Цей день не був відзначений ні древніми, ані сучасними віщунами і пророками. Зірки нічого не сказали астрологам, карти таро – ворожбитам; безсилими виявилися чарівні камінці, кавова гуща і нутрощі священних жертовних биків. Стародавні єгиптяни, індуси або червоношкірі нащадки космічних прибульців майа були сліпі, неначе кроти за сонячної погоди. Кассандра – дочка Пріама, провидець і лікар Нострадамус, монах Авель, польський єврей Вольф Мессінг, сліпа болгарська ясновидиця Ванга, американський віщун Едгар Кейсі… і навіть обдарований мусульманський хлопчина з Танзанії Шейх Шарифу у своїх пророцтвах про кінець світу, пришестя месій і падіння імперій, каменів з неба і царських голів пройшли повз п'ятницю, 17 березня цього року, неначе вона і не траплялася зовсім. Хоч би хто помітив! Хоч би який оракул, жрець або блаженний старець, якому дано розмовляти безпосередньо з Богом, звернув би увагу на деяку подію, що відбулася цього дня. Ні, не вийшло. Не під силу виявилося мудрим цього світу передбачити одну з найбільших віх майбутнього.
Не побачили. Щось там не зрослося.
Нічого не було передбачено і напророчено на цю п'ятницю. Однак, якщо бути чесними до кінця, якщо стати на сторону здорового глузду і об'єктивно підійти до оцінки реалій, то великих ясновидців можна зрозуміти. Цей день дійсно був малопримітним. Нічого не віщувало світових потрясінь. У цей день сучасному Сіддхартхі Гаутамі не зустрічались старезний дід, прокажений, похоронна процесія і умиротворений мандрівник, принц не прямував до пустелі і не повертався звідти Буддою. Віфлеємська зірка не сповіщала волхвів про народження у хліві хлопчика – майбутнього царя Іудеї. Не наставала ніч могутності, Джабраїл не з’являвся ніякому сучасному Мохаммеду, щоб продиктувати першу суру нового Корану. Ніяких нових надпотужних ядерних бомб в цей день ніхто не випробував і андронного суперколайдера не запускав; не виникало нових вірусів, ні комп'ютерних, ані звичайних; жоден з президентів і політичних лідерів не промовляв на світових форумах полум'яних промов, не натискав випадково червону кнопку у заповітній валізці і не відправляв літаки бомбити якусь недоладну нафтоносну країну. Не вивергалися вулкани, не відбувалося землетрусів, не було надпотужних сплесків сонячної активності; в цей день сонця взагалі не було. У цю п'ятницю цілий день йшов дощ. Звичайний сльотавий березневий дощ.
Якось непримітно закінчилася техноера. І почалася мемоера – новий період у історії цивілізації.
1. The exhibition
17 березня, у п’ятницю над Голосіївським парком, Теремками, Феофанією і Печерськом, над Дніпровськими мостами, островами і над усім Києвом небо з самого ранку заліпила вогка сіренька мряка. Тріпотіли різнокольорові кульки; всередині третього павільйону Національного Експоцентру на Одеській дорозі, немов яскравий екзотичний острів світився вивісками і моніторами лабіринт експозицій.
The exhibition "Information technologies and means of communication" відкрилася рівно о десятій годині. Охоронець відчинив двері; відвідувачі ріденької цівкою потекли від автостоянки до залу, витрушуючи біля входу мокрі парасольки і залишаючи по собі сліди вологим взуттям. Людина у фраку змахнула паличкою: спеціально запрошений на відкриття оркестр вельми професійно грянув уривок з «Overture» Моцарта. Хтось представницький, молодий і енергійний, в модному костюмі, поблискуючи чорненим Raymond Weil під манжетою сказав коротку промову, почавши її по-російськи «Дамы и господа!» і закінчивши англійським «Welcome!». Любителі усіляких гаджетів і девайсів ріденько поплескали й швиденько розтеклись по виставковим вулицям і завулкам, скептично придивляючись до вітрин і слабо реагуючи на призовні посмішки змерзлих і застояних exhibition-менеджерів.
На задвірках виставки, куди не всякий навіть найбільш настирливий відвідувач запросто добереться, у тому місці, де вже близько пожежний вихід і де за оренду виставкових площ організатори дають чималу знижку чекала любителів інформаційної новизни абсолютно непримітна і непоказна експозиція. Тільки глянувши сюди, можна було без усякого сумніву заявити, що це найскромніша спроба представити людству щось із інформаційних технологій, або ж, як сказано у назві виставки, засобів комунікації. Ніяким дизайнерським оформленням тут навіть не пахло. Вивіски не було; в тому місці, де на інших експозиціях сяяла і переливалася назва фірми або якої-небудь торгової марки, тут не спромоглися навіть чим-небудь закрити порожні кріплення. Тут був стіл, стілець, голі стіни і літній чоловік, який сидів за столом.
Лише глянувши сюди, з легкістю можна було зрозуміти провісників, чаклунів і оракулів. Будь ти тричі ясновидець – нізащо не вгадаєш народження нової епохи в такому місці. Які тут, біля пожежного виходу у третьому залі Експоцентру можуть бути віхи майбутнього, які «ери» і рубежі?
Все виглядало набагато прозаїчніше і банальніше. Виникала підозра, що якийсь дрібний, і, скоріше за все, провінційний «бізнесмен», який налагодив напівкустарне виробництво чогось там з царини з'єднань телевізійних кабелів або підставок для ноутбуків, вряди-годи вирішив вибратися зі своєю продукцією до столиці, наївно сподіваючись вже самою своєю появою викликати фурор, прагнучи уваги до свого рукоділля, і так само чекаючи популярності, слави і життєдайних фінансових потоків. На жаль і ах; так само як, на думку класика, рідко який птах долітає до середини Дніпра, так і навряд чи якась фінансова інвестиція, а вкупі з нею слава і популярність відвідують убогі, у метр шириною експозиції на задвірках загубленого у дощовій мряці Експоцентру на Броварській дорозі.
Правда, дещо, що могло б зацікавити шанувальників різдвяних ворожінь тут вже-таки було у наявності.
По-перше, примітно виглядав сам господар експозиції. У основному через те, що чоловік одягнув на голову досить дивний головний убір. Уявіть собі накладні навушники, які ще називають повнорозмірними або моніторними, у яких чашки і наголів'я виконані в одному злитному корпусі. Так ось, уявіть, що людина одночасно наділа три пари таких навушників, які утворюють, відповідно, шість лап, що охоплюють череп з усіх боків: над скронями, позаду вух, на потилиці, і попереду – посередині чола. Між шкірою голови і цією конструкцією присутня якась м'яка прокладка, наче наповнена рідиною. На маківці, там, де дугам оголів’я слід було б перехрещуватися, все це об'єднується в одному рівні блочком, на зразок модему або корпусу для материнської плати комп'ютера, з якого визирають дві модемні антенки. Слід сказати, що незвичайний прилад не виглядав надто громіздко; отакий собі коротколапий рогатий пластиковий спрут, який вліз людині на голову. Точно такий же головний убір, – другий, так би мовити, екземпляр, був розміщений на манекені – встановленому на столі дешевому пластмасовому бюсті – отакому, який зазвичай використовують для демонстрації свого товару продавці шапок на ринках.
Другою особливістю експозиції був прикріплений на стіні за спиною у чоловіка ще один незвичайний реквізит. Він уявляв собою грубувато виконаний на картоні і обрізаний по контуру малюнок ялинки, такої, яку зазвичай малюють не надто талановиті в малюванні діти – у вигляді трьох різновеликих трикутників один над іншим, з різнокольоровими кульками-гірляндами.
– Бэтмен в роли Санты Клауса, – пхикнула Каріна, красуня-менеджер сусідній експозиції, натякаючи на ялинку разом з модемними антенками на дивному головному уборі убогого винахідника. – Не хватает только красной накидки и клоунского носа. Пускают в Экспоцентр всяких бомжей…
Так, так… Було якось ніяково навіть перебувати по сусідству з цим динозавром.
Стенд компанії «УОВМ – Українські оптико-волоконні мережі» за спиною у красуні-білявки, звичайно, навряд чи можна було порівняти з дизайнерською геніальністю Brugg Cables, Apple або Xiaomi, та й місце на задвірках якось не дуже налаштовувало на снобізм, але все-таки «Мережі» виглядали цілком сучасно: вивіска, підсвічування, численні зразки продукції, проспекти, прайси, хром і скло, демонстраційні екрани МаcBook Pro. Та й сама російськомовна exhibition-менеджер променіла вся, починаючи від каскаду розкішного довгого пшенично-платинового нарощеного волосся і закінчуючи запаморочливими червонопідошвеними лабутенами на височенній шпильці.
Мало хто й помічав, що у УОВМ було двоє менеджерів. Рудувата, трішки товстенька й невисока у біло-сірій уніформі й кедах, схожа на підлітка напарниця Каріни, на бейджі якої було позначено ім'я «Ганна» явно поступалася розкішній білявці, і, здавалося, завжди трималася на півкроку позаду.
– Not enough of deer and beards ... – перейшовши на англійську, продовжувала кепкувати з сусіда Каріна. Напевно, зарозуміла насмішниця сказала б і ще що-небудь, проте в цей момент до їх експозиції дістався перший відвідувач; водночас, в момент сховавши глумливу гидливість на обличчі Каріна заусміхалася зовсім по-іншому, зазміїлася, засвітилася вся привітністю, зустрічаючи потенційного клієнта:
– Здравствуйте, меня зовут Карина, я – главный менеджер Украинских оптико-волоконных мереж – ведущего производителя оптико-волоконных коммуникаций...
Так і промовляла – «мєрєж».
Скромняжка Ганна вколола біляву потилицю напарниці поглядом, промовчала, і придушила в собі мимовільне зітхання. Вона не вміла бути ось такою... впевненою у собі. Не виходило ось так швидко орієнтуватися і пристосовуватися до ситуації.
Тим часом виставка набирала обертів. Руденькій недовго виходило ховатися в тіні – їй теж привалило роботи. Розповідаючи і переконуючи потенційних клієнтів у надзвичайній корисності і вигоді оптичного волокна, Ганна іноді вибирала хвилинку і придивлялася до того, як йдуть справи у загадкового дивака з навушниками. Як не дивно, гості виставки його теж не обходили увагою.
– ... Магнітофони витіснили транзистори, а цифрові носії колись задавили магнітофони. Зараз здається, що немає нічого досконалішого за комп'ютер. Але ось, це – прилад, перед яким найбільш просунутий комп'ютер здається архаїчним відеомагнітофоном. Називається цей прилад мемвок.
Деякі відвідувачі приміряли шестилапі навушники. Ганна помічала, як змінювалися обличчя таких сміливців. Люди ставали... отетерілими. Подив, переляк, захоплення, захват – ціла гама почуттів зчитувалась на обличчях тих, хто поміряв прилад. Деякі з піддослідних ще довго стояли віддалік, і ошелешено спостерігали за тим, що відбувається біля самої скромної експозиції на виставці.
«А ця штука, виявляється, працює» – про себе здивувалася Ганя.
– Тепер подивіться на цей малюнок. Це – йола, – продовжував розповідати винахідник приладу черговому відвідувачу. – Йола виконує ті ж функції, що і клавіатура комп'ютера. Така форма девайсу дозволяє швидко запам'ятати розташування командних клавіш...
Ганну все більше притягувала ця дивна людина. Дія загадкового приладу надзвичайно її зацікавила і змушувала увесь час спостерігати за тим, що відбувається біля сусідньої стійки, відволікаючись від своєї роботи.
– Тридцять мільярдів доларів, – почула Ганя. Хтось із відвідувачів, мабуть поставив запитання про вартість приладу.
– Вау! – здивувалася Каріна. Вона, виявляється, теж не забула про існування бородатого дивака. Після озвучення такої цифри білявка почала придивлятися до підстаркуватого «Бетмена» більш уважно.
Чоловік посміхався, демонструючи жовтопрокурені коронки, мабуть, задоволений своїм жартом. «Круто» – абстрактно-безадресно вразилась молодший exhibition-менеджер. І думки її потекли кудись зовсім в інший бік від оптичних волокон, кабелів та іншої продукції УОВМ: «Цікаво, скільки це буде – тридцять мільярдів доларів? Напевно, кілька великих вантажівок грошей. Навіщо однієї людині стільки грошей?»
Десь по обіді, коли народу ще побільшало, біля столу винахідника шестилапих навушників розгорівся справжній скандал.
– Ви розумієте, що це несанкціоноване проникнення у мозок людини? – обурювався молодий чоловік, схожий на податкового інспектора, або переодягненого у цивільне міліціонера. Його супутниця, за всім – дружина, вагітна, щойно поміряла навушники і тепер стояла поруч мовчазна і бліда. – Ви розумієте, що це засіб маніпуляції свідомістю? Хто вам дозволив робити такі речі?
Ганна не втрималася і навела на учасників скандальної сцени камеру свого смарта.
– Life is life, – не забула глибокодумно з'єхиднічати Каріна. Вона з великою частиною задоволення спостерігала розвиток скандалу. Поруч блиснув спалах фотокамери; багато хто знімав гостру сцену на телефони. У сусідньому відділі стрепенувся і насторожив вуха знудьгований адміністратор. Однак сварка закінчилася швидко, навіть як слід не розпочавшись. Володар приладу статечно пригладив бороду, повернув голову до порушника спокою і уважно на нього подивився; здавалося, навів на нього різкість. Молодий відразу замовк, згас очима, і взагалі, здувся, як пробита повітряна кулька.
– Ходімо, – якимось неприродним голосом промовив скандаліст, взяв свою супутницю за руку і вони ретирувалися. Спалах інтересу згас, телефони опустилися; виставка потекла своєю звичайною течією. «Нічого собі, – остаточно здивувалася Ганна. – Невже це справді діє? Ментальний... контакт? Придушення свідомості? Гіпноз? Підпорядкування волі? Це вже дуже цікаво».
Незабаром до вітрини «Мереж» підійшла ціла група і Аня на час забула про дивовижного бороданя.
Час наближався до закриття виставки. Відпустивши, нарешті, чергових відвідувачів, Ганя озирнулася на протилежну експозицію. Винахідник шестипалих навушників був на місці, і розмовляв з двома зовсім юними відвідувачами, хлопчиськами років по дванадцять.
– Це навіть крутіше, чем візіосфера у Ігроленді. Ніби по-справжня потрапляєш у іншу реальність, – голосно захоплювалися дією шолома хлопчаки. – Крууто. Прикольно.
– Це ваше майбутнє, – по-доброму дивлячись на хлопчаків посміхався бородань.
Шустрі тінейджери ще довго крутилися біля незвичайних приладів, засипаючи їх творця питаннями. Потім знехотя пішли, продовжуючи між собою захоплено обговорювати незвичайну новинку. Деякий час біля чоловіка не було відвідувачів, і він, схоже, встиг задрімати. У всякому разі, він сидів нерухомо, прикривши очі, і тільки кліпала тоненька лампочка гнізда модема на його дивному головному уборі. Роздивляючись сусіда, Ганка раптом зустрілася з ним поглядом... Коротко, майже миттєво, як електричний розряд між двох полюсів.
Вже зовсім перед закриттям у проході з’явилася численна група азіатів в строгих ділових костюмах, скоріше за все китайців. Центром компанії були двоє чоловіків, один літній, інший молодий. Подивившись на старшого, відразу можна було подумати, що це або великий начальник – керівник компанії, який інспектує своїх підлеглих, або поважний багатий клієнт, який неквапливо і вимогливо оглядає об'єкт перед покупкою. Все решта, у тому числі отой, молодий, з ким розмовляв бос – ріелтори, або взагалі – дрібні клерки і хлопчики з дівчатками куди пошлють.
Група повільно пройшла повз оптичні волокона і дивака з шоломом, ковзнувши відсутніми поглядами по всім оточуючим експозиціям так, ніби їх і не було. Зупинилися трохи віддалік, там, де вже не було виставкових вітрин і розташовувався аварійний вихід. Літній китаєць продовжував про щось переконливо і неспішно пояснювати супутнику, решта їх шанобливо слухали. Наговорившись, азіати замовкли, спостерігаючи, як під стельовими арками ангара пурхає заблукалий горобець. Потім літній, виговорившись, мабуть, сказавши все, що хотів, пішов назад, і за ним потягнулася вся компанія. Пройшовши всі так само байдуже повз стенд, де господарювали Каріна і Ганна, поважний азіат раптом зупинився, обернувся і уважно подивився на чоловіка з шоломом. Щось сказав дівчині, скоріше за все – перекладачеві. Та відразу кинулася виконувати доручення. Каріна і Ганя насторожили вуха.
– Моу господин интересно ваш товар, – заявила китаянка, зупинившись перед володарем незвичайних головних уборів. – Вы говорить как делать работает?
Господар експозиції якось хижо глянув повз перекладачки на головного китайця.
– Welcome. To understand, you need to experience.
І запрошуючим жестом вказав на другий шолом.
Каріна, а потім і Аня, націлили камери телефонів на цікаву сцену.
Китаєць кілька секунд помовчав, потім рішуче ступив до столу, обережно взяв шолом, уважно оглянув його з усіх боків, і надів на голову.
На деякий час і китайський пан, і господар приладів завмерли у нерухомості. Було таке відчуття, що за час їх мовчання відбувається завантаження інформації, що десь там, в мікросхемових надрах, з шаленою швидкістю вирівнюються і вибудовуються електрони, і десь на якомусь екрані крутиться датчик завантаження, миготять показники: 37... 54... 98... 100%. Усе. Завантаження завершено.
– Доброго дня. Чи ви володієте українською? – несподівано звернувся винахідник приладу до китайця українською мовою.
– Извините, Моу господин не говорить... – спробувала вискочити вперед перекладачка. Але її перебив сам поважний гість:
– І вам доброго здоров'я, лаоше пане. Так, мені дуже приємно спілкуватися українською мовою, тім більше, що я ніколи не вчив и не знав ні російської, ані, магайбі, української.
– Dawat tratar de hablar otro idioma, рor ejemplo, Español. Por quién me tomas? – іншою мовою звернувся винахідник приладу до китайця.
– Me ha impactado... – витримавши паузу, так само, іспанською відповів пан Моу.
– Це одна з найпростіших функцій, – задоволено посміхнувся очима винахідник приладу, продовжуючи розмову знову українською. – Ми з вами можемо спілкуватися будь-якою з мов, які є у користуванні людства, і так само, цілком ймовірно - усіма мовами і говірками, які коли-небудь використовувалися від найдавніших часів. Дозвольте представитися – Кривда Семен Богданович.
Китаєць витримав деяку паузу, мабуть, переварюючи сказане. Обличчя його залишалося непроникним, але ця непроникність виглядала маскою, за якою вгадувалося потрясіння.
– Моу Юн, член ради засновників Моу-Ланьсе Чину корпорейшн, – з деяким запізненням представився китаєць. – Така можливість, еее, мова... розуміння... доступна тільки при надітому... – китаєць зам'явся, не знаючи, як назвати прилад.
– Мемвок, – поспішив підказати Кривда. – Я його назвав мемвок, від англійських «пам'ять» і «робота». Так, в перший час передача інформації відбувається при надітому мемі. Однак дуже ймовірно, що згодом напрацьовуються оті знамениті нейронні сліди у сінопсах, описані академіком Павловим і цілком можливо, що мозок почне працювати самостійно, все залежить від індивідуальних якостей носія. Я прихильник фізичної теорії пам'яті. Пару років досліджень були б вельми до речі... Так ось і працюємо – все похапцем...
– Я чув про подібні розробки, суть яких в уловлюванні електричних імпульсів, що виходять від головного мозку людини. Ви знайомі з досягненнями доктора Кеічі Торіміцу? У цьому приладі, мабуть, налагоджено двосторонній зв'язок?
– Так, така комунікація налагоджена. Більш того, це мультиканальний контакт, в обидві сторони. Мемвок забезпечує зв'язок через вбудований модем зі звичайним Інтернетом, і так само тримає контакт з планетарним біоінформаційним полем. Саме за рахунок вибірки планетарного масиву відбувається лінгвістична підказка по древнім і маловивченим мовам.
– Яку корпорацію ви представляєте?
– Я не представляю будь-яких корпорацій, це моя ідея і моя власна розробка. Ось так, іноді і в умовах однієї лабораторії можна зробити щось вартісне. Все питання у фінансуванні, – зітхнув бородань. – Більше тримати не було можливості. Ось, вирішив виставитися, пред'явити і представити на суд публіки те, що є.
– Що ще може ваш прилад?
– Можливості цього приладу не такі вже й великі. Він призначений лише для однієї функції: передачі інформації у двох напрямках. А решту робить людський мозок. Звідси інша назва приладу – комунікатор або адаптер. Можна – підсилювач мозку, хоча це неправильно.
– Ви хочете сказати, що за допомогою цього приладу можна доставляти інформацію безпосередньо у свідомість?
Кривда уважно скрізь очки подивився на співрозмовника.
– Цілком. Але це велика відповідальність.
Китаєць ще більше звузив очі:
– Скільки коштує ця розробка?
Кривда зам'явся.
– Ну, наприклад... Тридцять мільярдів доларів.
Моу Юн зняв прилад, розуміюче похитав головою.
– Це справедлива ціна. Дякую. Радий був познайомитися. Ми вам ще... дзвонить. Цзайцзіень!
І пішов, потягнувши за собою свою свиту, яка очманіло озиралася на бородатого дивака.
Перший день виставки закінчився. Спровадивши запізнілих, точно – найостанніших на сьогодні відвідувачів, Ганя глянула на протилежну експозицію... І надзвичайно здивувалася. Біля Семена Богдановича, посунувши стегном пластмасовий бюст на столі, зміїлася і щебетала довгонога красуня Каріна, щедро витрачаючи найспокусливіші посмішки, томно стріляючи очками, приміряючи прилад...
– Можна було поставити дзеркало, – примхливо надувала губки головний менеджер. А потім, коли конструкція міцно вгніздились на її платиновій голівці, раптом завмерла, здригнулася... Її гарненьке обличчя враз стало суворим. Очі звузилися у дві жорсткі щілини...
Повернувшись на робоче місце після примірки приладу, Каріна втратила значну частину свого блиску, знітилася і заглибилася у себе. Гані здалося, що в напарницю раптом хтось вставив металеву лінійку, стрижень, який моментально перетворив шикарну блондинку в щось роботоподібне. Але часу розбиратися що сталося вже не було.
Всі вже збиралися до виходу, охоронці вимикали секції верхнього освітлення. Ганя підійшла до Семена Богдановича.
– Здрастуйте, – ніяково вимовила Ганя, розуміючи, що у цей момент було б доречніше сказати «до побачення». – А ваш прилад дійсно може це... Ну, щоб людина заговорив чужою мовою...
– Пані Доля, мій прилад не може нічого. Все може ваш мозок. Тільки потрібно змусити його працювати.
– Звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувалася Ганя. У мережі і серед друзів її дійсно так часто називали – Доля. Ще зі школи.
Семен Богданович посміхнувся, укладаючи свій реквізит в об'ємний саквояж.
– Ось для цього точно не потрібен ніякий прилад. У вас на бейджі написано – Ганна Долинська. Я лише трішки скоротив. – Ганя почервоніла, усвідомлюючи, що забула про очевидне. – Я бачу, ви зацікавилися... Знаєте, що? Приходьте до мене на лекцію, в понеділок. Я збираю всіх, хто цікавиться тренуванням пам'яті в малому залі колишнього ДК приладобудівного, в п'ять. Ви повинні знати, де це, ви ж киянка, правда? – Семен якось по-особливому, уважно і глибоко подивився на Ганю. Ще один електричний розряд миттєво охопив її всю, до самої глибини. – І ваша бабуся була киянкою... У вас дуже цікаве і глибоке дерево крові. Приходьте з друзями, буде цікаво.
