Він стояв обличчям до вулиці, обпершись боком об синій потрісканий одвірок і повільно роздивлявся навколо. Що нового могло бути на дідовому подвір’ї, щоліта переміряному Михайловими кроками? Нічогісінько. Однак тепер усе видавалося таким малим, майже іграшковим. Але кожна дрібниця важила більше. Величезний ключ від комори, який Михайлів дід, мабуть, і сам одержав у спадок, відчиняв великі двері повагом, немов сам старий човгав сюди-туди. Порослі мохом бетонні кільця старої криниці, такої страшної колись, а тепер прикритої дошками, здавалися наполовину втопленими в землю. Втім, як і сама хата.
Михайло в свої тридцять сім уклонявся кожному порогові – інакше буцнувся б чолом до деревини. Він обережно розглядав, куди ступає, щоб не перечепитися через дідові кошики й кошички, якими була втицяна кожна вільна місцина.
«Прибрати треба. На кілька тих днів. Щоб винести.». Онук наче виправдовувався перед дідом, який тихо-тихо лежав у сусідній кімнаті.
А колись бувало навпаки. Михайло згадав, як батьки на канікули запроторювали його на всеньке літо до діда, його тезки. То малий дрімає, поки пекучі високі промені не залоскочуть йому повіки, а старий від сірого ранку вовтузиться по господарству. Це дід умів.
Баба відійшла рано, Михайлика ще на світі не було. Дідові залишалося самому порядкувати: син з дружиною в місті, а город глядіти треба. Щоб іншу в дім привести чи переїхати кудись – не думав. Сам усього навчився: і коло печі, і коло поля.
Михайло аж тепер збагнув: його дідо якраз по бабиній смерті зацікавився лозою, певно, аби якось притлумити свою самотність. Бувало, казав:
- Дивись, малий, яке то диво, - і зачудовано тримав у руках довгий прутик, - гнучке, як вода, а золоте, як сонце.
- Угу… - мугикав Михайлик, не поділяючи того дідового замилування. – лоза як лоза.
Нині він узяв кошик і витягнув його вгору і вперед: крізь щілини просочувалося медове сонячне світло, плетиво справді нагадувало хвилю. І як такі очевидні речі відкриваються аж нині, кілька годин по дідовій смерті? Михайло не знав.
Взагалі, він збирався до села, але якось хотів дотягнути до відпустки. Тепер в Михайла своя родина, навідуватися ніколи. Останнім часом старим більше опікувалися його батьки. А в нього, єдиного найдорожчого внука, виходить, усе, що було спільного з дідом, - то ім’я та ті літні канікули в дитинстві.
- Діду, а Ви майстер? – питав малий Михайлик.
- Авжеж, кожна людина майстер.
- Хіба кожна? Ви в селі один такі кошики плетете.
- Кожна-кожнісінька.
- І в чому ж майстерність дядька Івана? Отого… - онук показував у бік сусідського двору, де невеличкий лисуватий чоловік напідпитку намагався впоратися з парою коней, - він завжди такий, ну, похитується він, діду.
- Іван уміє з кіньми говорити. Бач, як вони його слухають. Його коні чимало полів зорали.
- Так то коні майстри!
- Е, ні, ними покерувати треба, любити їх, а головне – розуміти.
- А Ви лозу розумієте?
- І розумію, і відчуваю.
Онук брав до рук гілочку, щоб почути, як у ній б’ється вербове серце, як вона рухається – хотів відчути її. Але за хвилину це йому обридало, і він подавав її дідові, щоб на власні очі побачити, як доля однієї лози вплітається у долю цілого кошика.
Взагалі, дід не тільки кошики плів, але вони йому найкраще вдавалися.
За деякий час Михайло знов чіплявся:
- У майстра є майстерня. А Ви кошики в стодолі тримаєте.
- А там моя майстерня. Чим вона погана?
Згодом, коли Михайло став студентом і навідувався найбільше на тиждень, дід перетворив на майстерню всю хату: в кожному закапелку можна було наштовхнутися на ніж, шило чи щемилку.
Тепер Михайло виносив кошики назад у стодолу, щоб поховати діда. Він поводився урочисто, спокійно, тихо, так, наче від його дій залежало, чи потрапить старий на небо.
- Діду, а що таке майстерність? Талант?
- Праця.
Пам’ять раптом викидала на берег якісь уривки розмов, про які – Михайло був упевнений – він давно забув. Але головне – не те, не те. Звучання усіх тих слів, промовлених так давно, було інакшим, важливість – понад життя. Чи тому, що став на покоління ближчим до вічності, чи тому, що не всі тайни життєві у дитинстві розуміються.
І як так частіше було не приїздити до діда?.. Тепер його світлий сум умлівав від жалю за втраченим часом.
Михайло склав кошики і зайшов у хату. Там було темніше, ніж надворі. Батьки і кілька бабусь-сусідок сиділи біля труни. Зрідка вони перешіптувалися, потім молилися, завернуті у свої грубі патлаті хустки. Михайло й собі помолився. Потім сів, поглянув на діда, що відпочив, нарешті, від своїх клопотів, і знов пригадав про майстерність.
«Умів жити…» - подумав та відвів погляд у вікно, де пнулася догори молоденька верба, посаджена колись для Михайлика.
