Ми ходили закоханими стежками. Співали солов’ї, цвів бузок в своїх ефемерних пахощах. І цілувалися до нестями.
Куди все поділося? Чому ти не зі мною?
Я почав малювати твій портрет. Великі сині очі. Брівки дугою. Любий овал обличчя. Ямки на щічках... Коси... Губи... Губи все не виходили... Тоді в тебе була бузкова помада. Яскрава. Але в мене немає такої фарби... давно немає. І бузок давно відцвів...
Бачив тебе на автобусній зупинці. Така ж гарна. Але вже чужа. Сміялася про щось з подругами. Мене ніби й не помітила. Тільки очі - наполохані, невеселі. Я пам`ятаю, які були очі...
Вдома дістав незакінчений портрет. Ні, це не ти! Та була усміхнена, ніжна, промениста! А ця - впевнена в собі з очима-колючками. Він звичайно набагато старший за тебе. Оті нові сережки - від нього? І зачіска стильна, щоб здаватися підходячою партією? Ні, я не буду тебе малювати.
Почуття не спалити. Але папір та дерево добре займаються. Особливо - давно просохлі. У дворі десь є яма, де спалюють торішнє листя. Мені туди. Почекай, тільки візьму запальничку...
