Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86413

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Демони

© Max Gakh, 01-05-2017
– Алло! Вань? Алло!.. Та шось чути тебе херово. У мене цейво тут, клієнти… Ага, зі здолбунівської зняв. Двоє... Та почекають, куди вони дінуться!
Молодший сержант Іванюк весело підморгнув парі нещасливих пасажирів нічної електрички, що сиділи на обдертих фанерних стільцях під високим заґратованим вікном. За вікном була та специфічна літня ніч, якою вона буває лише над безлюдними перонами провінційних станцій, де липке залізничне повітря пахне чимось горілим, промасленим та далеким.
З першим клієнтом все було ясно: товсті брудні дреди, розтягнута чорна футболка із вишкіреною, залитою кров’ю мордою якогось демона чи вампіра, широкі армійські штани... Де вони, бляха, беруться, такі чорти? – подумав сержант.
Дредастий давно поплив. Він наполовину сповз зі стільця на підлогу, викладену потрісканою сургучево-брунатною плиткою та тихо бурмотів крізь сон якісь свої п’яні заклинання; в руках у нього Іванюк помітив жменю маленьких кольорових камінців. Міша, контролер, сказав, цей суб’єкт обблював піввагону, а потім ще вікно в туалеті розфігачив. Словом, для здолбунівської – стандартний випадок.
А от другий… Другий був випадком явно нестандартним. Він не сподобався сержантові відразу, з тієї першої миті, коли зійшов на перон. Зустрівшись із ним очима, Іванюк відчув, як тьмяний вогник якоїсь неясної тривоги загорівся в густих сутінках його міліцейської душі.
Цей другий був середнього зросту. Коротко стрижений, із дешевим електронним годинником на зап’ясті та невеликим брезентовим рюкзаком за плечима. Широка, майже квадратна грудна клітка, засмаглі жилаві руки (такими цеглу кладуть) і головне – погляд; спокійний, холодний, із тих, від яких стає незатишно. Цим своїм поглядом він сканував тьмяно освітлений станційний відділок повільно та скрупульозно, ніби перебував на проміжній стадії еволюції між людиною та бойовим роботом (зрештою, Іванюк подумки так його і назвав – термінатор).
Все це, звичайно, було дуже дивно. Та не менш дивним було й те, що попри всю роботоподібність, рухи цього другого виявились несподівано м’якими, несподівано плавними. Ніби кожен крок, кожен поворот тіла був для нього елементом якоїсь східної гімнастики, де розум досконало знає та контролює кожен м’яз.
Спочатку термінатор допоміг сісти кентові, потім сів сам; його пальці склалися в замок на колінах. Якщо не рахувати сірих нічних метеликів, що бились у круглий місячно-білий плафон люстри, простір під невиправдано високою стелею заповнила душна казенна тиша.
Сержант чомусь розхвилювався. Тіні затриманих на полущеній штукатурці на якусь мить здались йому наскельними малюнками печерних людей. Він раптом зовсім забув, що ж там приписує робити протокол? І став гарячково перебирати у пам’яті службові інструкції, аж поки не згадав про перевірку документів.
– Так! Значить, будемо папери заповняти! – заметушився він, ховаючи до шухляди новенький нумізматичний довідник, від якого його відірвали цим нічним викликом. – Яке у нас сьогодні? Десяте, правда?.. Документи є?
– Є, – кивнув термінатор.
– Давай!
Він встав і мовчки витяг із кишені джинсів потертий шкіряний гаманець, повільно розкрив його та дістав блакитну пластикову картку студентського.
–  Підійде?
– Підійде-підійде! Не переживай!
– Та я не переживаю, – знизав плечима той, сідаючи на місце.
Сержант глянув на картку, потім на нього, потім знову на картку.  Мисимович Юрій Степанович, мехмат, третій курс.
Студенти, йо майо! У вашому віці пацани кирзу топчуть, а ви… – з якимось байдужим, майже автоматичним гнівом подумав сержант. Але думка так і обірвалась трьома крапками, ніби бронзова епітафія на могилі невідомого солдата.
– Студенти, значить… А друган твій? – показав Іванюк на обриганого. – Теж студент?
– Студент, – кивнув Мисимович. – Правда, в нього документів нема.
– Нема, кажеш? Ну, а це якраз і херово... – з перебільшеною важкістю зітхнув Іванюк, наперед знаючи, чим закінчиться процедура: обидва скинуться по двадцятці, дочекаються ранкової електрички та поїдуть собі далі. – Треба по базі пробивати.
– Пробивайте, – абсолютно байдужим тоном погодився Мисимович. Сержант придивився уважніше до його запраної синьої футболки. Шлях воїна, написано було на ній.
– Слухай, ти може із цих, як їх… свободівців? – намагаючись надати тонові якомога помітнішої розв’язності, спитав Іванюк.
– Ні, не з них, – відповів  Мисимович. – Хоча, свобода – річ, звичайно, хороша.
Ці короткі, ніби викарбувані в камені відповіді все менше подобались Іванюкові.
– Ну, добре, добре, фіг із нею, зі свободою, – роздратовано пробурмотів він. – Ти прізвище його знаєш? – сержант кивнув у бік дредастого.
– Не знаю, – похитав головою Мисимович. Цього разу на обличчі у нього з’явилося щось на зразок усмішки.
– А як так?
Мисимович знизав плечима.
– Не питав.
– Не питав він! – Іванюк відклав ручку та відкинувся на незручну спинку стільця. – А от через таку фігню, що ти не знаєш, як твого кента звати, ви, пацани, я вам базарю, на п’ятнадцять суток і попадете! До вияснення обставин, ясно?.. Хочеться тобі зайвих проблем на голову? А, студент Мисимович?
– Не хочеться, – відповів той. Здається, сержантові слова ніяк його не зачепили.
– А що ти тоді собі думаєш? Що я жартувати тут із вами буду?.. Що ти такий спокійний? А, Мисимович? Чи може в тебе батя депутат? Подзвонить зараз, кіпіш нам тут підніме? Нє?.. – само собою, Іванюк нюхом чув, що ніякими депутатами там і не пахне. – Чи, може, це взагалі не твоє справжнє прізвище? Може, тебе все-таки по базі пробити, а?
– Я думав, ви вже пробили...
– Ще ні, Мисимович, уяви собі, ще ні! Але зараз! Чекай, зараз, бляха муха, проб’ю!.. Я по-людськи з тобою хочу. А не хочеш по-людськи, то буде по протоколу. І дивись, аби там чого не випливло!
– Наприклад? – в очах у студента спалахнула тьмяна іскра цікавості.
– Ну, наприклад, що ви в розшуку другий місяць. Чим не рецидивісти, а? Особливо цей твій... співучасник. Я тобі базарю, так глянути, прям Онопрієнко в юності! То як, не випливе? – злорадно підморгнув Іванюк.
– Не випливе, – спокійно похитав головою Мисимович. Його п’яний товариш і собі щось схвильовано промекав у пустоту; правда, їхньої із сержантом розмови це, очевидно, ніяк не стосувалось.
Іванюк встав та з руками за спиною пройшовся по кімнаті, мимоволі копіюючи сцену із якогось серіалу про чекістів на “Інтері”; не вистачало лише настільної лампи, повернутої в лице затриманим та портрета вождя за спиною. Ніч за вікном була тиха і байдужа, срібна монета місяця лежала на чорному оксамиті небес.
– Може, ще скажи, що й імені його не знаєш? – кивнув Іванюк у бік дредастого.
– Ростик, по-моєму, – замислено промовив Мисимович. – Але я не впевнений. Його всі Духом кличуть.
– Духом?.. В смислі, армійським? – сержант із недовірою глянув на обригану демонічну футболку. – Він шо, служив?
– Не знаю. Може й служив.
– Дух… Ну, а шо? Так у протокол і запишемо! – засміявся Іванюк.
– Пишіть, – байдуже кивнув Мисимович.
Іванюк радісно потер руки. Він ясно відчував, як крізь нього тече густа міліцейська сила, як вона наповнює кожну часточку його єства темною енергією влади, так, ніби без неї він усього лише порожня глиняна амфора.
Сержант любив ці кілька нічних годин, коли Батя з Мартиненком виїжджали на патрулювання, і відділок залишався в повному його розпорядженні. Ситуація була під повним контролем, а доля цих двох – у його всемогутніх руках. Та несподівана розгубленість, яку викликала поява Мисимовича якихось півгодини тому, тепер здалася чимось сміховинно далеким і дрібним.
– То куди ви, панове студенти, прямували, якщо не секрет? – вишкірився Іванюк, присівши на край столу.
– Додому, – коротко відповів Мисимович.
– Додому... – замислено повторив сержант. – Дім нікуди не дінеться. А от ви, пацани, тут іще трохи посидите.
– Посидимо, – байдуже погодився Мисимович.
Сержант глянув на нього повним неприхованої злості поглядом.
– Так, давайте показуйте, що там у вас із собою!
– Все показувати? – якось безневинно перепитав Мисимович. Він виглядав на диво спокійним, ще спокійнішим, ніж до того.
– А ти сам як думаєш? Ясно, що все!
– Добре, – кивнув Мисимович. Він підвівся з крісла і став розстібати рюкзак.
– Сюди давай, до світла, – сержант показав на освітлений лампою стіл.
Мисимович підійшов.
– І в цього твого Духа теж із кишень усе повитягуй.
– Повитягую, – кивнув Мисимович.
Він виклав на стіл рудий, сильно поношений светр, записник, ліхтарик, пару батарейок, плеєр з навушниками та невеликий стос книжок. Платон “Діалоги”, – прочитав сержант назву верхньої (решта були підписані не по-нашому).
– Підручники? – строго поцікавився Іванюк. Він відчув власну моральну вищість над тими, хто носиться з цією нікому не потрібною макулатурою.
– Підручники, – відлунням відповів Мисимович.
Сержант ще раз неуважно кинув оком на купу, що виросла на столі, та кивнув.
– Добре... Тепер кишені.
Мисимович слухняно виконав розпорядження. В руках у нього з’явилася масивна чорно-біла Nokia, ключі та все той же шкіряний гаманець, із якого він кілька хвилин тому діставав студентський.
– Ясно, – кивнув Іванюк, відкриваючи папку із бланками. – Зараз опишемо.
–  Можна сідати? – спитав Мисимович.
– Можна, – процідив крізь зуби сержант.
Йому раптом здалося, ніби Мисимович із нього просто знущається. Ніби цей підозрілий студент грає у якусь свою дурнувату гру, правил якої сержант поки не розумів. Іванюк відчув, як його, здавалось, раз і назавжди переможена невпевненість стала потрохи повертатись.
Мисимович сів. Сержант схилився над жовтуватим казенним папером, але бланк заповнюватись не поспішав. Щось було не так, щось явно було не так…
І раптом Іванюк зрозумів, що саме. Піднявши голову, сержант нарешті ясно побачив предмет, що увесь час стояв припертим до дерматинового бильця крісла, але якось вислизав із поля уваги. Це була довга картонна коробка, на зразок тих, у яких продають люмінесцентні лампи.  
У сержанта всередині щось перевернулось. Він різко підвівся.
– Так! А це що таке?
– Що саме ви маєте на увазі? – незворушно спитав Мисимович, дивлячись Іванюкові прямо в очі.
– Ну... це! – показав він пальцем на коробку.
– А, – усміхнувся студент. – Це.
Він точно з мене, сука, знущається! – подумав Іванюк розлючено та злякано водночас.
– Світло, бляха муха, дома міняєш? А, студент?
– Ні. – похитав головою Мисимович. – Зі світлом у мене дома якраз усе добре. А це, – він узяв до рук коробку, – це катана.
На кілька секунд у кімнаті повисла тиша.
– Катана? – перепитав нарешті Іванюк, сумніваючись, чи правильно почув.
– Катана. Меч такий, японський.
– Японський?.. – розгубився сержант. – Що, серйозно?.. В натурі меч?
– Серйозно. Зараз покажу, – Мисимович став розкривати коробку.
– Е-ей! Ти тільки цейво… Акуратно! Без фокусів там! Ясно? – сержант відступив до стіни і рефлекторно кинув погляд на закриту на ключ металеву шухляду із табельним “макаровим”.
– Та які фокуси, сержант? Ми ж не в цирку, правда? – якось дуже похмуро пожартував Мисимович.
Це точно, – констатував про себе сержант. Йому, власне, раптом захотілося, щоб усе від початку до кінця виявилось жартом. Але лише на мить. Сержант все-таки був уже не хлопчиком і швидко опанував себе.  
Нє, пацани… Тут із вами щось явно не чисто. Треба дзвонити Баті, – подумав він.
– То меч показувати? – вивів Іванюка із заціпеніння голос студента.
– Меч?.. Нє, ти давай його так прямо як є, у коробці на стіл поклади, а я вже сам гляну... – сержант почув свій власний голос – він майже тремтів.
– Як скажете, – погодився Мисимович. Він поклав коробку поруч із барахлом із рюкзака.
– Тепер так… – почав сержант.
Але що тепер, він і сам поки не знав.
– Може, я все-таки Духові кишені перевірю, як ви просили? – підказав Мисимович.
– Ага, давай, – погодився сержант.
Дзвонити Баті, терміново дзвонити Баті!
Студент підвівся, підійшов до вже, здається, сплячого товариша та обережно перевірив його кишені.
– Ось, – він поклав на стіл дві великі монети.
– Це все? – здивувався сержант.
– Все.
Іванюк почекав, поки Мисимович повернеться на своє місце, обережно сів за стіл і взяв монети до рук. Кожна була номіналом у одне євро, із білою нікелевою серединкою та жовтим латунним обідком. Іванюк повернув монети реверсом – реверси були різні. На одному – сова з непропорційно великими, страхітливо круглими очима, які дивилися прямо на сержанта, на іншому – вітрильник. Сову він упізнав, це був грецький варіант реверсу. А от вітрильник, здається, бачив уперше.
– Цікаво, – пробурмотів Іванюк.
Забувши про меч, незаповнені бланки та підозрілих затриманих, сержант дістав із шухляди лупу, опустив лампу нижче і став розглядати монету. Він шукав ідентифікаційні позначки, які вказували б на країну походження.
Хоча, ні, насправді Іванюка більше зацікавив сам корабель. Він належав, судячи з усього, до античної ери, мав одне широке вітрило та кілька рядів весел. Сержант згадав, що бачив такі кораблі в одному фільмі чи то про греків, чи то про римлян. На веслах там сиділи приковані до лав раби.
Як же ж він називається?..
Галера. Слово саме собою випливло із темної глибини пам’яті.
Сержант здригнувся. Воно, це слово… Було у ньому щось... щось темне, щось нестерпно важке. Несподівано в Іванюка зачесалася щиколотка.
– Ви не поспішайте, сержант, – озвався Мисимович. – Ми вам ці монети все одно залишимо.
– Залишите? – здивувався Іванюк, відриваючись від розглядання викарбуваного в металі вітрильника.
– Звичайно, – усміхнувся студент.
Тут не щось не так, тут усе не так, – дійшло нарешті до Іванюка. Він потягнувся за телефоном.
На тому кінці довго не відповідали. Нарешті щось зашипіло і, перетнувши океан перешкод, до Іванюка долинув голос Вані Мартиненка.
– Алло!..
– Алло, Вань, – сказав Іванюк, поглядаючи в бік Мисимовича – той спокійно собі сидів у своєму кріслі та розглядав підлогу. – Вань, пам’ятаєш, я тобі про двох із електрички казав?
– Ага. Казав, – згадав Мартиненко. – І шо?
– Та сам не знаю… – пробурмотів Іванюк. А потім зовсім тихо додав, – Щось тут не так, Ваня. Розумієш?
В розмові утворилася пауза, яку тут же заповнив високий різкий звук, схожий на свист вітру у сталевих струнах.
– Не так, кажеш... – повільно промовив Мартиненко. – Ясненько. Ми з Батьою ноги в руки, хвилин за п’ятнадцять будемо. Протримаєшся?
– Давайте. Чекаю, – видихнув сержант і поклав трубку.
Бляха муха! Херня на рівному місці…
Щиколотка, як на зло, свербіти не переставала. Він зупинив погляд на запакованій катані – захотілось курити.
Сержант підвівся та, не спускаючи очей зі студентів, підійшов до відчиненого вікна. Він запалив сигарету, жадібно затягнувся і, відокремлений від ночі лише рідкою штриховкою ґрат, видихнув голубувато-сірий дим у літню порожнечу.
Надворі було тихо. На дальньому кінці платформи, який здавався іншим краєм світу, горів один єдиний ліхтар. Довгий, завантажений кругляком товарняк мирно спочивав на третій колії. Оббіловані трупи сосен, ніби велетенські воскові свічки, лежали жовтуватими штабелями, на метр-півтора вищими за іржаві металеві борти. (Комусь навіть довелося добряче попрацювати, щоб ці борти наростити, збивши їм тимчасові продовження із грубої тесаної дошки).
За лісом мертвим стояв ліс живий. Він здавався чорнішим самої ночі і саме зараз особливо наганяв на Іванюка тривогу. Дерева хиталися та поскрипували, ніби сміючись недобрим сміхом привидів, що здобули якусь нечітку, якусь умовну тілесність.
З іншого боку, щось наполегливо підказувало, що нічого страшного у лісі немає. Що страшним ліс виглядає лише звідти, звідки на нього дивиться він, Іванюк. Його власна тінь, видовжена та гротескно деформована, теж, здається, похитувалась; так, ніби станція була великим старим човном, що тихо плив собі кудись крізь безкінечну ніч...
Іванюкові захотілось додому. Він подумки матюкнувся навздогін тим давно померлим людям (якщо, звичайно, такі люди взагалі існували; і якщо це були саме люди), які колись, задовго до його народження вигадали найменш гуманний зі всіх відомих законів, а саме закон, що не дозволяв йому, молодшому сержанту міліції, прямо зараз скинути осточортілий, витертий на ліктях, пропахлий сигаретним димом кітель, відкрити двері та, забувши про все на світі, вийти в теплу літню ніч, де з неба світили зорі, а легкий вітерець гладив високі стебла трави... Щось тримало його, щось міцно його тримало.
Іванюка привів до тями уважний погляд Мисимовича. Якось зовсім непомітно студент опинився поряд із ним біля вікна – Іванюк відсахнувся, впустивши на підвіконник недокурену сигарету.
– Хто такий Батя? – м’яко спитав Мисимович.
– Сядь на місце, студент! – нервово закричав сержант. – Звідки ти… – він втиснувся спиною у фарбовану олійною фарбою стіну. Постать Мисимовича нависала над ним, як древня гранітна статуя.
– Хто такий Батя, сержант? – як ні в чому не бувало повторив той.
– Пацани, ви собі проблем заробите, я вам базарю...
– Сержант, ну що ж ви так? Заспокойтесь, – усміхнувся Мисимович. – Просто скажіть: хто такий Батя?
– Не твоє діло, студент! – огризнувся Іванюк.
Він уже, звичайно, прекрасно розумів, що ніякий той не студент. Але зізнатись у цьому навіть самому собі не наважувався.  
Мисимович лише розчаровано похитав головою.
– Справа якраз у тому, що моє. Це він? – його рука показала на щось справа, трохи вище від сержантового плеча.
Іванюк глянув туди та зрозумів, що Мисимович мав на увазі стенд. На стенді, у самому його кутку висіла фотографія старшого прапорщика Клименка М. Н. Прямо під нею товстим чорним фломастером чиясь любляча рука дописала: БАТЯ!
Батя був схожим на якогось озвірілого, якогось потойбічного Павла Зіброва, який давно втратив будь-який зв’язок із реальністю. Блиск його великих, налитих кров’ю очей, більше тваринних, аніж людських, доволі красномовно давав зрозуміти: ні зоряним небом над головою, ні моральним законом всередині там і не пахне.
– Навіщо ти це зробив? – спитав оманливо лагідним тоном Мисимович.
– Що зробив?.. – не зрозумів сержант. Він, таке враження, просто на очах зменшувався, зсуваючись по стіні на підлогу.
– Навіщо ти їх викликав?
– Кого викликав?.. – Іванюк тупо дивився на Мисимовича знизу вверх. З такого ракурсу голова студента здавалася вставленою у молочно-білий німб плафону, що звисав зі стелі.
– Ти знаєш кого.
Кімната захиталась.
– Я…
– Ми ж тобі заплатили, – Мисимович розкрив кулак: дві монети лежали на його широкій долоні.
– Я… Я… – сержант відчув, як потягнуло холодом від води.
– Ми ж тобі заплатили, – повторив Мисимович. – Правда, перевізник?
Перевізник не мав що на це відповісти. Він уже практично лежав. Його голова впала набік, впираючись у просмолену стінку човна.
– Вставай, – наказав йому воїн. – Це місце не для нас. І ми тут не залишимось.
– Я… Я…
– Вставай, – повторив він голосом, у якому наростало роздратування.
Перевізникові стало страшно. Тільки зараз він нарешті усвідомив, що насправді відбувається.
– Вам не можна… Вам не можна назад, – знайшов у собі сили пролепетати він. – Не можна. Я не маю права…
– Це ми ще побачимо, – холодно посміхнувся воїн.
Він різко розвернувся і взяв до рук меча. Перевізник перевів зляканий погляд на мага – той нерухомо сидів на своєму місці. Все було погано, дуже погано.
– Слухай… Чекай… Все ще можна виправити…
– Не можна, – відрізав воїн, оголюючи катану. Лезо було тонке і ледь вигнуте; від довгого руків’я його відділяла кругла латунна пластина ефесу.
Перевізник злякано став рачки та поповз. Ланцюг, яким його нога була прикута до корми, важко забряжчав по дерев’яному днищі. Човен хитався; тіні, що їх відкидав срібний місячний диск, злякано тремтіли. Маг бурмотів свої заклинання та перебирав у руках камінці.
– Я благаю… – ледь не плакав перевізник, схопившись обома руками за воїнову ногу. – Я благаю тебе… Батя – ти ж розумієш, що він зі мною зробить?
Воїн зневажливо глянув униз.
– Батя тобі не хазяїн.
– Це правда, я знаю, це правда! Але…
– Що але? – грізно вигукнув воїн. І перевізник миттєво відповз від нього подалі, наскільки дозволяв ланцюг. – Ти сам зробив свій вибір. Тепер пожинай плоди.
Воїн кинув монети на дно човна, і вони зникли під дерев’яною лавою.
– Сідай за весла. Демони близько, – воїн розвернувся лицем до темного берега та стиснув обома руками гладке руків’я катани.
Перевізник зрозумів, що особливого вибору не має. Він всівся на лаву та потягнувся за веслами.
– Близько, – прошепотів маг. – Близько…
З темряви, у яку зникав берег, йому відповіло нелюдське завивання.
– Близько, – погодився воїн, повільно заносячи меча над головою.
Завивання повисло в холодному повітрі над озером, наближаючись, наростаючи, стаючи важким сталево-кістяним скреготом.  
– Перевізник, це моє останнє попередження! – кинув через плече воїн.
– Я вже, вже… – перевізник занурив нарешті весла, і човен став повільно відчалювати.
Та цього було не досить. Темрява за кормою вже ожила швидкими неясними тінями.
– Вони тут, – прошепотів маг. Камінці в його руках зупинилися.
Тієї ж миті велике землянисто-сіре тіло відштовхнулось задніми лапами від берега та зависло в повітрі над кормою. Його очі горіли, його білі ікла блистіли слиною у примарному світлі зірок. Звір був схожим на велетенського пса, що піднявся на задні лапи. Своєю вагою він цілком здатний був перевернути човен.
Воїнова катана блискавично розсікла темряву – на перевізникові руки бризнула тепла кров. Звір ще був у польоті, але щось у ньому змінилось.
Його голова. Вона плавно відділилась від тіла та, описавши високу дугу, глухо приземлилась на днище човна... Фонтануючи кров’ю туша, що залишилась від демона, зачепилася за край корми, сповзла на бік та безпорадно впала в озеро.
– Поспіши! – гукнув перевізникові воїн, заносячи меча для ще одного удару.
Наступний звір був меншим. Побачивши, що сталося з першим, він, очевидно, злякався, і стрибнув якось не дуже впевнено. Його права лапа необачно потяглась уперед, і воїн несподівано легко відрубав її по лікоть.
Демон завив. Він схопився цілою лапою за обрубок, зачепив плечем дерев’яний борт та зник у воді.
Воїн знову заніс меча, він очікував нової атаки. Але човен уже встиг набрати пристойну швидкість, і берег стрімко віддалявся. Безрукий демон важко борсався, намагаючись дістатися суші. Маг мовчав, втупившись у кола на воді.
Нарешті воїн розслабився. Він нахилився, підняв відрубану голову та викинув із човна – перевізник побачив, як її тінь покотилася берегом, що потрохи зникав у пітьмі, та  енергійніше наліг на весла. Його ланцюг тихо брязкав у такт греблі.
Він постарається не думати про те, що тільки що сталось. І особливо про те, що буде потім...
Воїн сховав меча та присів поруч із магом. У місячному світлі обоє нагадували привидів зі старого чорно-білого фільму жахів. Човен тримав курс на маленьку жовту точку одинокого вогника, що висіла в нічній чорноті далеко попереду.

***

Припалити сигарету вдалось не з першого разу – сержантові руки тремтіли. Пара монет лежала на брудному підвіконні.
Надворі здійнявся вітер. Місяць зайшов за хмари, і ніч стала такою темною, що здавалось, вона назавжди. Іванюк ніжно погладив холодну арматуру ґрат. Біла куля плафону похитувалась, густа кривава пляма розтікалась підлогою. Велика, лахмата, схожа на гумову підробку, Батіна голова валялася під одним із фанерних стільців. Посеред відділку Ваня Мартиненко корчився та вив від болю, тримаючись однією рукою за залишок іншої.
– Перевізник, ти тепер вільний, – сказав Мисимович. Але сержант, таке враження, його не почув.
Не поспішаючи, Мисимович зібрав свої речі зі столу та відчинив важкі металеві двері. Свіже повітря вдарило в обличчя, і вони із дредастим рушили незвично широким як для такої маленької станції пероном. Туди, де самотужки стараючись розігнати темряву, горів один єдиний ліхтар.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Катерина Омельченко, 08-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Віталій Ведмєдєв, 07-09-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-05-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 03-05-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60963988304138 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …