Прочинивши скрипучу хвіртку, ступив Валерій Миколайович на подвір’я Миколи Крейдяка. Обігнув хату-пустку, повз хлів вигулькнув на город. А он і груша ледь не в березі серед буйних бур’янів необроблюваної ділянки.
А під грушею – калина. Ні жива, ні мертва, зі скрученим напівусохлим листям, от-от задихнеться від спеки та спраги, дарма що за десяток кроків річка.
– Не росте на людському попелі, – крізь сльози видавив із себе Миколині слова Валерій Миколайович.
Опустився на коліна, спершу руками дотулився до землі під калиною, потім і губами припав до землиці.
– Доню, донечко, – шепотів. – Чим же заслужила таку пам'ять по собі, що ні могилки, ні знаку на землі, тільки купка стертого сирістю в перегній попелу? Господи, доню моя, за що? Викопаю я, звісно, попілець твій звідси, зведу могилку, але ж… не те це, доню, не те.
Бо я винен. Винен, що не вберіг, винен, що не всадив кулі в лоб твоєму вбивці.
Винен.
Але ж це не значить, що тебе не люблю. Та я б за тебе… Я б тобі… Все, доню, все.
Окрім одного. Кулі вбивці твоєму в лоб. Бо ти відійшла, я відійду. А людство має жити. І стати людством.
І ніщо не повинно цьому завадити. Навіть моя любов до тебе. Бо схитнувся б я, схитнеться ще хтось – і світ здаленіє для людини.
Любов – усеосяжна. Але й вона повинна мати межу. Аби не затулити собою добра.
І пробач, доню, коли не згодна з цим.
Здійнявся Валерій Миколайович, оглянувся навколо.
– Не убий, – погладив знедолену калину.
Знайшов у Миколи на подвір’ї якесь відро, наносив під калину води, полив.
А через день перезахоронювали прах Надійки Куліш. Валерій Миколайович особисто акуратно викопав калину, відкинув убік, а потім обережно, штик за штиком, вибрав землю на метр углиб і склав у заготовлену домовину.
Через місяць на міському кладовищі постав пам’ятник невинно убієнній дитині. Під усміхненим дитячим личком портрета тиснулося золотими літерами: «Рідній донечці від тата. Пробач.» І ще нижче: «Людино – не убий!»
А берегом річки мимо груші край городу Миколи Крейдяка брів рибалка. В передсвітанковій імлі наступив на якесь гілля біля ями, підняв гіллячку, придивився, на щось її метикуючи, та й викинув:
– Ні, калина не підійде, – вимовив.
Та й пішов.
А над світом уставало сонце. Пестило теплими променями рибалку, річку, в’ялу викопану калину, котика на воротях, дрімаючого коня на прив’язі. Горнулося до всіх, немов шепотіло до світу:
– Не убий.
А високо вгорі, в сутінках, назустріч сонцю плівся небом якийсь забутий супутник, несучи в своїх нутрощах прихоплену ненароком із землі колись живу, а нині дохлу бактерію.
Там, у безповітряному просторі, серед голого космосу, в прицілі моря смертоносних променів вона одна спізнала повну ціну та силу сонячного слова.
