| © Щєпкін Сергій, 09-04-2017
|
Коли зовсім зійду з ума, попрошу собі кабінет: ліжко, вікно, стіна, комп’ютер, стіл, інтернет, на підлогу паперу пак, та до нього простих олівців, одну гумку, як щось не так, клей, косинець і ножиці :-) Хоча ножиці не дадуть для безпеки ж мене самого, так як кий з більярдом і ртуть, ну й не треба мені більш нічого! Собі буду юзать контент – блоги, фейсебук, бокс, новини, мапи Google асортимент, олівцями простими картини. Невибаглива їжа й питво, заспокійливий засіб один, я його попрошу як для двох, змедитую, що то кокаїн. Буду подумки пити вино, споминати людей усіх, кого знаю уже давно, близьких родичів всіх своїх.
Як вони продають одне одному своє рабство «потрібних» ілюзій, кого знаю – не знаю жодного, хто жив би не по заслузі. Вони скажуть всі: «Ні, він не бреше! Тільки й ми самі знаєм те саме, хто як кремінь свій об життя креше, заливаючи іскри сльозами!» Ба, і сам я такий же самий, робив завжди все як треба, ходив не своїми ногами, очі ховав при потребі. А слова як тримав за підошви! Вони майоріли зірницями, вилазили з мене, як воші, відбивались скляними зіницями. Ніби місяць у зоряні ночі конокрад ховає за хмару, сподобай же нас, Святий Отче, утрьох працюєм на пару. Вчителів поки справді мало - Сократ, Іісус та Будда, до того ж їх перебрехали, бо інакше було б вже чудо: як в дитинстві – все просто і ясно, час до вечора тягнеться вічність, ще не вмер ніхто, люди прекрасні, і не працює доросла логічність…
А як не дадуть кабінету – у лісок втечу жити все літо! Десь під зиму підкину монету - чи вже досить, чи ще потерпіти? Відкопаю зарите снодійне, що колись не спалив у багатті, хоч один в мене друг, та надійний, він не збреше у нашій з ним хаті. У землянці вже іній на стінах, літнім одягом ледве прикриюсь, прошепочу: «Пішли ви всі н-на…» ляжу спати і вже не прокинусь…
***
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
