Моя баба Ольга мала дуже щедру й широку душу. Особливо, якщо це стосувалося сторонніх. Тут уже, аби ніхто раптом не запідозрив її в жадібності, вона могла зняти й останню сорочку, і з хати винести все – на першу ж вимогу. Ця її риса не дуже полюбилася прабабі. І якщо раптом у дворі з’являлися якісь бабині подруги або колишні колеги, прабаба ставала на уявних чатах і в сто очей пантрувала, аби невістка часом не віддала заразом усього добра, що є в дворі.
Найбільшим попитом користувалося молоко та інша продукція коров’ячого походження – різні там роблені та збирані сметани, сир, масло, сироватка, кисляк тощо. Попитом молочні продукти користувалися найбільше в трьох бабиних подруг. Забачивши в дворі одну з них, прабаба вже починала не на жарт тривожитися.
– Німці скіки не забирали, як ці розвези. Пху!
Найшанованішою та найжаданішою подругою – якщо говорити сьогоднішньою мовою, то сюди якраз пасуватиме абревіатура ВІП – була Лідія Миколаївна. З Полтави. Вона займала посаду якогось секретаря обкому, носила окуляри і гарно скроєний костюм у смужечку. Була досить серйозна, проте дозволяла бабі себе цілувати в щоки, одвертаючись тільки трохи. Говорила милостивим голосом. Звідки таке знайомство в моєї баби-доярки? – Спитає мене якийсь читач. А скажу: вона не завжди була дояркою. Колись працювала експедитором, возила дефіцити. Дід розказував, що в ті далекі часи їх уже нудило від баликів, червоної ікри та дорогих цукерок "Мішка на Сєвєрі". Позбулася баба чудової посади завдяки тій же пріснозгаданій душевній щедрості: захопилася презентами близьким і далеким знайомим...
– Аби ж воно хоч гроші з кого брало, а то очі витріщить – і дає. І тобі на, Галю, і тобі, Маню. А самій тепер дуля з маком, – згадував дід, чи то засуджуючи, чи то жалкуючи за минулим.
Лідія Миколаївна приїздила завжди на чорній волзі, завжди несподівано й заставала бабу найчастіше за дуже брудною, смердючою, і геть негідною колишнього експедитора роботою. Як Лідія Миколаївна на поріг – так баба або сечу в свиней відрами носить, або в курей вичищає, або глину місить – так, що й брови в кізяках. Ворота відчиняються – окуляри, костюм у смужку... Баба сплескує руками, обтирає їх об хвартуха, хоче затулити найбільшу дірку в брудному одязі, не може й біжить обнімати ними обкомівську гостю.
– Ой. У вас тут внукі. А я і нє знала, хоть би канфєт пріхватіла, – каже вона розпачливо, двадцятий уже раз бачачи мене на подвір’ї.
– Та перестаньте, Миколайовна! У їх канхветів хвата!
"Ага. Як у смітті в них риємось", – думаю я, але не зітхаю скрушно, а просто мовчу й спостерігаю, що буде далі. Хоч і знаю наперед.
– Миколайовна, вам молочка? Ось зараз у банку переллю. У вас і банка є? Давайте! От харашо! Творожка? Нема, не одтоплювала... Та підождіть, він бігом, півчаса й готово! Ось я вже ставлю!
Лідія Миколаївна озирається, куди б їй сісти своїми смужками, не знаходить і радісно пропонує:
– Оля, пайдьом на уліцу! Такая погода прєкрасная, я із своєго кабінєта нічего етого нє віжу! Щаслівиє ви, сєльскіє житєлі, просто пєйзанци, – заливається вона, обережно обминаючи купу буряка в сінях.
– Ич... Ворошка їй, – бубнить прабаба, щойно вони виходять, – ото Мишко, завтра на молочарню понесеш дулю з маком. Ця зараз усе забере!
На прощання Лідія Миколаївна нерішуче тиче бабі червону десятку.
– Ось гетьте, Миколаївна, шо ви таке кажете! Заберіть, шоб я й не бачила! – репетує баба й запихає гроші в смугасту кишеню елегантного костюма. Миколаївна шаріється, проте не заперечує.
Волга за воротами хурчить, прабаба зітхає, дід дивиться в вікно на бабу Ольгу й крутить пальцем коло скроні. Мовчки.
Другою, не такою іменитою, але ще більш небезпечною бабиною подругою була "тьотя Галя з Лубен". Коли я бачив цю тьотю Галю, мене опосідала страшна непереборна нудота. Тьотя Галя вдягалася в усе чисте, радянське й добротне. Якась спідниця з квіточками. Дермонтинова сумка, накрита марлею. Гостинців од тьоті Галі було чекати годі. Зате нотацій вона могла прочитати за хвилину чотири.
– Віта, заплетись. Серьожа, покинь кота. Не бігайте. Поважайте труд. Помагайте. Ви балувані. Ви капризні. Ви невоспитані. Треба брать прута та давать вам по сраці...
І так, поки ми не щезали з її поля зору.
Тьоті Галі з Лубен, здавалося, побоювався навіть дід. Чи то її безкінечних нотацій, чи вицвілих колючих очей, які дуже пасували би до вбрання ігумені жіночого монастиря або наглядачки в дитячій секції якогось концтабору. Я ніколи не чув, щоб із презирливих вуст тьоті Галі вилітало щось, окрім докорів, невдоволення й зауважень. Тому триматися волів од неї подалі. І так було од кого слухати виховні промови...
Третьою бабиною подругою була Нінка Троячка. Це прізвисько вона отримала за постійні спроби позичити в знайомих і не дуже троячку грошей на свої алкогольні забаганки. Подейкували, що коли Нінка не могла знайти троячку, вона купувала дешевий крем для взуття, намазувала на хліб і їла. Не знаю, чи правда, бо ніколи не бачив її за цим заняттям.
На відміну від двох попередніх подруг, Нінку не цікавило ні молоко, ні супутні продукти. Їй треба було з кимось випити. І за віщось.
Нінка – колишня бабина колега. Працювали разом у їдальні. Я колись спитав у баби, чи лаяли її на роботі за погану їжу.
– Ні, – відповіла баба гордо, – в мене одні благодарності були.
– Ага, благодарності, – засміявся самим животом дід, коли я йому про це розповів, – Колись катлєти так пересолила, шо люди підходили до вікна та їй у пику кидали. Набралась горілки так, шо світу божого не бачила.
Забачивши Нінку Троячку, я завжди силкувався не розсміятись, але в мене не виходило, і я втікав за клуню, падав на солому, хапався за живіт і реготав до кольок. Це, звичайно, неповага й жах, сказати таке, але Нінка Троячка була схожа на маму-мавпу з мультфільму – ну там де вона не могла дати ладу своїм дітлахам. Саме ця схожість і викликала в мене напади сміху.
Поява Троячки в нашому дворі означала одне – зараз вони визбираються, пошастають по підрях, якщо прабаба вчасно не засіче, назбирають якоїсь їжі та й подадуться на Багачку. І після цього баби Ольги не буде вдома тиждень. Почне з Троякою, продовжить із Тамаркою, а закінчить із бабою-мишею. А ти, робото, стій.
До речі, саме Нінка Троячка стала чи не головним мемом нашої родини. Помітивши, що баба Ольга збирається з дому, знудившись від сільської роботи, захотівши відпочити у своїй порожній міській квартирі, прабаба дуже дошкульно цідила крізь зуби:
– Шо, на Багачку зібралась? До Нінки Троячки? Іди-йди. Ти вже й похожа на неї. Пика, як в обезяни он...
Я знову заливався сміхом. Цього разу від радості, що в нас із прабабою такі схожі асоціації. Хоч тоді я такого слова, звичайно, не знав.
