Сьогоднішня нарада була незвичною. Анатолій Борисович встиг лише винести догану рекламним агентам як задзвонив його мобільний телефон. На час наради він його завше вимикав, але зараз він чекав повідомлення від Насті Воловик і нервував. Це вперше йому довелося впровадити свого, так би мовити «крота», в середовище ймовірного злочину. Операція була ризикованою, бо могла закінчитися для Насті якоюсь каверзою, накштал дивної амнезії Юрія Кепочки. Але майбутній матеріал журналістського розслідування крадіжок немовлят з пологового будинку мав спричинити справжній вибух у суспільстві. Він міцно тримав у своїх руках ниточку, що вела, ймовірно, до високих кабінетів у Міністерстві охорони здоров’я.
– Тихо. Заспокоїлися. Дзвонить Настя, – повідомив Анатолій Борисович щільно притиснувши телефон до вуха. – Давай, розповідай. Я уважно слухаю.
В кабінеті настала абсолютна тиша. Лише типовий гул міста за вікнами нагадував про буденність життя. Розмови не було чутно, але окремі слова, немов вирвані з контексту, долітали і до вух принишклих співробітників редакції. Голос Насті їх радував, та й самі обставини цього незвичного розслідування надавали всім впевненості в соціальній значимості журналістської роботи.
– Я тебе зрозумів. Ні. Не перебивай. Тепер вислухай мене, – Анатолій Борисович відчайдушно тер пальцями перенісся, так завжди було під час крайнього нервового збудження. – Ти працюєш до повного закінчення операції правоохоронцями. Думаю ти розумієш, що за матеріал в тебе на руках. Вгрузай непомітно в деталі: прізвище та ім’я дівчини, хто її батьки, ну і таке інше. А ми, звісно, повідомимо оперативників про намагання вчинку злочину. Головне – бережи себе і пиши статтю по гарячим слідам. Зв'язок підтримуй, як домовлялися, з Юлею. По закінченні – матеріал з фігурантами справи скинеш на IP – адресу редакції. Я вже резервую місце на титульній шпальті газети. Зі справи будеш виходити законним шляхом – напишеш заяву, як всі люди, і гайда додому. Незабудь прихопити і собі, про всяк випадок, дозу пуповиної крові, – Анатолій Борисович посміхнувся уявляючи розгублене обличчя Насті. В нього була якась природна звичка до чорних жартів. – Ну, будь обережною. Успіхів.
– Ви зрозуміли в чому справа? – в очах головного редактора хвацьке стрибали бісенята.
– Що конкретно? – нетерпляче запитала Юля Скоробагатько.
– Сліду від перебування Кепочки там не виявлено, а ось крадіжці новонародженого маляти ми маємо запобігти. У Насті є всі підстави для звинувачення персоналу пологового будинку в організації як торгівлі немовлятами, так і пуповиною кров’ю та плацентою породіль. Ось так-то, дівчата. Борисе Львовичу, будь ласка, повідомте кримінальний відділ поліції і повідомте про підготовку до вчинення злочину. Про нашого інформатора – ні слова. Насті, якщо знадобиться, забезпечте ситуативну допомогу.
– Якось не складаються пазоли цього дивного сюжету, – промовив Аркадій Маркович.
– А що тобі не ясно, Аркаша. Людьми торгували завжди. А ось зараз, коли в світі наступив занепад в природному самовідтворенні білої раси, а причин тому безліч, ми з вами, – Анатолій Борисович намалював у повітрі рукою невидиме коло, – і є тими коштовними донорами, що повинні спасти європейську цивілізацію від банального вимирання. Жаль лише, що це ми робимо якось не по людське, крадькома, в жахливому збоченні криміналом і пристрасною жагою до наживи на самому сокровенному – нашому майбутньому.
– Господи Святий і Праведний! А для чого їм ще й пуповина кров, ця «субстанція життя»? Прямо середньовічна містика, якихось жерців супостатів.
– Аркаша, ти вцілив у яблучко. Кров, ще з доісторичних часів, притягувала людей до різного роду метафізичних дій в прагненні досягнути впливу на світобудову. Але в наш час процвітання генетичної науки, вчені докумекали як практично втілити в життя метафізичні дії жерців і зробити витяжку субстанції стовбурових клітин з людської пуповиної крові та плаценти, для зміцнення генофонду своєї аристократії. Хіба це не «субстанція життя»? А ще… Наша краща половина людства захотіла бути вічно молодою і красивою, лише від декількох ін’єкцій цим чудодійним еліксиром, в чому їх наполегливо переконують косметологи, поки що в приватних консультаціях. Я вірно кажу? – Звернувся він до коректора, Віри Семенівни, статної пані з втомленим поглядом. Він знав, що Віра Семенівна збирає кошти для ліпосакції, чи то генопластики, чи ще якоїсь хреновини, аби запобігти втрати привабливості в її розумінні, що, як на його думку, було справжньою маячнею. Вона подобалася чоловікам такою як є зараз: повногрудою, з пишними сідницями, з трішечки обважнілим тілом.
Анатолій Борисович інстинктивно струснув головою позбавляючись нав’язливої мани.
– О! Так це ж набагато безболісніша процедура, ніж скальпель хірурга-косметолога. Це чоловікам достатньо й віагри, щоб бути впевненим у собі, – блискавично зреагувала жінка на ледь помітну іронію начальника.
– Добре, добре. Не будемо вдаватися в подробиці.
– Ні-ні!.. Я давно помітила, що ви… ви… просто жінконенависник! – Спалахнула Віра Семенівна.
– Вибачте мене, заради Бога. Я жінкам віддаю належне шанування. Але я проти штучної краси на крові. Я проти цього невгамовного бажання занапастити весь світ примарою жаги вічної молодості! Це ж химера, яка роз’їдає наші душі! Хіба не зрозуміло, що ми, втрачаючи норми людської моралі, опускаємося в прірву самознищення?
– А що, тему про Юрка закрито? – розрядив напругу своїм запитанням завідуючий відділом журналістських розслідувань, Генріх Карлович Ліберман.
– Передчуваю, що Юрко, після відпустки, нам піднесе ще не один сюрприз, але, поки що, м’яч знаходиться на його полі.
Анатолій Борисович помітно нервував.
– Як тільки Настя скине матеріал, прошу вас, Віро Семенівно, негайно передати до набору. Стаття має вийти на титульній шпальті.
