Боятися темряви – це щось природнє, властиве кожному. Мені, на жаль, також. Власне, чим я відрізняюсь від усіх? Тим, що не маю плеєра? Чи тим, що ношу вуса? А про плеєр, до речі, треба подумати, гарна штука...
Надворі рано темніло, була рання весна, а до переходу на літній час ще два тижні, ліхтарі на Чернігівській чи то відсутні, чи то й не було їх ніколи. Зрідка шурхотіли повз мене автомобілі і я мовчки заздрив тим щасливцям, які ось зараз сидять у теплих м’яких салонах, слухають легку музичку і недбало рухають кермом, милуючись на патьоки, залишені двірниками на склі. Хоча... Яка там легка музика? Розвалилося чмо у краденому Порші і втикає шансончик... Та це вже мене занесло – заздрість, то погана річ.
Ось воно – те, чим я відрізняюсь від решти. Жодній людині в радіусі трьох кілометрів не спало б на думку йти у якесь книжкове видавництво, щоб купити там за комісійною ціною збірку праць Степана Бандери „Перспектива Української революції”. Це вже точно. Раптово пройняла тепла хвиля захвату своєю особливістю, але одразу ж і спала. Мимо проїхав легковик, обдавши хвилею брудної, з кавалками грязюки, води. Буває, що поробиш, зате я особливий (курсивом).
Зрештою, моя ота щойно вигадана особливість не звільняє від страху темряви. Треба ж ото було так затриматися в інституті! Ось маєш тепер – доводиться йти впотьмах, ще й думати, чи не зачинилася крамничка при видавництві. Можна було б піти й завтра, але книгу мати хотілося тепер, хоча мотиви такого свого бажання я пояснити не міг. Розберуть! – кричало щось в мені. Хто?! – здивовано відповідало інше „щось”.
Попри побоювання, крамничка ще працювала. Зустрів мене жвавий дідок, який на старості, вірогідно, вріс у землю принаймні на півметра, такий був згорблений. Він почав приносити мені то ту, то іншу „рідкісну книгу”, похапцем гортаючи все нові й нові сторінки і прицмокуючи своїми білими губами. Я глибокодумно кивав, аж доки не зауважив, що дідок тим більше розхвалює книгу, чим більше вона коштує. Сказав, що не маю грошей – дідок образився, видав мені „Перспективи Української революції” і випровадив за двері зі словами: „Ходють тут усякіє...”
Та навіть це не затьмарило мого задоволення від покупки. Я йшов швидким кроком, раз пораз вступаючи у невидимі в пітьмі калюжі. В одній руці тримав свого портфельчика, а іншу тримав за пазухою, відчуваючи під пальцями теплий шершавий томик „Перспектив..” Важко, звичайно, повірити, що таке захоплення може викликати проста книга, та ще й така. Для цього треба бути зі мною знайомим не один рік. Справа в тому, що кожна книга у мене вдома – це світ, що належить мені. Ніколи не міг читати книжки з бібліотеки, бо то не мої власні, а позичені. Дурня, звичайно, та такий уже я є...
Ось лишень перейду оце підворіття і вийду до метро, доїду додому, а тоді читатиму...
– Ей, пацан, закурить є? – долинув з темряви позад мене лінивий голос, а якісь темні тіні перегородили дорогу. Ну все – подумав я, капець. І нащо мені була та нова мобілка? Поб’ють, обберуть, хоч би живим зостався. А тікати... Як тут утечеш? Двоє попереду, ззаду ще, мабуть, кілька, з боків глухі стіни.
– Не палю, на жаль... – якимось дивом видавив я із себе.
В темряві хтось смачно сплюнув:
– От, бл... Знов наш! Пішли звідси, хло’!
І вони пішли. Я ще якусь мить стояв без руху, тамуючи трем у колінах, а потім спохопився і чкурнув звідти так швидко, як, либонь, ніколи в житті.
Заспокоївся уже в метро. Зупинок через дві, коли збагнув, що їду не в той бік. Згадав про книжку, відкрив навмання і прочитав: „В кожному політичному чи ідеологічному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина...”
