Часу на роздуми більше не було. Тут, в пологовому будинку, від медперсоналу кожної миті вимагається якщо не героїчний вчинок, то беззаперечна самовіддача, аби підтримувати функціональний ритм цього доволі закритого від сторонніх очей механізму. Настя, ледь одягнувши білий стерильний халат, відразу відчула себе гвинтиком цього механізму.
Зв'язок із зовнішнім світом для пацієнток відбувався лише через вікна, які були наглухо зачинені, щоб не створювати протягів під час спілкування з жалісливими татусями – це була офіційна заборона, але швидше за все – аби передчасно не виносилося «сміття з хати». Нещасні жінки, денно, розплюснувши обличчя по склу, все ще намагалися керувати своїм домашнім господарством: давали указівки, лякали страшною карою неслухів, підносили до вікон своїх дорогоцінних нащадків для оглядин чоловікам, що бовваніли під стінами задравши догори сповнені клопотом голови.
Породіллі та майбутні матусі снували коридорами без будь якої цілі; повсюди чулися стурбовані розмови про самовідчуття, про майбутні пологи, про дітей і, що завжди було притаманно вагітним – про чоловіків – безтурботних і самовпевнених. «А моєму борову любов, у його розумінні, це нажертися після роботи, та зирити в той клятий ящик лежачи на дивані, а потім, перед сном, коли я майже непритомнію від втоми, відтовкти мене аж до гикавки і на бокову, хропіти до ранку. Спробував би він, скотиняка, хоч один разок завагітніти, то жахався б тієї миттєвої насолоди від пристрасті, як чорт ладану», – емоційно голосно, скаржилася своїй подрузі по палаті, маленька плюгава жіночка з непропорційно великим животом. Настя співчутливо поглянула їм вслід йдучи до ординаторської.
Ранкова зміна завжди починалася з невеличкої наради. Але це зовсім було не схоже на редакторську нараду у видавництві, де кожний мав право висловлювати свою думку, а то й сперечатися з редактором. Інколи в них, в редакції, був справжній розгардіяш, особливо коли Юрко Кепочка відстоював своє право на публікацію статті в тій, притаманній лише йому, безкомпромісній лексиці у висловлюваннях на адресу нахабних казнокрадів. Тут же, нарада була схожа на рекогносцировку майбутніх бойових дій на фронті: черговий лікар-акушер надавав установку своєму «білому братству» голосом, що не стерпів би ніякого заперечення, чи, боже збав, критики керівництва. Ролі медперсоналу були вже заздалегідь розписані, що не викликало запитань.
– Ще раз підкреслюю, – голос Лариси Петрівни бринів суворим наказом, – користуватися мобільними телефонами у нашому пологовому будинку заборонено! Породіллі мають здавати їх під опис до комори сестри-господарки. У нас закритий заклад. Ніщо не повинно відволікати наших пацієнток від головної справи – народжувати дітей. А тому будь яка інформація назовні не повинна витікати без мого благословення, бо чоловіки дуже гостро реагують на скарги своїх дружин. Вони свою справу зробили, а тепер нехай чекають доки ми зробимо свою справу без зайвих докорів і нарікань. Здається в нашому братстві поповнення?! – Лариса Петрівна прискіпливо поглянула в бік Насті. Її погляд був пронизливим і вивчаючим, ніби по зовнішнім ознакам можливо було вирахувати справжні наміри новенької медсестри. Холодом війнуло Насті в обличчя. Вона вперше відчула себе шпигункою в цьому жіночому колективі. Дивно, але все, що відбувається з нею зараз є справжнім, а не надуманим сценарієм гостросюжетних фільмів. Це була її миттєва слабкість.
– Настя Воловик, – відрекомендувалася вона чітко і впевнено, без тіні смутку.
– А по батькові?
– Семенівна.
– От що, Анастасіє Семенівно, – промовила Лариса Петрівна офіційним тоном, – на вас я покладаю обов’язок запобіганню відвідин туалету мамочками під час водовідходу, щоб не дай Господь, не довелося виловлювати чиєсь маля з унітазу. Зрозуміло?
– Не зовсім.
Настю шокувало таке припущення лікаря.
– Був у нас випадок в минулому році…
Молоді практикантки ледь чутно хіхікнули.
– Це не смішно, – гримнула Лариса Петрівна. – Все, до справ, а вас прошу залишитися, – звернулася вона до Насті, – мені потрібно дещо з вами переговорити.
Насті зробилося якось не пособі. «Нелегко все таки працювати під прикриттям», – подумала вона.
– Ангеліна Михайлівна запевнила мене в ваших здібностях по збору ПМК. Як на мою думку, то в цій процедурі немає чогось особливого, але я маю попередити вас, що вся інформація процедури збору, реєстрації, зберігання з подальшим транспортуванням ПМК до кріогенного банку, не повинна виходити за межі пологового будинку і можлива лише для службового використання. Нам непотрібно, щоб хтось із наших пацієнток задавав нам такі дурні запитання: «А що сталося з моєю плацентою?» або: «Чи зібрали мою пуповину кров?» – ну, і таке інше.
– Невже породіллі мають кошти для тримання свого генофонду в кріогенному банку? Це ж доволі коштовна процедура.
– Добре, що ви розумієтеся на проблемі, – Лариса Петрівна все ще прискіпливо вивчала Настю. Вона якось знервовано крутила в руках кулькову ручку. Було помітно, що лікарка вагалася в своїх намірах ввести її в цей справжній незаконний бізнес на людському генофонді.
– Я все розумію, можете не хвилюватися.
– От і добре. За успішну роботу ви будете отримувати щомісячну надбавку до зарплати в розмірі вашої ставки.
– Дякую.
– Приступайте до роботи.
В дверях ординаторської Настя зіштовхнулася ніс-до-носу з Камелією Мурадівною.
– Так, сестричко, швиденько забирай свої причандалля і миттю до пологового відділення. Люся, – звернулася вона по-панібратськи до Лариси Петрівни, – в «Дюймовочки» почалися пологові судоми.
«Дюймовочка» – це та сама жіночка, яка так завзято лаяла свого чоловіка в коридорі. Вона вже лежала горілиць на акушерському ліжку і корчилася від болю.
– Роби глибокий подих і тужися сильніше, – ввічливо говорила їй лікарка промацуючи живіт пальцями.
«Дюймовочка» ніби не чула її, а лише підвивала жалісним нелюдським голосом. Обличчя її, перекошене від страшенного болю, було схоже на мученицю перед стратою на ешафоті.
– Тужся, я тобі сказала, – крикнула Лариса Петрівна, – відчувши, що породілля не усвідомлює свого становища. – Тужся і лайся, щоб не згодилося зовнішнє втручання.
«Дюймовочка», несподівано, по звіриному заричала і загнула таке матюччя на лікарський персонал, що навіть Лариса Петрівна отетеріла від несподіванки. Видовище справді було не для слабонервних. У студента практиканта навіть волосся на голові здибилося від жаху.
– Лайся гучніше, але ми тут причому? Пошли привіт з повітряним поцілунком чоловікові своєму! Лариса Петрівна почала загрозливо клацати акушерськими щипцями перед самим носом «Дюймовочки». Та, вгледівши щипці, схожі на клешні величезного лобстера, щосили, відчайдушно, закричала:
– Я…я… йому… експериментатору довбаному, яйця відсапаю!.. Мало йому двох синів?!. Донечку захотілося!..
– Давай-давай! Процес пішов! – підбадьорювала лікарка «Дюймовочку».
Лариса Петрівна прийняла на руки маля. Процес забору пуповидної крові в спеціальний пакет з антикоагулянтом Настя виконала вправно і швидко. Впоравшись із ПМК, вона мовчки віднесла наповнений контейнер до холодильної камери і повернулася до кімнати відпочинку.
– Ну, як ся маєте? – запитала з посмішкою на вустах Камелія Мурадівна вмикаючи електрочайник.
– Нічого. Робота, як робота.
– З Юноною буде більше клопоту.
– Це що, ту дівчину так звати?
– А…а… ти новенька. У нас Юнонами називають вагітних молоденьких дівчат які під тиском батьків, потім, відмовляються від немовляти. Ось і це дівчисько вже написало відмову, а в самої очі на мокрому місці. Жаль їх сердешних…
– А дитинку ж куди? В будинок маляти?
– Ще б пак, – Камелія Мурадівна загадково посміхнулася. – На цих дітей величезний попит, навіть існує черга, там, – вона підняла руку догори, – в головного лікаря. Ми їх навіть не реєструємо, а відразу ж, після народження, передаємо з рук в руки новим батькам – іноземцям. Але я тобі цього нічого не казала. Ні-ні… Камелія Мурадівна таємниче приставила вказівний палець до губ. Це великий бізнес.
Настя зрозуміла, що вона зараз на вірному шляху, але зробила здивований вигляд.
– Ми торгуємо дітьми? Дивно, що це може відбуватися в наш час і суспільство потурає цьому. Я не розумію, як можна віддати свою дитину невідомо кому. Який занепад моралі.
– Інколи ми навіть крадемо новонароджених, якщо їхні медичні показники співпадають з показниками банку даних покупця.
– Не розумію, – Настя була в шоку від такого відвертого зізнання старшої сестри-акушерки.
– А що тут не зрозумілого: сповіщаємо породіллю, що дитя народилося мертвим, і – поминай як звали.
– Жах якийсь.
Настя зробила здивоване обличчя.
– Осточортів мені цей кіднепінг. Тепер ти будеш відповідальною ланкою в цьому довгому ланцюгу чорної медицини, а я домоглася підвищення.
– Невже до цього нема нікому справи? Невже такі нишпорки, як наші журналісти, ще не подали сигналу SOS суспільству? – Настя відчайдушно шукала натяків на можливе Юркове журналістське розслідування.
– Маємо, що маємо, як колись сказав наш колишній Президент. Наше суспільство охопила лихоманка легкої наживи – цього чудовиська з очима янгола. Воно губить наші душі, паралізує волю, робить нас залежними від тугих гаманців. Ти теж змиришся зі своєю участю заради теплого містечка і гарненької платні, а гроші, як звісно, не пахнуть. Камелія Мурадівна, дочекавшись доки заварений чай набрав темно-помаранчевого кольору, налила в чашки. – Не переймайся, це трапилося з нами у відчаї самовиживання. Пий чай, дівчино, та тримай язика за зубами.
Настя зрозуміла, що сліди від загадкової амнезії Юрка Кепочки потрібно шукати в іншому місці, але і в неї є вбивчий матеріал для останніх новин.
