого збагачення…
-Як у вас все просто! – хмикнув я. – А не занадто це ризиковано? Невже Шаповалов не розумів, що його захоплення давниною, може закінчитися за гратами? Навіщо так себе підставляти? Достатньо бути непримітним… звичайним рахівником…
Тут я згадав Русакова. Він більше схожий на шпигуна.
-Навіщо себе підставляти під удар? – питав я. - Сподіватися на постійну удачу або везіння – це глупо та непрофесійно!
-А ви, як бачу, багато зустрічали шпигунів?
-Чесно кажучи, чекав на це питання, - зіщулився я у відповідь. – Розумію вашу іронію… але з часом,  око може замилюватися… Але я бачу, ви налаштували себе на ту думку, що Шаповалов шпигун, і іншого не хочете визнавати… Ну, добре. Говорю чесно:  шпигунів ніколи не бачив… Але розумію, хто вони такі і на що здатні.
-Розумієте? – вїдливо промовив Андрій Карлович. – Це добре… Правда в тому, що вони не схожі ні на гарнюню Арсена Люпена, ні на злого генія  - професора Моріарті.
-А хіба я до цього не казав теж саме? Про непримітність?
-Ми з вами один одного не розуміємо, - відрізав Андрій Карлович. – Не варто недооцінювати противника. Це моя вам рада… Буває так, що навіть в родині люди насправді не знають усієї правди про своїх родичів.
Закінчити цю милу бесіду нам не вдалося. Не уявляю, чим би вона закінчилася, якби в кабінет не заглянули і не повідомили про приїзд Кулистого з групою вчених.
-Кажуть, сам професор Яворницький прибув! – поліціант зробив таке обличчя, ніби повідомляв про друге явлення.
-О! Бачу у вас чергова передача доказів! – посміхнувся Андрій Карлович, піднімаючись зі стільця. – Збираєтесь віддати коштовності Яворницькому?
Я не вважав  ці слова дотепними. Тому навіть для пристойності не посміхнувся, лише пробігся поглядом по контррозвіднику – отже гнила душа.
Ледь Андрій Карлович вийшов геть, я висказав своє невдоволення цим персонажем Соколу. Той раптом різким жестом перервав потік моїх слів, при цьому неголосно вилаявся, та потім сердито промовив:
-Така співпраця відкидає нас назад… Далеко назад.
Ми повернулися до кабінету з речами з кімнати Шаповалова, та за хвилину сюди увійшли вчені. Кулистий відразу представив нам професора Яворницького.
Мені Дмитро Іванович здався кремезною людиною. Високий відкритий лоб, пронизливий погляд, крути білі вуса… Він зробив крок уперед, протягнув руку та міцно потиснув по черзі наші з Соколом долоні.
-Це ви ті молодці, які знайшли скарби? – щиро посміхнувся він.
-Ну… не можна сказати, що тільки ми.., - зніяковівши, промовив я. - Насправді, все це виявилось у Шаповалова… Івана… Пам’ятаєте такого?
Обличчя професора стало похмурим.
-І все одно, ви перехопили ці скарби, інакше вони б зникли в невідомому напрямку… невідомо у кого…  Знали б ви друзі, якій подарунок зробили і музею, і нашому народові!
Я, здається, почервонів. Стільки приємних слів давно не чув.
-Отой меч, який ви передали Костю Михайловичу, - продовжував професор, - можна сказати безцінний! У порівнянні з тими, що ми зайшли до того, ця зброя унікальна! І це не перебільшення… Поки ще йде реставрація, але вже зараз ми з колегами прийшли до висновку, що той меч, на якому, до речі, вже виявили рідкісне клеймо, належав, якщо не князю, то комусь з його оточення… якійсь знатній людині.
-Якому князю? – не зрозумів я.
-Ну, відразу не скажу… але є всі підстави вважати, що Святославу Хороброму. При ньому Київська держава, якщо ви це пам’ятаєте, укріпила свою незалежність… Добрий був воїн!
-Ви сказали, на мечі було клеймо? – спитав Сокіл. Він стояв трошки осторонь, немов грав роль спостерігача.
-Так-так, - підключився до розмови Кулистий. – Як і на інших мечах, які ми знайшли, там є напис «Ульфберт».
-Що це? Ім’я власника зброї? – запитав я.
-Ні… це така собі торгова марка. Подібний меч – велика рідкість, а тим більше в відносно гарному збереженні.
-Навряд Шаповалов розумів, що йому віддав рибалка, - посміхнувся Віктор Львович. – Хоча, можливо, він про щось здогадувався… цього виключати не можна…
-Ми вважаємо, що ваш колишній виконроб хотів відправити цю зброю за кордон, можливо в Америку, - ляпнув я, і тут же прикусив язика, бо побачив цілковито здивовані очі Сокола. – Як думаєте, скільки би ця річ коштувала там?
-За кордон? – професор подивився на мене, потім на Віктора Львовича, повернувся до своїх колег. – Це жах! Невже це правда?..  Подібна річ, як така, немає конкретної ціни. Це наша історична спадщина… Невже ми можемо її вимірювати в грошах?
Я знову почервонів, і тут же чомусь згадав, як мені розповідали, що Яворницький навіть за свої гроші купував горілку, та віддавав її працівникам на греблі, щоб мати додатковий час для розшуку старовинних речей. Люди напивались, саботували роботи, але колекція для Січеславського музею при цьому встигала обрости новими надходженнями.
Оце самовіддача! Саме вона характеризує Яворницького, як людину, що гаряче дбає про збереження пам’яті предків! – думалось мені. І від розуміння цього факту, я наповнився симпатією до Дмитра Івановича. І в його словах не побачив ані пафосу, ані ханжества, лише щире здивування – як можна продати меч за кордон? Це як відірвати від себе шмат, а бо частину тіла!
-Дозвольте показати вам інші знахідки, - запропонував я, запрошуючи вчених до столу.
Скинув покривало та продемонстрував розкладені монети, прикраси та срібного орла. Яворницький застиг, дивлячись на останнього:
-І де він це знайшов? – ледь вичавив з себе професор. – Де цей Шаповалов знайшов таку… таку… таку…
-Під Вознесенівкою, - розгублено пробелькотів я. – А що таке?
-Невже це те, що я думаю? – пробубонів Яворницький, повертаючись до Кулистого.
-Схоже на навершя для прапорів, - сказав Кость Михайлович. – Де ви кажете, це було знайдено? Під Вознесенівкою?.. Дмитро Іванович, а може це рештки якогось поховання? Нам треба негайно почати розкопки!
-Ви маєте рацію, - кивнув професор. Він все ще роздивлявся срібну фігурку орла. – Сподіваюсь, там ще не все розграбовано… Нам треба поквапитися. Прошу вас закінчити тут з паперами, а я…
Що саме «я» - Дмитро Іванович недоговорив. Він  задумливо подивився за вікно, а потім вибачився, та повідомив ніби йому треба негайно кудись повернутися. Вже біля дверей професор звернувся саме до мене:
-Слухайте, мій друже, а не хочете на вихідних проплисти порогами Дніпра? Подумайте про це! Ви ж, сподіваюсь, козачого духу? Адже не злякаєтесь? – і він щиро посміхнувся…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76993203163147 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …