Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45667
Рецензій: 89355

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

МАМЛЮКИ 16

© Анатолій Азін, 20-05-2017

Відчуття польоту не покидало мене з тієї миті як я опритомнів у лікарні. Я дійсно летів у невідому для мене далечінь якихось пристрасних незбагненних бажань, а коли моє его було ще й підсилене чималеньким гонораром, воно миттєво виросло до неймовірних розмірів. Мені здавалося, що саме зараз настав мій зірковий час і, о диво! Я перестав рахувати гроші…
Ми з Інгою поселилися в п’ятизірковому шале «Карпати» на десять діб. Адміністратор спершу підозріло поставився до нас, але коли я показав свою універсальну кредитну картку GOLD його обличчя засяяло немов ранкове сонце. Він люб’язно вклонився і, назвавши нас все ще таким незвичним словом «панове», запросив до апартаментів. Про що думала Інга я не знаю, але мені було байдуже, я був у польоті, і лише коли ми залишилися на самоті в гостинній, вона, перевівши дух, нарешті тихо промовила:
– Юрасю, ти мабуть з’їхав з глузду!
– Тобі не подобається?
– А ти розумієш скільки це буде коштувати? – вона окинула стурбованим поглядом розкішно вбрану кімнату.
– Байдуже, золота картка все стерпить. Це все для тебе.
Інга все ще не вірила, що ця розкіш їхня на цілих десять діб, що вони зараз, як справжні багатії, можуть насолоджуватися життям не думаючи про докучливий гаманець, душа її потроху почала танути.
– Любий, я в захваті! Вона, мов навіжена кинулася на мене, повисла на шиї і стала цілувати мене в губи. Я тебе люблю, шепотіли її вуста.
Ми відчували себе щасливими, як ніколи. Потім Інга вискочила на веранду і щодуху закричала мовчазним смерекам: – Здрастуй Буковель!
О, гроші! Ця паперова кров живить нашу уяву, вона перетворює бажання в дійсність, вона змушує нас любити і ненавидіти, вона рухає нас по шляху пізнання добра і зла.
Дивно, але я точно знав, що за Алісину щедрість мені потрібно буде відпрацювати. Та моя воля, моя порядність була вгамована якоюсь незрозумілою силою, а бажання розкоші і нав’язливого марнотратства переповнювало душу. Я нерозумів, що зі мною відбувається. Мені зовсім стало байдуже до того, що буде потім. Всі проблеми кудись щезли. Гроші, немов наркотик, мене розслабили і зробили залежним від запаморочливих бажань. Я відчував себе римлянином, що жив лише хлібом насущним і розвагами.
– Сьогодні йдемо в «Колибу», досить ліжко трамбувати. По нашому гучномовцю повідомили, що там буде веселити публіку мій улюблений гурт VITER, – категорично заявив я Інгі, солодко потягнувшись до хрусту в суглобах. Я знову заплющив очі збираючись з думками.
– Я першою в душ, – стрепенулася Інга, ніби отямившись від божевільного заточення і, незграбно закутавшись в простирадло, шмигнула у ванну кімнату.
Літній відпочинок в Буковелі на мене дійсно впливав позитивно. «Влітку тут дуже гарно відпочивати душею», – думав я, – «а взимку тут рай для відпочинку тілом». Внутрішня напруга, що викликала в мене занепокоєння останнім часом, потроху відкочувалася в глиб свідомості. Ми з Інгою до схочу, майже до оскоми на зубах, насолоджувалися тілом одне одного. Ми пили молодість і не шкодували часу на свою відлюдькуватість, ми навіть не вдягалися – вдаючи з себе первісних Адама і Єву. Це було так забавно і контрастно – мати первісний облік у фешенебельному житлі. Немає нічого милішого ніж бути наодинці з коханою жінкою і відчувати повну свободу.
Їжу нам доставляли з ресторану кур’єром з яким навіть не хотілося бачитися. Хлопець, в уніформі карпатського гуцула-пастушка, якось побачивши мене в негліже через скло, мерщій  залишив кошик з їжею біля дверей і перехрестився, потім, тричі клацнувши дверною ручкою, безшумно зник на своєму електрокарі за кутом котеджу.
Я не знаю, що було в Інги на душі, що вона чекала від мене ще, окрім несамовитої фізичної насолоди, на яку ми розщедрилися після моєї раптової хвороби – швидше за все слів про одруження. Адже пам'ять про заручини завжди нагадувала мені каблучка на пальці в Інги, вона шкрябала мій зір всіма каратами пекельного вогню. Тоді, даруючи каблучку, я був на межі втрати свого парубоцького свавілля. Мене більше нічого не стримувало, я навіть повідомив батькам про свій намір одружитися, нащо мама, о! моя люба розумна матуся сказала: «Захотів одружитися, то постав хату хоч з лободи, а в чужу не веди», і я відразу трохи охолов, а потім трапилася та пригода… і зовсім збила мене з пантелику. Жінки ж мають іншу психологію: для них – з милим рай і в курені…
Нарешті я зовсім прийшов до тями; замовив телефоном, через адміністратора, столик в «Колибі», потім вийшов на веранду насолодитися гарним карпатським краєвидом. Все було чудово. Не давали спокою лише згадки про якісь незрозумілі сновидіння, що повсякчас перемішувалися в сюрреалістичний сюжет сповнений жахіттям мого перебування в якомусь таємничому закладі, де мене лякали мамлюками, цими похмурими гено-кібернетичними людьми-машинами, вони чомусь завжди нахабно мацали мою голову своїми руками-щупальцями, відшукуючи нібито вживлений туди чіп радості. Мені також дошкуляли приступи дивної каталепсії, вони виникали знову і знову лиш я, хоч на мить, залишався на самоті.
Було вже доволі пізно, коли ми з Інгою переступили поріг «Колиби». Запах дерева і алкоголю заповнював простір. Ресторан був збудований зі смерекових колод і зовні нагадував типову гуцульську садибу з внутрішнім убранством схожим на стилізований мисливський будинок з доволі великою прибудинковою територією на якій цілим каскадом виднілися всілякі споруди для відпочиваючих на свіжому повітрі, де в альтанках і куренях мабуть ховалися від сторонніх очей закохані. Стіни загального залу прикрашали мисливські трофеї різного штибу: оленячі роги, шкіри ведмедів і оленів та різні мисливські стародавні причандалля. За дубовими масивними столами сиділа гомінка публіка. Ввічливий розпорядник, привітавшись, і звіривши номер замовлення, передав нас з рук, так би мовити в руки, нашому офіціанту. На доволі просторій естраді публіку розважав музикант-піаніст джазовими композиціями. Нам, поки що, їсти не хотілося і ми лише замовили фірмовий аперитив – «Сльози Черемошу». Невдовзі, з мого дозволу, до нас підсіла молода пара львів’ян, як ми дізналися після невимушеного знайомства. Леся, подруга доволі розв’язного хлопця – Назара, що всівся напроти Інги і не зводив з неї очей, здалася мені сором’язливою і небалакучою дівчиною. А ось Назар відразу знайшов спільну мову з Інгою. Він, розмовляючи жестикулював руками, сипав анекдотами, офіціантів знав по іменам; по його поведінці було помітно, що він був частим гостем у «Колибі».
– Ми з Леською сьогодні прискакали сюди заради концерту. Я просто шаленію від композицій Юліана. Доречі, вам відомий гурт «VITER»? – він питливе поглянув на мене. – Та де там киянам знатися на львівській музиці!
– Ні-ні! Не кажи так, – категорично заперечила Інга. – Юрась марить етно роком, а «Серце-серденько», від Юліана, доводить його до екстазу.
– Правда? Ти дійсно захоплюєшся цим гуртом?
– Думаю, що у хлопців велике майбутнє.
– За це потрібно випити!
– Гаразд. Ми замовляємо закуску, а ви напої. Веселитись так веселитись!
Я, щоб здивувати чимось наших нових друзів, замовив глухаря з виносом, не маючи аж ніякого уявлення про виніс, а орієнтуючись лише на шалену ціну страви.
– О! Ти знаєшся в фірмовій закусці закладу?! – здивувався Назар.
Наші дівчата, насміявшись до сліз після декількох гостреньких анекдотів, на які був такий багатий лексикон мого нового товариша, пішли до вбиральні.
– Чим захоплюється зараз молодь міста Лева?
– В якому сенсі?
– Ну, чим заробляє на хліб насущний?
Назар сьорбнув напою і, якось відчужено промовив: – Ми ламаємо стереотипи.
Я здивовано поглянув Назарові в очі. В цей час піаніст енергійно набирав акорди знаменитої композиції джаз-бенду Дейва Брубека «Blue Rondo a la Turk». Любителі джазу заплескали в долоні.
– Ми розробляємо і впроваджуємо в повсякденне життя IT-технології.
– Ви що стартапери?
– В якомусь сенсі й так, але наша команда вже знайшла замовника і фінансиста на втілення в життя наших Humanoid Robotics Progekt скорочено HRP.
– Ви хочете переплюнути японців?
– А чому б і ні! В наших хлопців золоті голови.
– Цікаво. І що ж нового в ваших гуманоїдах?
– Ми запропонували голландцям, для секс шопів, зробити такі ляльки, що могли б замінити вдома самих вправних домогосподарок, а при необхідності – навіть бути коханками. В програму хлопці заклали андроїд шостого покоління з лексиконом у півтори сотні слів для спілкування і, що саме пікантне – всі принади камасутри. Не повіриш, ми зробили таких лялечок, що з дурного розуму можна й закохатися. Голанці, після випробування, були шоковані від задоволення вправністю машин-одалісок і відразу запропонували нам солідний контракт для комплектації нашими красунями цілий квартал червоних ліхтарів у Амстердамі.
Очі Назара горіли як у справжнього наперсточника. Мій вигляд мабуть був таким зневіреним, що Назар розсміявся. – Не віриш? Ось запитай у Леськи?
Дівчата тільки-но підійшли до столу.
– В чому справа, Назарчику? – запитала Леся цілуючи в щоку хлопця.
– Він не вірить, що ми робимо дівчат-гуманоїдів для секс-шопів.
Я від сорому ладен був провалитися крізь землю.
– Ба! Знайшов чим похвалитися! Ви не беріть цю дурню до уваги. Вони дійсно, заради забави, запустили цей проект, а там, на Заході, люди з жиру бісяться, а цим дурням аби гроші заробляти. А ось віртуальні розваги для своїх домашніх улюбленців, на час відсутності господаря – це справжня знахідка.
– Так цікаво. Назаре, а хлопців не пробували зробити на потіху занадто похітливим жінкам? – Інга спробувала перевести на жарт сказане, навіть не звернувши увагу про розважальні гаджети для домашніх тварин.
– За ваші гроші – все що завгодно. Назара охопила сверблячка куражу над нами.
Я знав, що львівські ITшники, не маючи внутрішнього ринку для інноваційних технологій, успішно вийшли на західного, більш продвинутого, споживача.
– А що, хіба не в кайф мати вдома гарненьку ляльку господарочку, яка ніколи не задасть тобі такого дурного запитання: Де ти сьогодні вештався всю ніч? Га? А потім зігріє тебе своїми вишуканими пестощами. І ти не будеш мати клопоту ні з її головною біллю, ні з підгузками для сопливих і крикливих малюків – все стерильне і благочинне. Назар явно глумився над моєю цнотливістю.
– Назаре, досить! Люди подумають, що ми якісь збоченці тут.
Відчувалося, що Леся, добре знаючи витівки свого хлопця, зовсім не соромилася його спічів.  
– Аякже бути з самовідтворенням? – з іронією в голосі запитала Інга.
– Цю проблему за нас вирішують в звичайному закладі з репродуктивної медицини, – відразу парирував їй Назар. – Ви замовляєте по своєму образу і подобі маля, а, ескулапи від медицини, вирощують його з пробірки за ваші кошти. Вагітність, пологи – незабаром стануть анахронізмом, а жінки назавжди забудуть про інтоксикацію та порушення обмінних процесів в організмі. Доречі, саме ця технологія може стати надійним запобіжником від перенаселення планети в майбутньому.
В моїй свідомості немов вибухнула бомба від почутого, перед очима несподівано промайнули Бокси Лабораторії з акваріумами для штучного вирощування немовлят, я напружував усю свою волю аби не впасти черговий раз в каталепсію.
– Ти глузуєш, чи дійсно в ITшників зірвало дах? – запитав я уявляючи, якби здивувався Норберт Вінер, дізнавшись до чого привели його теоретичні надбання в кібернетиці та штучному інтелекті. – А якщо злучити кібернетиків з генетиками – відбудеться справжній всесвітній хеллуїн, – жахнувся я.
– Це звісно філософія, але зараз – хто нам платить, того й танцюємо… Та якщо серйозно, то ми, доволі освічені і талановиті програмісти, в своїй державі не зажадані. У нас немає своєї кремнієвої долини, навіть державні установи, всі без винятку, використовують крадене програмне забезпечення. Що нам залишається робити? Хіба що звалити за бугор. Ось ми й підбираємо крихти з підлоги… А ти сам чим заробляєш, щоб відпочивати в Буковелі? – Назар підняв келих і зробив ковток шотландського напою, який щойно приніс офіціант. – Це задоволення не з дешевих… Правда?
Назар, своїм запитанням, поставив мене в незручне становище. Я не хотів думати про походження моїх грошей, а на це, відверто провокаційне запитання, в мене відповіді не було. Я вперше відчув, що попався на гачок – мої гроші були неправедні, а тому моралізувати Назара було б нечесно.
– Я журналіст.
– О! все зрозуміло! Пишеш замовні статейки, отруюєш ними несвідомий електорат і отримуєш гарненькі гонорари. Хіба це не те, що робимо й ми?
– Юрко займається журналістськими розслідуваннями корупційних справ чиновників у використанні бюджетних коштів, – Інга спробувала допомогти мені вийти з незручного становища.
– Знаємо, чим всі ці розслідування закінчуються – заткнуть рота горлохвату схибленому на правдолюбстві сотнею другою зелених і кінці в воду. Чим закінчилося розслідування «вишок Стойко»? Га? Пшиком!!! Гроші, і лише гроші є мірилом глибини нашого падіння, а хто думає по іншому той або дурень, або кінчений соціаліст-утопіст. Панове, в наш стрімкий вік падіння моралі, потрібно поспішати робити гроші, а хто не встиг – той запізнився.
– Назарчику, але ж крім грошей, здається, є ще й кохання. Леся поцілувала Назара в щоку; він ніби й не чув її.
– Раз ти журналіст, – Назар в запалі звернувся до мене, – ось я тобі подаю гарячий матеріал: Надай розголосу,.. як там зветься твоя газета?
– «Сенсація», – майже автоматично прогундосив я.
– Отже в своїй «Сенсації» розголоси гарною статтею про наші стартапи з нанесення тату і пірсінгу – це наші найсвіжіші розробки. Гонорар, в штуку баксів, гарантую. Нехай це буде твоїм першим внеском в розвиток національних інноваційних технологій. Ну як, згода?
– Ти дійсно цього бажаєш?
– Ой як цікаво, – заплескала в долоні Інга так, що на нас аж повитріщалися за сусіднім столом.
– Я менеджер компанії. Саме так на Заході і затверджуються угоди – слово дорожче золота.
– І ви вже маєте впроваджені гаджети?
– Відчуваю ділову людину, – перейшовши на офіційний тон промовив Назар. – Ми, заради реклами у Львові, прикрасили одну дівицю пірсінгом, як новорічну ялинку – не можливо відвести погляду без заздрощів. Гаджет навіть до язика добрався, і туди всобачив сережку з діамантом, і вся процедура абсолютно безболісна. В нас навіть є свій демонстраційний кабінет, накштал зубопротезного, і крісла схожі, де одночасно працюють обидва роботи по нанесенню і тату, і пірсінгу. Ну як, по рукам?
– Слід спершу поглянути на ваші штукенції.
– Розумію. Навіть безкоштовне татуювання і пірсінг гарантую. Все дуже просто: Замовник сам вибирає малюнок для нанесення на відповідну ділянку тіла, натискає кнопку і, гаджет, згідно голограми, робить клієнта модним красунчиком за декілька хвилин.
– Друже, ти не лише вправний ITішник, ай доволі впевнений в собі бізнесмен. Саме так і починав Стів Джобс.
– Дякую за порівняння. Так вип’ємо за нашу справу!
Офіціант відразу наповнив келихи: дівчатам рожевий «Трамінер», а нам – шотландський віскі скотч.
Раптом піаніст, взявши останній акорд, підвівся. В цю саму мить гучний барабанний набат безжально вдарив по вушним перетинкам загулялих гостей.  Публіка стрепенулася від здивування.
Зі сторони кухні, під барабанну тріскотню, вийшов шеф-кухар зі своєю свитою. В руках, на рушнику, він ніс величезне порцелянове блюдо з красенем глухарем в пір’яному оперенні. Публіці не часто доводилося бачити таке видовище, а тому вона принишкла в очікуванні чогось незвичного.
Кого ж із щасливців очікує така вишукана страва?
Я й сам вперше бачив таку церемонію подачі замовленої страви, а тому, не менше за всіх здивувався, коли процесія зупинилася біля нашого столу. Зал здригнувся від гучних оплесків. Шеф-кухар, від імені закладу, привітав нас із замовленням, потім вправним рухом лівої руки зняв пір’я з запеченої в духовці птиці, поставив блюдо посеред столу і, побажавши нам смачного, під дружні оплески з оваціями, вся свита мовчки пішла у зворотному напрямку.
Я перебував на вершині Евересту…
Ближче до опівночі розгарячілих гостей ресторану почала проймати давно очікувана танцювальна ейфорія. Піаніст, чемно уклонившись публіці, пішов за лаштунки. Світло враз почало тускніти і врешті гостей проковтнула темрява.
Вітер!!! Вітер!!! Несамовито заверещали дівочі голоси. На естраді, в сутінках, вовтузилися хлопці. Лунали звуки настройки електрогітари. «Раз, раз, раз» – хтось випробовував мікрофон. Юлік!!! Юлік!!! – ревів у екстазі натовп. Світломузика, одночасно з першим акордом, заповнила простір.
Музиканти почали концерт з відомого шлягеру «Леді осінь».    

  
  








                                              

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0861511230469 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …