Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2536
Творів: 45780
Рецензій: 89571

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Жовта річка

© Станіслав Каширний, 11-04-2017
    Квітучо-зелене село Боголюбівка, з його рожевими мальвами, вишневими садочками та біленькими хатками, вкритими соломою та дбайливо підведеними смолою призьбами, мальовничо розляглося по обидва береги Жовтої річки, випромінюючи тихе світло затишку та спокою.
Мабуть, і назва села пішла від того.
    Таким тихим і щасливим воно назавжди закарбувалося в моїй пам’яті.
Це село мого босоногого дитинства та моєї бабусі Катерини Федорівни. Від тих далеких часів ще запам’яталися мені пахощі свіжого хліба, спеченого моєю бабусею, та прогорілого в печі кукурудзиння, прохолодний затінок двору, густо порослого споришем і подорожником. А ще запам’яталася річка, річка Жовта, що лагідно хлюпотіла своїми хвильками в городі моєї бабусі і в якій я розкошував разом зі своїми братами-шибайголовами, такими ж безтурботними, босоногими та замурзаними, ловлячи жовто-коричневих опецькуватих линів і золотаво-червоних круглих, мов блюдце, карасів.
    Річки мого дитинства... Скільки їх було в моєму житті? Жовта, Саксагань, Базавлук, Солона, Кам’янка. Вони пестили мене малого в своїх лагідних і теплих водах, настояних на поростях цупкого очерету, тихої осоки, підводного плетива непрохідних куширів, водяного горіха і біло-жовтого, промитого коріння прибережних верб, які, ніби сумуючи, посхиляли своє зелене гілля у воду. А сухий вітерець-пустун, наскрізь пропечений сонечком і просякнутий пахощами літнього степу, дбайливо обіймав і облизував мене, немов матуся свою дитину в пориві безмірної ніжності та любові.
    Густо порослий очеретом лівий берег Жовтої річки межував з чепурненькими городами, що нагадували собою сільські килимки ручної роботи, мережені стрічками та нитками фантастичних кольорів і відтінків, в переплетінні яких угадувалися чарівні картинки, достойні пензля художника; і розстелилися вони від біленьких хатинок села аж до самої води. Вони були дбайливо доглянутими, густо всіяними здоровенними жовто-зеленими гарбузами, розлапистими буряками та рівненькими рядочками високої кукурудзи, уквітчаної товстими чубатими  початками.
Ближче до хаток проглядалися ділянки підв’язаних до тичок помідорів, в темно-зеленому лапатому листі яких червоніли важкі грона достиглих плодів. Поряд з ними розстелилися зелені пасма огірків, що утаємничували під своїм густим листям шаршаво-колючі, росяні пуп’янки з жовтенькими квіточками на носиках.
    Городи від річки відділяла майже непримітна стежина, що, вигинаючись неначе змійка, бігла вздовж берега, повторюючи його звивисті контури, губилася іноді у здоровезних парасолях велетнів-лопухів, притоптуючи розлоге листя кінського щавлю, прослизала між кущами крихкої богили та, оминаючи густі зарослі верболозу, заклопотано бігла далі й далі, до греблі, на шлях, ховаючись за вербами та бузиною.
    Назавжди залишилися відбитки наших дитячих босих ніг на тій вогкій і прохолодній стежині понад берегом славної річки Жовтої. А терпкий подих тінистої прохолоди болотистого берега залишився в пам’яті як найкращий, найулюбленіший запашний присмак мого дитинства.
На зміну дзвінкому та галасливому літу якось тихо, майже непомітно приходив осінній спокій, творячи навколо себе іншу палітру барв і відтінків, нову гамму пахощів, звуків і відчуттів.
Ще ніби зовсім літнє небо неначе вагаючись втрачало свою сонячну блакить, ставало ще вищим і безмежно синішим, а прозора чистота ніби відсутнього повітря дозволяла чути всі навколишні найвіддаленіші звуки.
    Чутно, як на тому боці річки, десь у селі, легенько загуркотів колодязь, шубовснула вода в ньому, і за якусь мить, весело порипуючи і цокаючи ланцюгом, він вже піднімає наповнене відро; ось воно тихо бомкнуло об щось, і зашуміла-захлюпотіла, виливаючись з нього, смачна джерельна насолода. А далі за селом, за жовто-сірою вигорілою за літо толокою, порізаною курними степовими шляхами і таємничими яругами, всіяною де-не-де рудими свічками стрілчатих кущів кінського щавлю, біло-сивими острівцями цупкого духмяного полину і ожередами колючих будяків, невеличкі гаї ніби вибухали яскравими жовтогарячими барвами кленів, біліли листям маслини, що рясніла сивими китицями своїх перлинок-ягід, темніли синьо-зеленими плямами дубів, які ще не втратили свій колір, на тлі дивовижно фантастичного виру багряно-червоних, брунатних, червоно-синіх, червоно-брунатних кольорів листя кущів, ягід шипшини, глоду, бузини, калини, диких груш і яблук.
Ще іноді пригрівало післяобіднє сонечко, і майже непомітне шовковисте срібло павутиння бабиного літа, ліниво пропливаючи в теплому повітрі, чіплялося за поодинокий бур’ян на толоці і, тихо тріпочучи, ніби засинало на ньому.
Перші нічні приморозки змушували роздягатися вишневі садочки, їх листя застеляло землю жовтим килимом і м’яко шепотіло під ногами. З городів на річку потяглися пахучі димки від паленого огуду і листя.
Змінювався і колір річки: з теплого жовтаво-зеленкуватого він ставав все більше прозоро-блакитним і непривітним.
Сумуючі верби над водою осипали її прозору сіру блакить своїми жовтими листочками, які, ніби маленькі козацькі чайки, тріпочучи під поривами холодного осіннього вітру, пливли і пливли тільки у їм відому далечінь.
    Так склалося в житті, що більше ніж три десятиліття я не був у Боголюбівці. А в цьому році наснилась вона мені й ще з весни не виходить з моєї голови. До щему в серці захотілося мені знову зустрітися з річкою славної козацької історії та мого босоногого дитинства.
Лагідного липневого ранку я таки зважився на цю поїздку разом зі своїми друзями ― справжніми козаками Низу Запорозького.
    Заколисуюче шурхотять колеса мого автомобиля, поглинаючи десятки кілометрів сірого вибоїстого криворізького шляху. І ось вже знайома річка Саксагань, міст через неї ― село Веселі Терни, далі ― місто мого дитинства, Терни, потім село Ганнівка. Зупиняємося в Ганнівці, над дорогою, біля невеликого свіжонасипаного кургану, де встановлено базальтову дошку з висіченим на ній портретом славного отамана Степової дивізії Костя Блакитного. Це пам’ятник-подарунок легендарному землякові від місцевої громади й українських націоналістів Криворіжжя. Вдивляємося в його проникливі та виразні очі на портреті. Хвилиною мовчання вшановуємо його пам’ять, фотографуємося на згадку та їдемо далі.
    Праворуч забіліло місто Жовті Води (до 1957 року ― селище Жовта Ріка). Минаємо його, їдемо повз Краснокутський ліс, село Веселу Іванівку ― і ось ми на в’їзді в Боголюбівку.
    Село зажурено зустрічає нас розбитим, запиленим і безлюдним шляхом. Покладаючись на свою пам’ять, тихенько їду селом і намагаюся впізнати двір, колись наповнений нашим безтурботно-веселим малечим щебетом, і біленьку хатинку з рожевими мальвами під вікнами, в якій жила моя бабуся Катерина Федорівна. Але марно; мене зустрічає зовсім інше і невідоме мені село. На думку приходять слова Тараса Шевченка:
                                                                  «…повсихали
                                                                  Сади зелені, погнили
                                                                  Біленькі хати, повалялись
                                                                  Стави бур’яном  поросли,
                                                                  Село неначе погоріло..»
    
    Я таки знайшов те дворище. Після смерті бабусі хатина дісталася чужим людям і давно згоріла. Залишилися тільки стіни, зарослі бур’яном і кущами бузини. І річки вже давно немає. Ніби і не було. Замулило її природні цілющі, життєдайні джерела відродження, мабуть, назавжди.
Сонце немилосердно припікало, і захотілося мені посидіти в затінку під вербою біля русла колись славної річки Жовтої. Ледве-ледве вгадуються контури її лівого берега, понад яким колись заклопотано пробігала росяна стежина мого дитинства. Дивлюсь я на занедбане, розхристане і колись затишне село Боголюбівку, і перед моїм внутрішнім зором постає вся моя знедолена Україна. Лежить вона, бідна, і страждає, сплюндрована і обкрадена в руїні гуманітарної кризи. А по ній плазує і над нею кружляє ненаситна, зажерлива і злодійкувата зграя кримінально-компартійного, провладно-окупантського гаддя і рве її на шматки, і не може нажертися, свідомо глузуючи і насміхаючись над щирим українським народом; знищує його національну гідність і пам’ять, перекручує його історію, обливає брудом та оббріхує його національних героїв, намагається знищити його мову солов’їну, вкрасти його землю, принизити Українську православну помісну церкву.
Допоки ж терпіти моїй Україні цю наругу над собою? Хто зможе її захистити?
І стається диво.
    Раптом заграли-заревли козацькі сурми, і з небес на землю в сяючих латах і з мечем в руці прилетів Архістратиг Михаїл. І махнув він мечем, і розверзлися високі козацькі могили, і «аж до моря запорожці степ широкий вкрили». І вже летять рятувати неньку Україну на своїх  баских конях січовики Івана Сірка і Костя Гордієнка під покровом Божої Матері, а з ними полки Івана Богуна і Максима Кривоноса. «А попід горою, яром-долиною» — з веселою піснею, припорошена пилом доріг, поспішає Степова Дивізія Костя Блакитного. Не забарилися і гайдамаки Залізняка і Гонти, швидше вітру скачуть на допомогу Чорним шляхом. А з Микитиного рогу на річку Жовту зі своїм військом знову летить, мов степовий орел, гетьман Богдан Хмельницький, високо піднявши свою булаву.
    І вдарила громовиця, піднявся шалений вітер, зашуміли-застогнали вікові дуби Холодного Яру — то веде на допомогу січовиків-холодноярців Василь Чучупак зі своїми братами; поруч — гайдамаки Чорного Ворона (Миколи Скляра). З Західної України наближається сила-силенна озброєного в одностроях війська. Вітер хвилює малиново-чорні прапори, а над степом розливається весела пісня:

                                                  «Лента за лентою набої подавай,
                                                   Український повстанче, в бою не відступай!»

То вояки Української повстанської армії. Їх веде головний командир УПА Роман Шухевич. Поряд з ним ― Степан Бандера. І всі такі молоді, завзяті та красиві.
І знову махнув сяючим мечем Архістратиг Михаїл, і засміялося, зареготало море козацьких шабель по всій Україні.
Заверещало, завило, захрипіло від жаху і побігло, витріщивши червоні очиці, все гаддя через відроджену і повноводну річку Жовту, топлячи одне одного.
Але «старий Хмель» цього разу не схибив, бо вже мав добрий досвід, і жодна погань не змогла видертися на правий берег. І все враз стихло.
«Пане Станіслав! Пане Станіслав!» Хтось мене гукає. І я прокинувся. Який хороший, дивний сон мені приснився у затінку під вербою.
Ніби віщий знак…
    Із Боголюбівки ми поверталися веселі та сповнені вражень. Я розповів друзям про свій дивний сон під вербою. На виїзді з села ми зупинилися біля пам’ятника, встановленого на початку шістдесятих років минулого століття. З усього видно, що пам’ятник відреставрований зовсім недавно. На ньому — лукавий напис в дусі «совєцького» окупаційного агітпропа: «...Розбив польських загарбників...» Майже поряд місцевими патріотичними козацькими товариствами встановлений величний хрест на вшанування пам’яті козацтва, яке боролося і загинуло в національно-визвольній війні 1648―1652 років під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.
Аж раптом на протилежному боці шляху, біля греблі, я побачив ватагу місцевих хлопчаків. Старшому з них на вигляд було років дванадцять, меншому — не більше семи. Вони уважно спостерігали за нашою делегацією і про щось серйозно розмовляли між собою.
Мені на якусь мить здалося, що то я стою на греблі зі своїми славними братами-шибайголовами. І де вони зараз? По яких світах розлетілися?
    Підходжу до хлопців і, як належить козакові, вітаюся: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — відповідають старші, а малеча, порозкривавши від враження роти, поглядає то на мене, то на своїх старших товаришів. Я і мої друзі були приємно вражені. Ні, все ж таки козацький дух невмирущий. Маємо підростаючу добру зміну, є надія на відродження  Сили і Слави. І вже до самого дому мене не полишали думи-роздуми про річку Жовту. Малесенька річечка (за даними географічної енциклопедії України у 1988 році її довжина складала  п’ятдесят вісім кілометрів), що на сьогодні майже зникла, як і тисячі малесеньких річок в Україні, не без допомоги українців. Але який могутній слід вона залишила в історії країни! Мабуть, отримавши від Бога якусь магічну силу, вона ніби пуповиною зв’язала і першу  визначну перемогу в національно-визвольній війні 1648―1652 рр. гетьмана України Богдана Хмельницького, що фактично було здобуттям української державності, і народження на берегах цієї річки славних отаманів Чорного Ворона (Миколи Скляра) в селищі Жовта Ріка і Костя Блакитного-Пестушка в селі Ганнівка, які вже в двадцятих роках ХХ століття боронили Українську Народну Республіку від більшовицької Росії.
    Річка вмирає, але по собі залишає  джерело історичної пам’яті, що перетворюється в потічок, а згодом — в річку відродження історичної національної спадщини.


2012 рік. село Боголюбівка.                                                                            "Сірий Стах"

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Як в старому анекдоті

© Сергій Вікторович, 12-04-2017

[ Без назви ]

© Максим Т, 12-04-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85645008087158 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …