Стояла серпнева спека, і повітря було гаряче й терпке, наповнене пахощами квітів і неповторним ароматом літа. Небо, не затьмарене жодною хмаринкою, здавалося таким чистим і прозорим, що в ньому можна втонути, якщо довго дивитися у височінь. Жоден порух вітру не турбував завмерлої природи, лише гаряче сонце радісно спостерігало за нею зі своєї неосяжної висоти. Серед червоних маків, що гордо простягали свої вродливі голівки до сонця, загубилася маленька золотава квіточка, що, розправивши свої розкішні пелюстки, з цікавістю озиралася навколо. Здавалося, що на неї вилили фарби всіх кольорів веселки, - такою барвистою і незвичайною вона була. А найбільше тут було золотого – він розпливався на її пелюстках химерними візерунками, схожими на маленькі краплинки сонця. Раптом вони розправилися і легким помахом злетіли в небо яскравим золотистим метеликом. Він кілька хвилин кружляв над квітами, насолоджуючись їх красою, а потім піднявся вище і полетів вдаль, залишивши за собою лише солодкий спогад.
Навколо літало багато метеликів, але він був особливий. В інших крильця були розфарбовані симетричними візерунками, а в нього вони були наче зіткані з сонця і квітів, з відтінком неповторності і примхливості. Метелики уважно розглядали його: хто з заздрістю, хто з недовірою до його незвичайної краси, хто просто з цікавістю. Він же радісно дивився навколо, намагаючись осягнути в одну мить увесь світ. Метелики здавалися йому прекрасними, і квіти здавалися йому прекрасними, і все, що оточувало його, здавалося прекрасним.
- Добрий день! – щиро привітався він, звертаючись до всього навколо.
- Добрий день! – відповіли йому метелики.
Вони пурхали від квітки до квітки, збираючи солодкий пилок і вітаючи один одного легким помахом крилець. Золотокрилий метелик літав серед них, але скоро йому це обридло. Галявина почала здаватися йому маленькою, а квіти одноманітними і пустими. Він дивився вдаль, і йому ввижалися незвичайні світи, де серед кольорового різноманіття літають чудернацькі істоти, можливо, ще кращі за метеликів, де квітковий нектар солодший, а сонце гріє тепліше, де небо умиває світ блакитними чарами, і де краса ніколи не закінчується. Він сказав про це старенькому синьому метелику, що збирав пилок, літаючи на одному місці, і час від часу навіть повертаючись до одних тих самих квіточок. Той подивився на нього здивовано і сумно похитав своєю маленькою голівкою.
- Навіщо кудись летіти? – запитав він. – Тут також достатньо квітів і сонця. Метелики здавна літають тут, і ніщо їм не загрожує. На цій галявині безпечно і є все, що нам потрібно.
- Але, можливо, там, за цією галявиною є щось краще, - мовив золотокрилий метелик. - Чому б не злітати туди і не подивитися? А що як там сонце світить гарячіше?
- Гарячіше? А чи не опалить воно тобі крилець? – запитав синій метелик.
- Говорять, там небезпечно, - втрутився в їх розмову маленький симпатичний метелик з коричневими крильцями. – Не раджу туди літати.
- Але я лише сьогодні народився. Я так хочу побачити світ!
Інші метелики дивилися на нього зі здивуванням і недовірою. Вони літали над квітками, але не злітали високо вгору, вони кружляли над галявиною, але боялися виходити за її межі. Золотокрилий метелик з жалем дивився на них, а потім відлетів в сторону і став повільно підніматись вгору. Спочатку йому було ніяково і моторошно, та поступово тепло сонця і блиск неба надавали йому снаги, і він відлітав все далі й далі, аж поки галявина не зникла з його очей. Він відчув як дивне почуття наповнює його тіло, примушує його радісно тріпотіти. Почуття свободи. Він вже відлетів доволі далеко, і раптом перед ним відкрився цілий сад, великий і розкішний, наповнений прекрасними квітами, яких він ніколи досі не бачив. Тут також було безліч дерев, що затуляли землю від сонця, створюючи неймовірне плетиво тіней, на тлі яких світ здавався чудернацьким і незвичайним. Маків тут не було, зате росли інші квіти, з сотнями маленьких пелюстків, або навпаки з великими бутонами, що звисали під своєю вагою низько над землею. А кольорів тут було більше, аніж на його золотистих крильцях, і аромат стояв такий, якого ніколи не відчуєш, якщо літаєш лише над малесенькою галявиною з кількома різновидами квітів. Метелик радісно пурхав над садом.
«Як тут прекрасно, - подумав він. – Тяжко навіть подумати, що я міг ніколи цього не побачити, подібно до тих метеликів, що залишились на галявині. Який же я щасливий!»
Він хотів повернутися назад, аби покликати сюди інших метеликів, та сад був такий гарний, що він ніяк не міг відірватися від нього, він наче причаровував його. Золотокрилий метелик раптом побачив одну незвичайну квітку і полетів до неї. Вона була червона, наче кров, і пахла найкраще від усіх. Він не знав, що вона зветься з трояндою, але відчув, що це особлива квітка. Він сів на одну з її розкішних пелюсток і радісно розправив крильця. Та раптом щось холодне і вологе торкнулося його. Він побачив, що світ перевернувся догори ногами, а потім і зовсім зник, спалахнувши останнім сонячним променем.
- Який красивий метелик! Вперше такого бачу! – вигукнула гарненька кучерява дівчинка, кладучи його в баночку.
- А може краще його відпустити? – тихо запитав її маленький братик. – Він такий красивий серед квіток.
- Дурненький, це ж чудовий екземпляр до моєї колекції! Зараз подругам покажу, от вони заздритимуть, - сказала дівчинка і побігла хвалитися своєю знахідкою.
