Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Літні друзі

© Арсеній, 08-05-2017

У дитинстві, класу так до 9-го у мене було багато знайомих серед однолітків, можна навіть сказати, друзів. Двоє з них були з мого класу: першого прозивали Антошкою, бо він якось у меншій школі поклав свій третьокласний пісос на уроки та увесь ранок нонстопом дивився мультфільми. Другого ніяк не прозивали, бо його ім’я і так ставало приводом для всіх тих дурацьких шкільних приколів-піддьовок та кількох бійок. Цього другого звали Аристархом, і був він з сім’ї місцевого священика. І нетипове ім’я, як для нашої пригальмованої місцевості, і зумовлені ним контри з оточенням, і, мабуть, якісь сімейні штуки загартували Аристарха, він ніколи не здавався, був доволі активним і балакучим, а балакав він, до речі, виключно матом. Хтозна, чи знав про це його батько, бо спочатку це не зовсім в’язалось, ну те, що син священика без «бля» речення не скаже, однак дуже скоро я звик, як, мабуть, і батько Аристарха, який, хоча і посідав такий собі вищий статус, однак ніколи селом не гордував, міг у футбольця з мужиками поганяти, одним словом, був своїм.

Однак були в мене кілька друзів, які не навчались у моїй школі, а в селі з’являлись лише влітку. Їх звали Саня і Свєтка, вони були рідними братом і сестрою. Саня був старшим від мене на кілька років, на вигляд видавався доволі кремезним, бо в ранньому дитинстві батьки віддали його на гімнастику. Свєтка, навпаки, була меншою, не знаю, чим вона займалась, окрім школярування, цілком імовірно, що нічим. Вони приїжджали з самої Херсонщини у моє село кожного літа з кінця 90-х до року так 2003-го. Тут у них жила бабуся (кодове сільське ім’я — тьотя Катя. У селі є традиція називати всіх осіб жіночої статі, незалежно від ступеня старості, «тьотями») і кілька якихось родичів, які використовували бабусю, тобто її двір, на якому тримали доволі велику пасіку. Мед, до речі, і тоді був доволі недешевою штукою, тому і бабуся, і її родичі, і мої літні друзі, схоже, не мали фінансових складнощів, у той час, коли у мене вдома часто не було хліба, а замість чаю ми заварювали гілочки смородини.

Кожного разу приїзд Сані та Свєтки був справжньою подією. Уже на початку червня, коли я йшов вулицею, то обов’язково сканував поглядом двір тьоті Каті — дивився, чи не стоїть неподалік машина (у старенької бабусі, звісно, своєї машини не було, тому її наявність могла чітко свідчити приїзд гостей), намагався навіть зазирнути у двір, може, там якийсь двіж, купа народу, може гамір і веселощі уже почались, може навіть без мене. Я знав, що маюсь фігнею, бо мої літні друзі завжди приїжджали майже за графіком, плюс-мінус кілька днів. Не скажу, що я не мав чим зайнятись. Хоча канікули і починалась фактично у травні і тривали впритул до першого вересня, міг канікулярний графік був чітко розпланованим: прогулянки на річку, перевірка всіх поставлених ввечері сітей та закидушок, катання на велосипеді, просто бігання двором з якимось дрючком і щовечірній перегляд телевізора — серіалів «Дальнобойщики», «Вбивча сила» чи класичних бойовиків 90-х, які тоді, на щастя, крутили на всіх каналах, окрім УТ-1, не те що зараз, гівно якесь цілей день іде.

Того літа все було як завжди. Наприкінці червня я сидів у себе у дворі і намагався поцілити кислицями у велике сріблясте відро, яке поставив за кілька метрів перед собою і яке мені правило за баскетбольний кошик. Незважаючи на те, що відстань була сміхотворною, я постійно мазав: яблука шмякались об стіну сусідського будинку, глухо бемкались об край відра і зрадницьки падали на асфальт, летіли мимо і вище, і дуже скоро навколо відра все було всіяне тими яблуками, деякі розм’якли від ударів і виставляли напоказ почорніли боковинки, з яких виступав булькатий сік, на який злітались оси та противні мухи. Однак я не облишав своїх кидань, мені ця гра подобалась. Я увійшов в азарт і почав пробувати різні техніки кидання: лівою рукою, обома, з підкрутом, з-за спини, з-за головою і навіть ногою — для цього я відфутболював вбік один в’єтнамський кАпець і спритно хапав яблуко пальцями правою ноги... Було ще багато неапробованим технік, однак я їх так і не апробував — рипнула хвірточка, у двір зайшла мати і, поставивши на асфальт дві важкі торби з буханцями хліба, вирячила на мене очі та незадоволено запитала: «Оце ти так кислиці збираєш?». Я розвів руками, у яких ще тримав зеленкуваті «м’ячі», мати просто стояла і дивилась, а це означало, що з баскетболом пора було зав’язувати… Коли я зібрав усі кислиці, мати нарешті сказала: «Ну тепер біжи. Там твої приїхали!».

Я аж присвиснув і побіг до хвірточки. Мої — тобто Саня і Свєтка — мабуть, приїхали вчора ввечері, бо, видно, сьогодні вже встигли погуляти. Вони давно скинули свій міський розфуфирений одяг і з задоволенням начепили лахміття, яке лише при детальному огляді нагадувало футболки та шорти, а ще вони мали помічені кропивою руки та офігенно задоволений вигляд, і коли я підійшов, то вони бавились біля свого двору: Саня катав сестру на чудернацькому возику, розганяючись і різко гальмуючи, роблячи круті повороти і заноси, одним словом, намагався скинути свій вантаж прямо на асфальт. Свєтка аж вищала від захвату, і її трохи пухке обличчя заливала червона фарба. Вони так захопились своєю грою, що якусь мить мене не помічали, тобто вони помітили, але просто не могли зупинитись, бо кожна справа потребує завершення, особливо коли йдеться про намагання розігнати візок до надкосмічної швидкості.

— Де ви цей возик дістали? — замість привітання запитав я, коли Свєтка таки звалилась на асфальт і засичала від болю.

— Та в бабушки, — відказав Саня, відсапуючись. — Аби тільки не побачила… — а тоді він звернувся до сестри. — Ну чого ти розляглась, вставай!

— Та я руку зчесала, дебіл! — обурено відказала Свєтка, згинаючи праву руку в ліктеві і показуючи червоне місце зідраної шкіри.

— Та ти ж сама просила покатати! — обурився і собі Саня, вирячуючи очі.

— Покатати, але не скидати! — уже закричала Свєтка.

Саня ще дужче вирячив очі, а Свєтка вскочила на ноги і почала його лупашити, рандомно махаючи руками, Саня відхвицувався ногою, не відпускаючи з руки візок, я мовчки спостерігав за цією доволі звичною картиною. Коли вони нарешті нагамселились, у хаті гримнули вхідні двері, тьотя Катя зично гукнула «Обііід» і враз настало перемир’я.
Увесь перший тиждень ми гуляли у дворі та саду бабусі моїх літніх друзів. Починали пізнувато, годині о десятій, бо вони раніше не прокидались. Часто я приходив, коли вони ще спали, і їхня сільська бабуся їх, ще сонних, піднімала на ноги, бо в селі спати до десятої — суцільне неподобство. Саня, в одних трусах, виходив на вулицю з ледь розплющеними очима і сцяв прямо з ґанку, а потім так само, майже не відкриваючи очей, повертався в хату. Коли літні друзі остаточно очухувались, ми снідали прямо у дворі за довгим столом, біля великого горіха, за яким гула пасіка. Так, і на сніданок часто був мед: тьотя Катя намазувала його на великі шматки домашнього хліба і вручала кожному із нас, шматки були такі великі, що ледве вміщались у руці, ми їли ці бутери і запивали майським чаєм з великих чашок, а мед капав на руки, стіл, землю, і дуже часто на солодке злітались бджоли, яких суворо заборонялось вбивати, бо вони, як-не-як, були приватною власністю. Наснідавшись, з ще липкуватими руками ми йшли до воріт і щосили гамселили по них важким радянським м’ячем, граючи у свою гру, яка не мала чітких правил і часто із футболу перетікала в баскетбол, потім у регбі, а наприкінці — у звичайне кидання м’яча у ворота.
У саду мутили по класиці. Оскільки тут було багато всіляких кущів та дерев, то ми грали в класичні хованки. Звичайно, арена гри садом не обмежувалась, я часто находив Свєтку в огороді в густих кущах картоплі, з якої, як поплавок, стирчав шматок її заду в зрадницьки оранжевих шортах, а Саню — у дворі, за туалетом, а одного разу він порушив всі правила і сховався в хаті. Він заліз у шафу і просидів там годину, не менше. Тоді він виграв, я його так і не знайшов, але він пропустив один із численних ланчів з медом і чайком.
У саду ми ще грали в монстра. Ця гра відбувалась уже, коли сутеніло, і звичні обриси кущів малини та смородини набували лиховісного вигляду, дерева ніби витягували віття до нас, а з болота за огородами наступав могильний холод. Тоді я ішов углиб саду і займав позицію аж біля останньої яблуні, біля самого огороду, ляскав комарів і ричав, бо монстром був саме я. У цей час, згідно з правилами гри, літні друзі стояли у самому дворі і під’юджували один одного зайти в сад. У сутінках ця гра була достобіса цікавою і страшною. Ні Саня, ні Свєтка так ніколи не доходили до моєї позиції, максимум діставались середини саду. Я навмисно підпускав «здобич» так близько, щоб потім зі страшним риком кинутись в атаку. Жертва з криком або оглушливим дівчачим верещанням мчала з усіх ніг з темного і страшного саду у двір, я повертався на свою позицію біля яблуні і все починалось спочатку. Гра тривала до повної темряви, того часу, коли вже мені ставало страшно.

На другий тиждень, коли ми вже, чесно кажучи, відчували брак ідей щодо ігор і почали грати у дворі в «Угадай мелодію» з м’ячем і кружками (ніяк не можу згадати, у чому саме полягала суть цієї гри і навіщо там були потрібні м’яч та кружки), приїхали батьки моїх літніх друзів і привезли «плойку». Хоча тоді це слово не використовувалось, бо не було всіх цих IT-pedia, летсплеїв та оглядів, ніхто щохвилини не зудів це слово на вухо, тоді «плойку» назвали (з майже побожним захватом) «плей стейшен» або просто — «приставка». Як я уже писав, сім’я літніх друзів не страждали від фінансових проблем, про що свідчить наявність коштів для придбання ігрової приставки, яка тоді, особливо в селі, прирівнювалась до автомобіля, принаймні, так здавалось.

Цей приїзд був дуже вчасним і доречним. За годину після приїзду батьків, витерпівши традиційні церемоніальні процедури, як то чмокання усіх і вся на ґанку, біганина з посудом, сам обід, стрибання великого і збудженого пса, ми мало чи не за вуха притягнули батька Сані та Свєтки в хату, щоб той врубив нам якусь гру. Звичайно, це був файтинг «Теккен», забутий жанр комп’ютерних розваг. Джойстиків було два, тому зазвичай хтось був спостерігачем, зазвичай це був я, бо мене навіть вигляд самої приставки, купи дисків на столику та якогось дійства на екрані телевізора неслабо доставляв. Та і за самими джойстиками розгорталось не менш цікаве дійство. Брат і сестра з головою поринали в гру, кричали, сичали, чотирхались і кілька разів хтось із них загнув зовсім недитячий мат, добре, що дорослі ще були у дворі за столом і не почули це за дзенькотом бокалів. Коли мені-таки потрапляв джойстик у руки, хтось із літніх друзів осою висів десь над вухом: Саня авторитетно коментував всі дії, зазначаючи, де було зроблено правильно, а де — ні, радив тиснути на всі клавіші відразу, а коли я грав з ним, то Свєтка нетерпляче стрибала поряд, однієї рукою тримала помиту і почищену бабусею моркву, а іншою лізучи мокрими пальцями до мого джойстика, не можучи дочекатись своєї черги погамать.

Дисків з іграми було багато, тому днів п’ять ми майже не виходили з хати, луплячи один одного віртуальними бійцями, гасячи 3-Д роботами і воюючи з тьотею Катею, уже не віртуальною і не 3-Д, а живою, адже ми своїми іграми постійно займали телевізор, а «там новий бразильський серіал начався».

Отак і минало моє літо. Моє і моїх літніх друзів. Однак… Чому саме я описав саме цей невеликий період, один із багатьох? На жаль, це був останній приїзд літніх друзів, і причиною стала доволі прикра подія — померла тьотя Катя. І причому померла вона не своєю смертю: взимку у неї були якісь гості, один з яких перебрав місцевого дурного самогону і, сам не будучи надто розумним (ну а що ви чекали від чувака, який живе з того, що здає знайдений (вкрадений) метал), так от цей чувак, перепивши, завдав тьоті Каті численних ножових поранень, і та померла у своїй хаті, не дочекавшись швидку, яка і не особливо поспішала. Звичайно, цей трагічний випадок внеможливив подальший приїзд внуків, бо приїжджати було ні до кого, і взагалі виявилось, що не тільки двір з господарством і пасікою, а і весь затишок, ідилія безтурботного літа тримались на одній-єдиній бабусі. Літні друзі припинили приїжджати. Я їх бачив потім, уже коли від дитинства і сліду не залишилось: Саня скидався на стриптизера і досяг непоганих успіхів у спорті, Свєтка погарнішала, перетворившись на офігенну брюнетку. Але це вже були інші люди, з якими я ніколи не був знайомим. До речі, після літніх зникли і всесезонні друзі: Аристарх виїхав, Антошка остаточно здеградував і долучився до загальної бидломаси сільської молоді, яка «розважалась» у місцевому клубі пивом та тим наркотиком на основі маку. Я ж став самотнім вовком, який стійко терпів знущання в школі, самотній і покинутий всіма на поталу одноліткам, і все, що мені залишалось, так це згадувати теплі літні вечори, Саню і Свєтку, які луплять один одного, щоб через десять хвилин паритетно порпатись у заростях полуниці. Є миті, які не повернеш, хоча це не так і погано — вони стали згадками, які залишились з усією теплотою в пам’яті і зігрівають навіть у найлютіший мороз.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 09-05-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38129305839539 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …