Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44151
Рецензій: 86141

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Третя терція (22 - 24)

© Меньшов Олександр, 08-05-2017
«…Зобов'язати ВККІ (Виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу), ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління) і Розвідупр з метою конспірації вжити заходів до того, щоб товариші, що посилаються цими організаціями за кордон по лінії НКЗС і НКТорга, в своїй офіційній роботі не виділялися із загальної маси співробітників полпредств і торгпредств. Разом з тим зобов'язати НКЗС забезпечити відповідні умови для виконання покладених на цих товаришів спеціальних доручень від вищевказаних організацій…»
«З секретної  постанови Політбюро, Москва (СРСР),  5 травня 1927 року».

«Довідка ГВПУ про укладення договорів іноземної технічної допомоги

18 травня 1929 р
Цілком таємно
Москва

Гарматно-арсенальний трест
Фольмер - відомий німецький військовий конструктор. Проект танка на двох ходах і швидкостях: на гусениці (25 км) і колесах (50 км).
Отто Шмітц - відомий німецький військовий конструктор. Проект батальйонної гармати.

Збройно-кулеметний трест
«Вальтер» (Німеччина). Нарізка стволів. Вороніння зброї.

Патронно-трубковий трест
«Гірш Кунферверке». Завод плакіровочних металів - замість вживання латуні в  виробництві набоїв.

Військово-хімічний трест
«Марю» (Франція). Уловлювання спиртоефірних парів в пороховому виробництві.
«Паулинг» (Німеччина). Проект і будівництво азотного заводу (замість імпорту селітри).
«Шюмьер» (Франція). Виробництво кінофотоплівки на порохових заводах.
«Петроліфер» (Франція). Активоване вугілля для протигазів і для мирних цілей (цукрове і спиртове виробництво).
«Стік Обур» (Франція-Бельгія). Штучний шовк на порохових заводах.

Авіаційний трест
«БМВ» ( «Байріше Моторен Верке», Німеччина). Мотор «БМВ-VI».
«Гном і Рон» (Франція). Мотор «Юпітер» з повітряним охолодженням.
«Сентілла» (Італія). Магнето для авіа, авто».


-Ще раз повторіть. Від початку і до кінця! - попросив я. Думки в голові плуталися, видно позначалася втома.
Чесно кажучи, вже тягнуло додому, в Київ. Здавалося, ніби в цій Хортиці я вже варюся місяць… Взагалі, мабуть, треба хоча б на пошту сходити, та надіслати рідним листа…
Господи, як вже все набридло! Таке відчуття, ніби копирсаюсь у якихось відходах… в смітті…
Побажання повторити свою розповідь адресувалися поліціанту, років десь до сорока. Саме він чергував у палати Шаповалова, і він же приносив воду. Величезна подряпина  на його щоці, судячи з усього, результат душевної розмови з сотником. Той також, мабуть, хотів знати усі нюанси справи.
-Ви визирнули і попросили принести попити, - глухим голосом говорив поліціант. - Я пішов по коридору... Але сам же не знаю, де в цій лікарні щось можна знайти... Дивлюся, поруч стоїть лікар...
-Чому ви вирішили, що він лікар?
-Тому що той був в халаті... Ну не медсестра ж він, врешті решт! Не двірник, чи якийсь ще…
-Ваш гумор прибережіть для інших моментів, - сердито сказав я. І тут же подумав, як легко увійшов в образ слідчого зі столиці. Точно кажуть, що влада псує людину. Де той молодик, що тільки закінчив вчитися? - Ви навіть не допустили думки, що він взагалі-то не лікар, так?
-А що б ви подумали? У лікарні ходить людина в білому халаті... Хто він?
-Далі що? - перейшов я до наступного етапу розповіді.
-Підходжу до нього - так і так, де знайти води. Він запитує, мовляв, кому і навіщо...
-Ви і розповіли, - кинув Сокіл.
-А що тут такого!.. Розповів... Лікар сказав, що я не знайду, куди йти, тому сам зараз принесе... попросив почекати... Чемна людина… Ну, десь за хвилину - приніс. Все!
-Опишіть лікаря, - сказав я, заглядаючи в свої записи.
-Я ж вже це робив!
-Ще раз, будь ласка, - зітхнув я. Сперечатися вже не було сил.
-Худорлявий... середнього зросту... волосся темне, стрижка коротка... обличчя овальне... витягнуте... ніс такий...
-Який ніс? - до цього поліціант про ніс нічого не говорив.
-Гострий... довгенький... кінчик загострений...
Сокіл зробив жест, щоб я відзначив ці дані.
-Щось ще згадаєте? Підборіддя, форма брів? - питав Віктор Львович. - Ну ж бо!
-Та що тут згадаєш? Я поспішав виконати ваше прохання... Та і що він – гарна дівчина, щоб його розглядати?
Я зітхнув. Ми до цього показали поліціанту всіх докторів цієї лікарні. І навіть сторожа з двірником. Ясна річ - ніхто з цих людей не був тим чоловіком, який передав воду... з розчиненим у ній стрихніном... Так нам потім повідомили в лікарні.
Шаповалов помер в судомах десь за  двадцять хвилин, після першого нападу. І от знову чергова безсонна ніч в розглядах паперів, допитах, роздумах.
Якщо вірити описам зовнішності Бузи, які нам надали люди, які особисто його знали - Русаков, Ткач, Щербатий - то лже-лікар зовсім не підходив під цей опис. Клюйко був блондином, віком - близько тридцяти п'яти років. Досить високий. Риси обличчя - правильні, навіть «інтелігентні», як сказав Гришка Ткач. Очі карі, глибоко посаджені... Голос м’який, говірка чиста…
Ні, отруйник - зовсім інша людина. Я припускав, що він був товаришем Бузи. Або його поплічником... Воно і зрозуміло - адже Степана добре знали, могли впізнати, і поява на людях для нього була небезпечна. Це по-перше. (Боже, я вже розмовляю, як Сокіл... по-перше, по-друге... всьоме… Зливаюся з ним, чорт тебе дери!) Крім того, якщо вірити словам Шаповалова - Степана в місті не було.
Навіщо ж отруїли виконроба? Я запитав про те у Сокола, але він дивно на мене подивився і нічогісінько не відповів. Віктор Львович, як і раніше не бажав ділитися своїми припущеннями. І це мене дратувало... Я відчував себе винуватим: і в смерті Сисоєвої, і в загибелі Шаповалова... Виходило, я кожного разу доходив до якогось ключового моменту, а нитка різко обривалася. І Віктор Львович, хай йому грець, який рухався слідом за мною, аж ніяк не допомагав. Лише угукав, та відмахувався.
-Ви вільні! - сказав я поліціанту. - Якщо щось згадаєте, негайно повідомте.
Той кивнув і вийшов з кабінету.
-Я нічого не розумію в цій справі! – стомлено промовив вголос.
-Не ти один, - раптом погодився зі мною Ястржембський.
-У вас не було подібних справ?
-Ох, юначе! Ти вважаєш ніби все навколо однотипне? Чи, мабуть, думаєш, ніби існує якась все пояснююча формула,  скориставшись якою, ти легко розгадаєш цю справу? А дзуськи!
«Все! – промчалося в моїй голові. – Зараз, напевно, Віктор Львович кинеться у спогади».
Але інспектор цього не робив. Він дивився у стелю, склавши руку в замок, та періодично зітхав.
-Одна з великих загадок Всесвіту, - раптом промовив він, - це людина. Нам іноді вважається, ніби ми знаємо і своїх знайомих, і рідних… Та що там їх! Вважаємо, ніби пізнали самі себе!  Але це лише зовнішній фасад. Що насправді коїться в будівлі… тобто всередині людини – не зрозуміло навіть їй самій!
-Ви кажете банальні речі, - посміхнувся я.
Сокіл зараз виглядав дійсно смішним. Хоча, мабуть, така доля усіх підстаркуватих людей: їм здається, що проживши життя, вони набули якихось потаємних знань, набралися досвіду, чомусь навчилися… А виходить, що не зовсім. Їх розповіді банальні до не схочу!
-Мабуть, ти правий, - погодився інспектор. – Але я не перестаю дивуватися людині! Отак рухаєшся в її свідомості, відкриваєш одні двері за іншими, і кожного разу знаходиш зовсім іншу особистість. Саме дивне – що ми ховаємо від себе самих ці наші грані… Адже погодься – люди багатогранні та сповнені протиріч!
Я неохоче кивнув. Взагалі розмовляти на подібні піднесені  теми, особливо в цей пізній час, мені не хотілося.
-Скажіть ліпше, що нам з вами робити? – спитав я. – Щось ніяк не виходить розгадати цю справу…
-Не виходить… бо ми з тобою влізли всередину… а треба підвестися над усім…
-Це як?
-Ти ж в школі проходив арифметику? Пам’ятаєш, що для розв’язання рівняння треба слідувати правилам, тобто щось робити першим, щось другим, щось третім – і тільки в тій послідовності, які прописані в правилах! А не навпаки, інакше відповідь буде помилкова… Отак і ми з тобою – залізли десь посередині, а не бачимо, що треба було розв’язувати першим…
Віктор Львович закрив очі і знову зітхнув. Я відклав у бік олівець, свій нотатник та промовив:
-Між іншим, ви звичайно не ображайтеся… але, якщо ми з вами як і раніше граємо в парі слідчий-помічник, то вам би треба було хоча б за друкарською машинкою посидіти… для пристойності… А то, мабуть, декому вже здається дивним, що ми якось не так співпрацюємо…
Сокіл раптово розсміявся. І зробив це так не вимушено, так чисто, що я і сам почав посміхатися.
-Слушне зауваження, - трохи згодом промовив він. – Мабуть все ж треба так зробити… у всіх на очах… Одне «але» - я з цими приладами не надто дружу.
-Та і з мене столичний слідчий, як з півня орел! Федорішин… Яків Володимирович – вже, напевно, щось підозрює… Міркує, мабуть, що це за дурень з Києву приперся?
-А! – відмахнувся Сокіл. – Нехай! Його думки нас не обходять.
-Знаєте, - почав я ділитися своїми розмірковуваннями, -  оце слухав Шаповалова, і така думка раптом промайнула: цей Клюйко безпардонний тип. Однак треба віддати йому належне - він вміло оперує слабкостями людей. Русаков пристрасно грає в карти, крім того приховує свою участь в «білому русі». Степан тут же схопив його за зябра, загнуздав, мов коняку, і, м’яко кажучи - використовував за своїм бажанням... Потім Сисоєва... Ця гналася за модними течіями в суспільстві, прагнула до самостійності, розкутості та інших дурниць... Клюйко закинув гачка в вигляді цього образу - і ось Лариса, як той метелик, опиняється в тенетах павука. Хто там наступний? Шаповалов... Цьому очі застилала пристрасть до наживи... до легкого збагачення…
-Вже якийсь у тебе Клюйко виходить усюдисущий і всемогутній. Підступний Клюйко! - і Сокіл знову розсміявся.
-Ви вважаєте це смішним?
-Ні... просто описаний тобою образ «страшного лиходія» виходить дещо забавним... І крім того, я вже втомився від Бузи. Куди ми не заглянемо - він там вже побував. Чи не дивно це?
-Ви самі казали – ми влізли в рівняння, і тепер, ніби його частинки, а не ті, хто повинен його розгадувати. А рівняння це, судячи з усього – написав Клюйко…
-Ох, юначе, юначе! Скажу тобі відверто: не треба шукати змову там, де її може не опинитися зовсім…
Годинник на стіні раптом відбив чотири рази. Сокіл витягнув з кишені свій брегет, звірився та жваво піднявся.
-Треба буде намітити план наших подальших дій, - промовив він.
-В мене є одна пропозиція… Добре б було з'ясувати, де жив Шаповалов, - втомлено сказав я, потираючи перенісся. - Можливо, він там зберігав знайдені коштовності з Вознесенівки.
-Слушне зауваження… Проблема в тому, що ми з тобою навіть не знаємо, де цей виконроб міг переховуватися.
-Не знаємо… в тому і заковика… Ми нічого не знаємо.
-У нас є козир – вороги, скоріш за все, не здогадуються, що ми анічого не розуміємо.
-Тобто? Як це вороги? Їх кілька?
-По-перше, невже ти вважаєш, ніби Клюйко працює один?
-Ні, звичайно…
-А по-друге, ми стали все частіше наступати на п’ятки. Тому вони почали відрубати кінці… Я маю на увазі отруєння Шаповалова.
-Так з цими обрубками ми опиняємось далеко позаду…
-А хто про те знає? – Сокіл тицьнув вказівним пальцем в мене, немов хоті з нього вистрелити.
-Ну… ну…
-Отож!
-Але ж ми не розуміємо, що копаємо! Невже Клюйко не бачить, що ми тупцюємо на місці?
Сокіл знизав плечима. Мені взагалі чомусь здалося, що йому все одно.
-Дещо ще не дає мені спокою? – вирішив я поділитися своїми думками з інспектором. – Пригадуєте слова Шаповалова про вибухові роботи?
-І що? - не розумів Віктор Львович.
-Пам'ятаєте, нам,  здається, той водій, котрий віз сюди з Січеслава, розповідав про чутки, що ширились на будівництві? Серед них теж була фраза про закладену вибухівку...
-Та при чому тут це?
-Просто я не бачу іншого зв'язку між Бузою і Пауеллом... На чорта йому той американець? Контрабанда - відпадає. Золото? Коштовності? Здається і цим Пауелл не займався... Залишається тільки сама справа, яку він виконував на греблі.
-Тобто? - втомлено позіхнув Сокіл.
-Ось чим він там займався?
Сокіл зіщулився, та кинув у відповідь:
-Вибухівка – це цікаво… У стилі – шпигунських оповідань…
-Ви знову іронізуєте. А між іншим я часто був правий, хіба ви це не помітили?
-Я помітив свою вдачу, але що до «правоти» - тут дозволь засумніватися. Ти просто опинявся поряд… так би мовити… Хоча б з тим траншейним годинником. Хіба Русаков виявився крадієм?
-Те ж мені знайшли приклад!
-Добре… Тоді дай мені відповідь на головне питання, щодо Пауелла і вибухівки.
-Якого питання?
-Вигода! Яка вигода!
-Ну… вибухівка необхідна, щоб щось підірвати.
-Вигода! – наполягав Сокіл. – Не бачу вигоди.
-Дідько з вами! Добре, ось моя історія, - майже прикрикнув я, та почав вибудовувати наступне: - А якщо Клюйко хоче… хоче… підірвати греблю? Тому, наприклад, і зв’язався з американцем. По-перше, той у минулому військовий… знається на зброї… По-друге, в його розпорядженні є вибухівка… тобто – доступ до вибухівки! І ось Клюйко, бачачи, що Білл не йде на співробітництво, розігрує наступну схему: втягує американця в аферу з грою в карти, змушує програти, позичає йому грошей… і багато грошей… А потім шантажує… Пам’ятаєте, вони  зустрічались ввечері у Щербатого? Буза міг шантажувати американця, вимагати повернення боргу! Але Пауелл напився та загинув… по дурості…
-Цікава доповідь. І знову спитаю, яка вигода? Навіщо Степану підрив греблі?
-А про це треба питати у його минулого? Що ми про нього взагалі знаємо?
-Овва! Молодець… це вже крок в потрібному напрямку. Зізнаюсь, я направив запит  у столицю… Нажаль, поки ще відповіді немає. А коли буде – дещо з рівняння стане зрозумілим… До речі, у твоїй версії про підрив та вибухівку, є чимало «галявин». Наприклад: навіщо Буза ще займався скупкою старовинних речей? Пристрасть до цього?  
-Не виключено, що йому потрібні гроші для…
-Добре… все-все-все… закінчуємо, - розмахував руками Віктор Львович. – Так ми з тобою дійдемо до того, що у всьому винні масони…
Віктор Львович потягнувся, аж до хрускоту кісток.
-Зараз би випити... та коньячку.., - з легкої посмішкою промовив він. - Ось що, юначе,  нумо підемо перепочинено! Як там стара Яга говорила? «Ранок за вечір мудріший».
-Все-таки вважаю, що необхідно провести перевірку складів вибухівки.
-Вранці про те і поговоримо. Звернемося до Федорішина... Нехай його хлопці покопаються.
-А ми?
-Ваня, це політика... Не можна загрібати жар тільки собі... Це по-перше. У разі позитивного результату справи - ми будемо мати союзника в місцевій комендатурі... Наш Федорішин - любить медальки, - Сокіл хмикнув. - А по-друге, в разі скандалу - з нас нічого не візьмеш. Бо не ми цим займалися.
І Сокіл рушив з кабінету.


«БУДЕМО ВЧИТИСЯ У ВОРОГІВ
Вже неодноразово на сторінках «CQSKW» вказувалося, що короткохвильові організації в капіталістичних країнах в тій чи іншій мірі використовуються буржуазією в своїх класових цілях, прикриваються фіговим листком «загальнонаціональних, загальнодержавних», а то й «загальнолюдських» інтересів.
І якщо подекуди це робиться не зовсім відкрито (наприклад, в Німеччині), то в передовій капіталістичній країні - САСШ абсолютно офіційно і досить організовано провели в життя ідею співпраці буржуазної короткохвильової організації з армією і поліцією, використовуючи короткохвильовиків в якості допоміжної мережі зв'язку для так званого «сигнального корпусу» (війська зв'язку).
Розміщена в цьому номері стаття висловлює принципи нової військової організації американських короткохвильовиків, та є вельми повчальною…
Нам слід уважно вивчити багатий досвід американців для того, щоб і у нас найбільш повно використовувати короткохвильовиків для НАШИХ класових інтересів, для допомоги НАШІЙ Червоній армії, для захисту НАШОЇ країни, яка дійсно є батьківщиною трудящих усього світу.
Поки що з нашими більш скромними засобами, ми не можемо надати цій роботі настільки світовий розмах, як в Америці, нам потрібно ще багато чому повчитися у наших досвідченіших ворогів, але ми зобов'язані прикласти всі зусилля до того, щоб «не тільки наздогнати, але і перегнати» радіотехніку передових капіталістичних країн і озброїти пролетаріат могутньою зброєю радіо для майбутніх класових колотнеч.
Це наш борг, і це ми зробимо.
КОРОТКІ ХВИЛІ
Великий новий короткохвильовий японський радіопередавач Нагойя, найбільший, побудований товариством Телефункен, починаючи з 1 квітня підтримує зв'язок із закордоном на хвилях 38, 24 і 16 метрів».
«CQ-SKW», №14, Ленінград (СРСР), 1929 рік. (Додаток до «Радіо Всім», №14, 1929)

«…Абсолютно виділити зі складу полпредств і торгпредств представництва Іноземного відділу  ДПУ, Розвідупра, Комінтерну, Профінтерна, МОПРа (Міжнародної організації допомоги борцям революції)... Привести в порядок фінансові операції Держбанку з обслуговування революційного руху в інших країнах з точки зору максимальної конспірації…»
«З секретної  постанови Політбюро, Москва (СРСР),  28 травня 1927 року».



Сокіл якось напружено вдивлявся в шпальти, вкотре перечитуючи замітку сьогоднішньої суботньої вечорниці: «Працівники Хортицької комендатури поліції звертаються до свідомих громадян з проханням допомогти встановити особу людини, яка вчора померла в міській лікарні. Імовірно, цей чоловік раніше працював на археологічних розкопках». Нижче було розміщено фото та вказані номери телефону для зв’язку.
Звернутися в газету – була моя ідея. Зранку кинувся до редакції, домовився, передав інформацію, і ось в вечірньому номері з’явилася стаття.
-І що це таке? – нарешті вичавив з себе Віктор Львович.
-Ну ми ж хочемо знайти місце, де переховувався Шаповалов?
-Тобто виходить ніби нам невідомо, хто ця людина? Що за дурня?
-Ви самі казали – що противник не знає, що ми знаємо, або не знаємо…
-О-о-о! Оце ти накрутив, як кіт на глині! Ти хоча б порадився…
-Вважаєте, ніби це не спрацює?
-А чи багато місцевих читають газети? Ти хоч про це подумав?
-Звичайно, - знизав я плечима. – Я вже внизу, так би мовити в «передпокої» - повідомив чергових, щоб записували бажаючих розповісти…
-Ой, друже, розсмішив! Мені вже  черга уявилась… аж до Дніпра!
Я знову знизав плечима та присів на стілець.
-В понеділок я поїду до Січеслава… на день-два, - раптом повідомив Сокіл, відкладаючи газету.
-Навіщо?
-Визивають… Треба відчитатися… особисто… Туди приїжджає начальство! – і Віктор Львович скорчив кисле обличчя. – Поїду сам… та послухаю про те, що ми не вміємо працювати.
-А що мені робити?
-Не знаю… але якщо розшукаєш Клюйко.., - тут Сокіл голосно розсміявся. – Ну добре, жарти жартами… а все ж продовжуй копати. І ось що: хоча за тобою і будуть наглядати… але сам ніде не лазь!
-Тобто «наглядати»? – напружився я. – Хто це?
Віктор Львович відмахнувся, але все ж вирішив пояснити  (хоча і досить плутано), що він має на увазі хлопців Федорішина. Такий, мовляв, у того наказ зі столиці – оберігати київських гостей.
-В понеділок заглянь до канцелярії, - повідомив мені Сокіл.
-А це навіщо?
-За премією, - розсміявся інспектор. – Отримаєш гроші…
-За що?
-За твою вдачу… та добру роботу! - Сокіл відмахнувся, типу – не мороч собі голову. Йди получай та і все!
Отже, вранці понеділка я залишився наодинці. Оскільки в голові не було ніяких думок стосовно просування справи, вирішив сходити на пошту та відіслати листа рідним. Врешті решт, я все одно це збирався зробити. Чому б не сьогодні?
Але спершу забіг до канцелярії, до Василини Романівни. Та відкрила сейф, відрахувала банкноти та протягнула їх мені.
-І ось тут розпишіться! – суворим тоном промовила жінка. – Тут… тут… Ось і добре! Гарного вам дня! – з цими словами вона гучно захлопнула свій канцелярський талмуд.
Я пробурмотів щось на кшталт «дякую» та пішов геть.
Неприємна жінка. Мені здається, її навіть Федорішин боїться.
Треба відверто сказати, що жити та працювати в комендатурі вже набридало. Одні і ті ж обличчя, одні і ті ж стіни - таке відчуття, ніби я тут перебуваю в ув'язненні. Усі працівники, мабуть, мене вже вважають за місцевого привида чи домового.
Скоріше звідси! Скоріше на волю! – промчалося в голові я вискочив на вулицю, ледь не збивши з ніг поліціантів, які йшли на службу.
Погода була гарною: приємна прохолода після нічного дощику, свіже повітря, в кронах дерев весело щебечуть пташки. Настрій підстрибнув до неба… Яка робота? Які справи? Зараз би десь завіятися… погуляти… Тим паче, що і гроші дали.
Господи, чому я весь такий правильний? Чому такий відповідальний? Невже так боюся впасти в очах інших, що майже рвуся до справи?  Взяв би та плюнув і пішов відпочивати… Я в цій Хортиці вже десь два тижні і жодного вихідного! Хоч би раз на Дніпро сходив покупатися!
Що скажеш, Ванятко? Може, дійсно зробити собі вихідний? Сокола немає…  просування у справі Пауелла також гальмується… зараз залишається лише чекати…
З такими саботажними думками дотупав до поштового відділення – невисокої одноповерхової будівлі. В приміщені було пусто, лише працівники. Поросив папір, присів біля вікна та накидав невеличкого листа. Розповів про місто, пожалівся про свою постійну зайнятість… написав, що сумую… Тут же купив невеличку світлину з видом на міську управу, вклав її в конверта та віддав усе поштареві. Той почаклував над рахівницею, переміщаючи кісточки зліва направо та навпаки, та сухим тоном промовив:
-З вас п’ятдесят сім копійок.
Поштар спідлоба глянув на мою форму, яку, до речі, треба б було вже випрати та і взагалі привести до ладу, та чомусь зітхнув.
В приміщення увійшов якийсь чоловік. Я, все ще копирсаючись по своїх кишенях, поглянув на гостя, відмічаючи його манірність. На відміну від мого (вже затасканого мундира) його костюм виглядав елегантним та модним.
-Доброго ранку! – щиро посміхнувся напарник мого поштаря. Судячи з його поведінки, він знав цього франта.  Напарник нахилився і вже за мить звідкись витяг величезного конверта. – З вашого списку вдалося вибити зі столиці «Зє Банкєр»…
-Дякую, шановний! – кивнув гість. Сказано це було досить гордовито.
Чоловік неквапливо зняв шляпу, та поважною ходою наблизився до поштаря, а сам, між тим, якось невдоволено подивився на мене. Скоріш за все його дратувала моя форма… Давно помітив, що не всім подобаються поліціанти. Навіть дехто з моїх друзів чи знайомих з певною часткою такого собі негативу дивляться на працівників правоохоронних органів. А скільки жартів та анекдотів ходить  про тупість чи жадібність поліціантів!
-Я вже і не чекав… Зайшов, що кажуть, навмання, - промовив гість, приймаючи з рук поштаря конверта.
Всередині нього лежав якийсь журнал.
-Майже свіжий… з останніми новинами зі світових бірж, - щебетав поштар солодким голоском.
-Останніми! – іронічно посміхнувся незнайомець. Він  одягнув окуляри, при цьому знову кинувши на мене такий собі гордовитий погляд (а я в цей момент, як навмисно, не міг перерахувати копійки, що ледь не почали розсипатися з долоні), та діловито промовив: - В світі фінансів навіть півгодинна новина – вже неактуальна.
В моїй голові промайнуло: «Яку тільки маячню люди не читають»!
-Скільки я винен? – трохи відкашлявшись, запитав я у свого поштаря.
-П’ятдесят сім копійок, - відчеканив той кожне слово. І тут же раптом запитав: - Подобається?
-Хто? – розгубився я. - Ви про що?
-Наше місто?
-А… непогано… тут…
Сказав, а сам раптом задумався, а чи справді мені тут подобається? Як не крути, а все одно кожного разу подумки порівнюю його з Києвом.
Хортиця (тут не додати, не відняти) будується… при чому досить рішучими кроками… Тут-там вимальовуються майбутні риси великого міста. Ще важко сказати, на що буде схожий старий провінційний  Олександрівськ, який вже зараз почав жадібно поглинати розкинуті навкруги землі та села, але байдужим він нікого не залишить…
-Як ви дізналися, що я не місцевий? – спитав у поштаря, викладаючи на стіл монети.
Той кивнув на мій же мундир, і мені не залишалося нічого, як подумки стукнути себе по маківці. Що за дурне питання?
-Та ще купили фото з місцевим краєвидом, - продовжував поштар, ставлячи штемпелі на моєму листі.
-Скажіть, шановний, а багато приїжджих заходять на пошту? – запитав я, кидаючи косий погляд на того чоловіка, що зараз перегортав сторінки іноземного журналу.  
-Буває…
-А випадково, ось цього чоловіка ви не бачили? – я витягнув з кишені зім’яту світлину Пауелла.
Поштар нахилився вперед, зіщулився та почав вдивлятися в чорно-біле обличчя американця.
-Ні… ні..,  - захитав чоловік головою. – Не пригадую…
-Ви кожного дня тут працюєте? – питав я.
-Майже… крім вихідних… Роботи багато… то приймаю ділові листи, то поштові відправлення, переводи… Людей за день може бути сила силенна. Хіба тут всіх запам’ятаєш.
-А іноземні громадяни приходять?
-Іноземні? Ну… буває…
Здається поштар вже почав нервувати. Я бачив по його очам, що він вже жалкував, що поцікавився у мене, чи подобається місто.
-Американці? Німці? – продовжував питати я.
-Так... так…
Наша розмова, судячи з усього, зацікавила і напарника також. Той зробив крок в наш бік, та витягнув шию, вглядаючись в світлину.
-Чого вони приходять? – питав я, повертаючи фото до напарника. - Шлють листи?
-По-різному… і листи також, - мій поштар розвів руками.
-Ні, я його також не пам’ятаю,  - сказав другий працівник.
-А ви? – звернувся я до франтуватого чолов’яги.
Той неквапливо склав журнал в конверт, повернувся до мене, при цьому дивлячись так, ніби побачив щось мерзенне, і промовив (але звертаючись до поштарів):
-Скільки  вам винен за журнал?
Отже, я виглядав якимось дурнем, що стояв з витягнутою в руці світлиною. Мене жорстко ігнорували, і це було (м’яко кажучи) не дуже приємно.
Я сховав фото Пауелла в кишеню, та поліз в іншу, в якій лежали звернуті в газетку гроші – та сама премія, отримана годину тому.
-Мене ще цікавить оця людина! – сказав я, розвертаючи газету і демонструючи поштареві фото Шаповалова.  
Чоловік знову нахилився вперед, вчитуючись в статтю:
-Також не бачив, - розвів він руками. – Нажаль…
-Чи не пам’ятаєте?
-Так-так… не пам’ятаю… Кажу ж – людей багато.
Покупець журналу хмикнув та витягнув гаманець, в якому лежало чимало крупних купюр. Це тобі, Ваня, не жалюгідні вісімнадцять гривень премії загорнуті в нещасну газетку.
-Що ж то за поліція така у нас, - промовив покупець, - яка не може вияснити, що то за  людина? Якось не професійно, пане слідчий… ви так не вважаєте?
-До чого тут професійність? – розсердився я.
Чоловік розрахувався та в'їдливо сказав:
-Ви хоча б знаєте, що у вас написано на нагрудному знаку? «Тверезість, вірність, старанність»… Може будете тому слідувати? - і вийшов геть.
Я, чесно кажучи, розгубився. Стояв зі своєю газеткою, ніби той жебрак.
-У вас все? – запитав поштар, ніби підводячи риску під нашою розмовою. – Може бажаєте купити альбом зі світлинами будівництва греблі? Чи Дніпра та його порогів? Зараз таке в ціні… Приде час і не можна буде побачити їх на власні очі, бо все скриється під водою.
-Та ні… дякую…
-А може хочете придбати газету, чи журнал?
Здається, поштар перейшов в атаку. Бачу, тепер його черга «приставати». Я відмахнувся та поспішив на вулицю.
Все, – промчалося в мізках, - треба відпочити! Нехай голова розвіється!
Перша думка була – піти в міський парк.
-Копієчку… гик…  не дасте? – почулося позаду. Я аж здригнувся від несподіванки.
Озирнувся – стоїть ледь живе чудо, яке вперлося руками в стіну, ніби боїться що та впаде.
-Гик! Пане начальнику… гик… копієчку… Га?
-Знову ти? – розсердився я.
Це був той самий волоцюга, який приставав до мене біля лікарні. Він нього йшов такий сморід, що хоч протигаз надягай. Це ж треба було стільки горілки випити!
-Пане начаи-ик… ку…  Не відмо-а-ак… відмовте… гик… у люб’язності…
-А зараз тобі нащо?
-Похмелитися… гик… чесне слов-ик… во… гик… Друга прово-о-ок… проводжав…
Я витягнув отриману тільки що від поштаря здачу, швидко висипав її в брудну долоню та дременув по вулиці.
Відпочивав до самого вечора. То гуляв у парку, то ходив до Дніпра, то заглядав на будівництво (а там аж кипіло). Плавав навіть на острів… Кажуть, в північній його частині планують побудувати сорока-поверхові будинки. Якщо це дійсно так – то вид звідти буде незвичайний!
Потім поїхав дивитися як будують міст через Старий Дніпро. В голові спливли слова поштаря про альбом з красотами Дніпра… Треба було б купити, та показати дома. Батькам, вважаю, сподобалося би.
Повертався в комендатуру трохи втомленим, але в гарному настрої. Забулися всі неприємності, і сьогоднішній випадок на пошті.
-Хтось забігав з приводу Шаповалова? – спитав я у чергового, натякаючи на вчорашню статтю.
-Ні, пане слідчий… ні однієї души! І ось що: вас шукав пан сотник, - повідомив чоловік.
-Навіщо? Коли? - не зупиняючись, спитав я.
-Та ще вранці... І він же нам не говорить, що хоче, - розвів руками поліціант.
Я рушив по коридору і за хвилину опинився біля кабінету Федорішина.
-Шукали? – заглянув всередину.
-Заходьте… заходьте… сідайте.., - сотник сидів за своїм столом, та щось писав. - А де це ваш помічник подівався?
-Відправив з донесеннями в Січеслав.
-Щось трапилося? – насторожився Федорішин, відразу випроставшись та подивившись на мене здивованими очима.
-Рутина... звіти, доповіді, - якомога спокійніше промовив я. – А чого ви мене шукали?
-Ми отримали дозвіл на огляд складів, - повідомив сотник. - Завтра рейд і перевірка вибухівки... Ви ж з нами? Чи як?.. Приїдуть також з військової комендатури... бо їхнє відомство з цим пов’язано... Та ще буде представник директорату внутрішньої безпеки...
-Хто? Контррозвідка, чи що? А ці що тут забули?
Федорішин лише знизав плечима.
-Ось ще, - витягнув він з папки якийсь папірець. – З Києва прийшов наказ віддати речі Шаповалова вченим. Вони проведуть дослідження, з’ясують вартість знахідок та таке інше… Будемо здавати на відповідальне зберігання. Складемо опис…
Я угукнув. Цього треба було очікувати, тому нічому дивуватись.
-Щось, Іване Антоновичу, у нас з вами ніяк не налагодяться відносини, - Яків Володимирович нервово відбив пальцями дріб.
-Хіба? Мені здавалося, ніби ми з вами ладнаємо...
-Ну так, ну так... Знаєте, мені б хотілося запросити вас у гості.
Ось тут я розгубився. Готувався до прихованих підступів, завуальованої підкилимної боротьби, а тут тобі в лоб - а ось вам.
-Хм... в гості?
-Так, чому б і ні? Мені слід було б вже давно це зробити, але ваша постійна зайнятість... Отже,  приїжджайте в цю середу о першій годині дня. Домовилися?
Мені не залишалося нічого, як захитати головою.
На щастя, в кабінет заглянув один з поліціантів, який повідомив про приїзд вчених.
-Піду подивлюсь, що до чого… проконтролюю, - жваво підвівся я і рушив з кабінету. А у самого в голові вертиться: «І чого цей чолов’яга не заглянув до начальства на хвилинку раніше? Тоді може б було уникнути запрошення».
Від вчених, як і очікувалось, був Кулистий і ще троє чоловіків. Ми привітались один з одним, пройшли до кабінету, та почали нудну роботу. Почали з монет, потім збиралися перейти до прикрас. Секретар ледь встигав записувати прикмети старовинних речей.
-Серед тижня приїжджає професор Яворницький, - тихо промовив Кость Михайлович, звертаючись до мене. – Хоче з вами побачитися… А ви взагалі не хотіли б проїхатися повз пороги?
-Дякую, - посміхнувся я, - але ж який з мене моряк?
Один з поліціантів розгорнув якийсь папірець, витягаючи з нього щось на кшталт намиста.
-Вам вдалося з’ясувати, де були знайдені ці речі? – спитав Кулистий.
-Так… якщо це не обман, то біля Вознесенівки.
Я нахилився та підняв той папірець, в який були загорнуті прикраси. Судячи з фактури – це аркуш з журналу. Літери – латинські… Напружив очі, вдивляючись в них… Німецька, чи що? Або англійська…
«Тхе… тхе ба-а-ан.., - спробував я розібрати назву журналу, яка була відбита внизу аркуша. – Якась китайська грамота»!
Мови – це не моє. Вони мені (а саме французька – єдину, яку я вивчав… тобто намагався) давалися ох як не легко!
І тут ніби бабахнуло блискавкою – «Зє Банкєр». Не «тхе» та інша нісенітниця… Тут саме написано «The Banker»!
-Мати моя жінка! – вирвалося само собою. – «Зє Банкєр»! Хай йому грець!
-Що трапилося? Ви куди? – здивувався Кулистий, побачивши як я дременув геть з кабінету.
-Закінчуйте без мене! – кинув у відповідь. Здається, подібні журнали в Хортиці велика рідкість! Оце мені щастить!..



«НАПАД НА ПОТЯГ
В корінній Польщі на шляху Стшемянище - Демблін, до переділу III кляси особового потягу вдерся бандит. Револьвером залякав 4 подорожних та зажадав від них грошей. Коли оден з нападених зачав боронитися, бандит віддав до нього три стріли. На гук стрілів потяг затримано. Бандит втік у темряві, тяжко раненого подорожного віддано до шпиталя.
ЧИ ТРАМВАЇ БУДУТЬ СКАСОВАНІ?
По великих містах зачинають нарікати на трамваї. Кажуть, що вони їдуть за поводи, що не вигідні і т.д., та що ліпше замісць них, позаводити великі міські автобуси. Місто Вісбаден вже навіть так зробило та скасувало трамваї і перейшло на автобуси. Думали про це й в Києві. Але зависокі ціни автобусів, порохи й дим від них, часті заправки та потреба просторійших вулиць і гаражів, перехиляють рішення на користь трамваїв. Тільки на будуче трамваї мають бути дещо змінені, аби їздили скорше та були вигідніші як дотепер.
ФАЛОВТ засуджений на 19 літ тюрми
Чеський військовий суд засудив капітана генерального штабу Фаловта на 19 літ тюрми за шпигунство.
ПО ВСІЙ РОСІЇ
На Радянщині голод. Більшовики повідбирали селянам збіже та вивезли в Москву, а селяне богатої Кубані, Поволжя, Дону примирають без хліба. В погоні за працею і кусником хліба цілі маси голодних людей мандрують з міста до міста, навіть проникають до нашої Слобожанщини. Багато народу з прикордонної смуги радянський уряд переселює в глубину Росії, а відтам спроваджує московських комуністів. Господарка московських наїздників прибирає що раз більше шкідливі для народа форми.
Очевидно, що населення Кубані й Дону та інших хлібних районів  не годиться з більшовицьким грабіжницьким правлінням, і раз у раз підносить оружні повстання, кріваво здушувані червоно-ґвардійцями. Мимо так невідрадного положення нарід не тратить надії на визволення з московської кормиги, покладаючи усі свої надії на Україну та Польщу.
Невже ми й надалі будемо очікувати на загибель наших братів?
ПОЖЕЖІ
В Дорофіївці пов. Скалат вибухла грізна пожежа, жертвою якої впало 8 господарських забудовань, мертвий інвентар, збіжей кілька штук худоби. Шкода виносить біля 11.000 грн. Причина пожежі не відома. В Бариші в загороді господаря Івана Колка пов. Бучач вибухла пожежа, яка цілковито знищила його господарство. Як виказало слідство, Колок підпалив своє майно, щоби взяти обезпеченеву премію. Внаслідок підпалу згорів дім Осипи Проданик в Блищанцях пов. Заліщики. Арештовано Анну Керевигу, котра з помсти підпалила Проданикову.
Земельний БАНК Гіпотечний
Акційна спілка
Львів, вул. Словацького, 14 (власний дім)
Телефон ч.75—32, 73—82 і 52—92 (Дирекція)
Полагоджуе всі банкові чинности. Приймає вклади на біжучий рахунок, в гривнях, долярах і злотих, і виплачує їх в гривнях, долярах, або злотих по курсі дня. Переводить перекази заграниць до всіх країв, з осібна в Україну й до Америки. Переводить інкасо в усіх місцевостях краю. Уділяє гарантій, вкредитив і т. п. Купує і продає цінні папери. У всіх краях Європи й Америки власні кореспонденти.
При письменних запитах долучувати почтовий значок за 50.коп. на відповідь.

Від Адміністрації
Просимо всіх Товаришів дяків щоби висилаючи гроші, назначували на відтинку переказовім, на що гроші призначують, а як на передплату то чи нова передплата, чи дальша передплата. Товариші Дяки, котрі мають які свої документи, т.є. свідоцтва або метрику або інші папери в Митрополичій Консисторії, надішлють 1грн. до Адміністрації на порто, а Адміністрація вишле сейчас дані папери інтересованому.
* Одинока найліпша і своєрідна паста до взуття «ЕЛЄҐАНТ» консервує ШКІРУ.
Адрес: Львів, Кордецького, 51.
УВАГА! В слідуючім числі випишемо на адресу кождого ВП. переплатника чорнилом його довг за часопись, котрий просимо негайно по одержаню часопису вирівнати. Присилайте передплату».
«ДЯКІВСЬКІ ВІДОМОСТИ», Липень, Львів (УНР), 1929 рік


Дочекатися, коли вранці відкриють відділення пошти було важко. Мене все ще тіпало! Я сто разів передивився той рваний аркуш, навіть спробував прочитати, що там за стаття (на жаль не вдалося, бо як казав раніше – мови це не моє). Але вкотре прийшов до висновку, що це «Зє Банкєр» - номер за двадцять восьмий рік (точну дату встановити не вдалося).
Вчора ввечері відразу ж кинувся до запечатаної квартири Сисоєвої. В голові, ніби з тією скалкою, що застрягла в пальці та нестерпно ниє, крутилася думка про іноземну періодику. Це була ниточка, потягнувши за яку можна було вибратися з глухого кута розслідування.
Після вбивства Лариси, її квартиру, звичайно, обшукали. Але, як і мені гадалося – анічого вартого уваги не знайшли. І ось знову знаходячись в її кімнатах, я зрозумів – ми не там і не те шукали.
Першим ділом зібрав до купи усі журнали та газети, які були розкидані в квартирі Лариси. Потім відфільтрував усі іноземні, та розклав їх по назвам: «Harper's Bazaar», «Vogue»… Попався ще заяложений номер американського журналу «The New Yorker», і британської газети «The Times», з помітками на полях. Останні дві речі явно не належали до інтересів Лариси. На жаль, тепер вона не розповість чиї вони. І мені прийдеться покопатися самому.
Я уважно розглянув усі знайдені матеріали, переписав номери і дати видань, проглянув поштові штемпелі… Навіть спробував зрозуміти, що було в тих статтях, напроти яких були помітки олівцем. Спробував і… нічого не зрозумів… Треба буде пошукати якогось перекладача…
Вранці ж кинувся до пошти, де тепер очікував її працівників.
-Доброго ранку! Пам’ятаєте мене? – звернувся я до поштаря, який нарешті прийшов відкривати двері. То був вчорашній напарник. – Саме ви мені і потрібні.
-А що трапилося? – злякався чоловік. Він ледве не впустив ключі.
-Пройдемо всередину. Добре? Навіщо нам на вулиці лишні вуха!
Тремтячими пальцями поштар нарешті відчинив двері і ми увійшли в напівтемряву прохолодного приміщення.
-Отже, ви мене пам’ятаєте? – знову запитав я. Наполегливість в моєму голосі, здається, неабияк нервувала поштаря.
-Так… звичайно…
-В той час, коли я був у вас, заходив чоловік… Він купив журнал… «Зє Банкєр»…
-Так…
-Хто він такий? Де живе?
-Ну я… я… я…
Поштар майже задихнувся та розгублено почав  поправляти фалди свого піджака.
-Він приїжджий… Іноді заходить сюди, - хитав головою чоловік. Його очі розширилися до розмірів мідного п’ятака.
-Та ви не лякайтеся, - щиро посміхнувся я, та пояснив, що прийшов лише дізнатися про того покупця.
Поштар трохи заспокоївся та розповів, що франтуватого пошанувача зарозумілих журналів особисто не знає.
-Він називався Яном Болеславовичем… Здається, якось казав про те, що відкрив в місті свою справу… Ні де він працює, ні де живе – я не знаю, - розвів руками поштар. – З’явився у нас десь рік тому. Прийшов та запитав свіжих іноземних газет, або журналів, бо йому на той час, поки він працює в Хортиці, хотілось би залишатися в курсі міжнародних справ…
-Тобто, судячи з ваших слів, він не жив тут постійно? Приїжджав?
-Можливо… я теж так зрозумів… Отже, ми пообіцяли  допомогти, бо не тримали в відділені подібних речей. Спочатку він залишав гроші, а потім ми почали вірити йому на слово… як постійному клієнту…
-Що ж він заказував? «Зє Банкєр»?
-Його також. А взагалі  - були різні видання: і британські, і американські…  
-Можете подивитися що він конкретно купував, і коли то було?
В цю мить всередину приміщення ввійшов галасливий натовп людей, серед яких був і той чоловік, який приймав у мене лист.
-А-а-а… ну.., - поштар-напарник розгубився, перелякано подивися на людей, та театрально розвів руками: - Розумієте, це ж незаконно…
-Чого б це? – здивувався я.
-Таємниця листування… та таке інше…
-Якого, до біса, листування! Я кажу про продаж періодики… Хто ваше начальство? – суровим тоном звернувся до натовпу, одночасно демонструючи посвідчення слідчого з особливих справ. (До речі, воно було не моє, а Сокола, але  ніхто з поштарів цього не знав. Я вирішив козирнути їм для блага  розслідування. Чекати дозволів та інших папірців – це втратити купу часу і сил. Якщо вже грати – так по-крупному.)
Вперед вийшов підстаркуватий чоловік. Я в двох словах пояснив, навіщо сюди прийшов, та кого і що шукаю. А потім прямо заявив:
-Мені потрібні наступні дані: хто, де і коли заказував чи виписував газети та журнали іноземного походження… Будь які! По-друге, стосовно кореспонденції іноземців: переводи, посилки, листи… кому, куди… скільки… хто робив, коли робив… Усе-усе-усе!
-Мій підлеглий правий – ця інформація належить до…
-Здається, ви не прочитали, що сказано в моєму посвідчені… Ось тут є наступна фраза: «наділений широкими  повноваженнями»… В інтересах слідства, я маю право використовувати будь-які засоби пошуку… істини.
Чесно кажучи, я знову лукавив. Трохи нижче цієї надписи, було сказано про винятки, «коли законом передбачено одержання санкції»… Але я розраховував на свій шалений натиск, та на те, що поштарі не почнуть вчитуватися в рядки цього папірця, і вимагати офіційних дозволів на видачу інформації.
-Гаразд… гаразд… Але це великий шмат роботи! – здивованим голосом промовив начальник відділення. Його обличчя вкрилося червоними плямами. (Здається, він дуже розхвилювався. Мені, мабуть, не треба настільки шалено кидатися на нього. Лише додати серйозності та твердості у голосі.) – І за який період вам це треба знати?
-За останні півроку, - більш спокійним тоном промовив я. -  Шмат великий, але він конче мені потрібний. Мало того, все це являється таємною операцією. Якщо ви, чи ваші співробітники проговоряться.., - і я зробив багато значущу паузу. - І ще: коли в відділення знову прийде той покупець, негайно подзвоніть в комендатуру, та спробуйте притримати відвідувача до приїзду поліції. Це зрозуміло?
-Так, - погодився чоловік.
-Скільки треба часу, щоб все підготувати? До вечора впораєтеся? – і не даючи змоги відмовитися, кинув: - От і добре!
Тут же козирнув, та пішов до дверей.
Чесно кажучи, я вже запізнювався на перевірку складів з вибухівкою. Федорішин чекати на мене не буде.
З цими думками вийшов на вулицю та жваво рушив до комендатури. Не зважаючи на чисте небо, десь гримнув грім. Мабуть, після полудня слід чекати дощу.
Сьогодні, скоріш за все, повинен повернутися Сокіл. Оце я його здивую… Головне, щоб на пошті не підвели. А там…  
Що там – додумати не встиг. В цей раз гримнуло так, що аж скло у вікнах тонко задзвеніло. І слідом бахнуло вдруге.
Люди навколо завмерли, дивлячись один на одного. Чомусь і мені подумалось, що це на грім не схоже… Вибухи, чи що?
Я швидко побіг до комендатури, підспудно розуміючи, що справа кепська. Ще з вулиці побачив, як метушливо на дворі носяться фігури поліціантів.
-Що відбувається? – схопив одного з них за руку.
-Нам повідомили, про вибухи на складах…
І мені вже стало зрозуміло, на яких саме складах, особливо, коли побачив, як в небо рветься густий чорний дим.
Федорішина ніде не було. Хтось сказав, що він ще півгодини тому рушив з невеличкою групою убік промислових споруд.
Чесно кажучи, я розгубився. Першим ділом поспішив до складів. Примчав за півгодини. А тут вже людей, більше ніж народу: і пожежники, і робітники, і поліція, і військові… та якісь волоцюги… Галасують, кричать, бігають, метушаться... хтось навіть плаче… Здається, я побачив і поранених…
Все навколо закрутилося в якомусь калейдоскопі. Мої думки розгублено поховалися по своїх норах. Я хапався то за одне – типу, допомагав щось віднести, то за інше, наприклад  підносив воду… Все було в якомусь тумані. Пам’ятаю лише, що будівлю (тобто її руїни), де зберігалася вибухівка, досить швидко загасили. Ще пам’ятаю, як жадібно пив воду з відра…
Лише пізно-пізно ввечері знайшов себе біля комендатури. А як добрався, хоч вбийте – на пам’ятаю.
Від мене дуже тхнуло димом. Форма була забруднена… аж занадто… Хтось з хлопців сказав, щоб я її віддав йому.
-Дружина випере – буде краще нової! – посміхнувся поліціант. – Знімайте, пане слідчий!
Я угукнув, присів на стілець і… відключився.
Прокинувся десь о восьмій ранку… у своєму ліжку… Як, коли – суцільний туман…
Було чутно, як хтось ходив за дверима. Як голосно тупотять чиїсь черевики. І тільки все стихло, тільки я знову почав провалюватися в сон, як стулки різко розкрилися і в кімнату увірвався Сокіл. Він кинув на мене похмурий погляд, та поставив на стілець невеличкий саквояж.
-Вже не спиш? – сердито спитав він. – От і добре… Бачу, взагалі не можна тебе тут самого залишити… навіть на пару днів… Якісь пригоди відразу трапляються.
Здається, то був жарт.
-Вчора був вибух.., - почав я розповідати.
-Та ти що! – уїдливо кинув Віктор Львович. – Я вже чув… І не тільки я! Сюди їде комісія… Усім по потилиці надають! І Федорішину… і нам з тобою… і військовим, які курирували склади… Всім!
-А хіба ми з вами винні?
-А хто про те буде питати? Будуть шукати винних… і добре, якщо знайдуть якихось лопухів… не нас з тобою…
-Це ж була наша ініціатива, перевірити склади,  - промовив я, відкидаючи ковдру та присаджуючись. - Невже, - питаю у Сокола, - нам за те  перепаде?
-Ох! Ти ще молодий в цих іграх… Може! І добре, що ми з тобою «повісили» цю справу на Федорішина… Це дуже добре!.. Але гаразд! Переодягайся та нумо снідати. Бо на пустий живіт, щось не дуже думається… Зараз підемо з тобою добре поїмо, і ретельно обговоримо усі справи… Сподіваюсь, у тебе є що розповісти?
І от за якихось півгодини ми з Віктором Львовичем сиділи в невеличкій ресторації. Я був одягнений просто, бо форма нестерпно смерділа. Тому віддав її тому поліціанту, який обіцяв допомогти з пранням.
-Скільки з мене? – спитав я у нього.
-Ой! Та ні скільки! – ображено відмахнувся той. – Я ж все розумію… та і взагалі…
Він забрав мою форму та пішов геть.
Як і очікувалось, Віктор Львович заказав доволі ситний сніданок.
-І пива! Холодного! – кинув він на останок. – Віденського!
Потім поглянув на мене, та почав:
-Я доповів начальству про хід справи Пауелла. Добився більших повноважень та дозволу продовжувати розслідування… Знав би ти, Іване Антоновичу, чого це коштувало! Як на мене визвірялися…
-Судячи з вашого обличчя, ви задоволені.
-Скоріше можна сказати, що я добре відстояв раунд: не впав, не втомився… Але до фінішу ще довго. Отже, почнемо з вибуху на складі. Поки ще інформації замало. Я розмовляв з Федорішиним… і він зараз розглядає дві версії: недбалість та диверсія.
-Недбалість? Як раз в той час, як ми йшли на перевірку? Це смішно!
-Згодний. Але не треба відкидати усіх варіантів… Якщо нам не вдасться знайти диверсантів, це буде та соломинка, що допоможе витягнути себе з цієї каші…
-Ви кажете про обман?
Віктор Львович відмахнувся. Тут нам принесли пива і інспектор жадібно схопив кухоль. Здається мені, він вчора добре «відпочив», та пивом намагався вгамувати похмілля.
-Це диво, - продовжив Сокіл,  - що тим вибухом не рознесло все навкруги вщент, та ніхто не загинув… Маємо лише сімох поранених… А що до диверсії, то вважаю, подібне міг зробити колишній військовий. Мало того – він мав знатися на вибухівці… Треба скласти загальний список людей, які мали доступ до складів – зберігання, перевантаження, відвантаження – будь що вони там робили… Список повинен бути  на всіх. Навіть охоронців, чи двірників… Чого не п’єш? Добре пиво!
Я кивнув та потягнувся до свого кухля. Пиво дійсно було духмяним та освіжаючим.
Нарешті нам принесли сніданок і ми якийсь час просто поглинали їжу. Лише коли трохи наситилися, продовжили бесіду.
-Що ти розкажеш? Як справи з об’явою? Знайшовся хтось, котрий знав Шаповалова? – питав Сокіл. Його обличчя вже не було таким суворим, і зараз нагадувало морду кота.
-Поки ніяк… Але дещо вам розповім… Мені треба було б збігати вчора на пошту, але обставини… Зараз поснідаємо та я відправлюсь туди…
-Ти про що?
-Про що? – хитрувато посміхнувся я, і почав розповідати.
Сокіл слухав уважно. Не перебивав, іноді пив пиво… А коли я закінчив, сухо промовив:
-Це дуже цікаво… дуже… Знову впевнююсь, що в тебе не аби яка вдача.
-Тоді доїдаємо та мерщі до пошти!
-Так… так… звичайно підемо… Але скажи мені, друже, що ти будеш робити, коли дізнаєшся хто той чолов’яга, який купив англійський журнал?
-Заарештуємо його! Проведемо обшук!
-За що арештуємо? За читання іноземної преси?
-А… а… що ж ви пропонуєте?
-Обшук може нічого не дати. Якщо він людина розумна, то ховати в себе вдома нічого не стане… Це по-перше, - почав загибати пальці Віктор Львович. Оце його «перелічування» вже починало дратувати. – Журнальний аркуш – це непрямий доказ. Затримувати людину та сподіватися, що вона розколеться – суцільна дурня. Ми лише сполохаємо її…
-І що ж робити? Відмовитися?
-Я такого не казав… Це зачіпка!.. Треба буде вести приховане спостереження… а далі вже діяти по обставинам… А взагалі – ми занадто квапимося. Ще нічого не дізналися. А вже ділимо шкіру ведмедя…
Сокіл зробив величезний ковток, спорожнюючи свій кухоль. Потім задоволено крекнув,  витер пінні вуса та додав:
-До речі, якщо на пошті дійсно тобі дадуть всю інформацію про кореспонденцію іноземців, і про це стане відоме наверху – нам відрублять голову. В прямому значенні! Ти зараз не розумієш, що накоїв! Зовсім не розумієш… Ці папірці ми до справи пришити не зможемо.
-Тобто, ви зі мною на пошту не зайдете, щоб не підставлятися? – розсерджено кинув я.
Здається, Сокіл образився.
-Іване Антоновичу, це вже занадто! – досить голосно сказав він. – Допивай своє пиво та пішли вже! - Сокіл піднявся та сердито кинув через плече: - Дідько! Що то за хрінь! – він стиснув кулаки. – Уляпалися в таке болото… Погане те, Іване, що ми з тобою постійно відстаємо на крок-два від противника. Вбивства, вибухи складів… Коли вже нам посміхнеться справжня вдача? Га?
-Мені здається, що не все так погано! Ми ж не стоїмо на місці… рухаємось…
-Ось тільки куди?..

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.41767811775208 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …