Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87352

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Не убий ч.7

© Михайло Нечитайло, 04-04-2017
Всевидяче Господнє око так заплітає людські долі, аби вони обов’язково стрілися для повернення боргів.
Куліш Валерій Миколайович, втративши дочку, розлучившись із дружиною, врешті виїхав і зі свого міста. Прокурорська кар’єра водила його по інших землях, аби врешті-решт знову припнути до рідних місць.
Вдруге одружений, маючи двох дітей, ступив Валерій Миколайович до старого знайомого свого прокурорського кабінету.
– Дванадцять літ, – гомонів сам до себе, – дванадцять літ, як один день. І ні на грам не поважчав у посаді, – аж зажурився, далебі, – все той же районний прокурор. Хіба дисертацію по психології сотворив, але й ту не захистив поки що, та чи й потрібні мені той захист і сама дисертація. Ехе-хе.
Зі старим кабінетом на прокурорську голову знову впали  й старі, аж обридлі колись до нестями, проблеми, пов’язані з давнім убивством Інни Крейдяк. Єдина різниця – колишні проблеми мали величезний шанс на негайне, повноцінне й остаточне вирішення.
Вбивство Григорія Кендюхівського та його матері було обґрунтовано зведене в провину Миколі Крейдяку.
Той і не опирався.
– Я мав право на помсту, – белькотів.
Валерій Миколайович не мав ні найменшого бажання знову дискутувати з виродком про недопустимість самосудів як з правової, так і з релігійної точки зору.
Запитав тільки лишень, зоставшись наодинці:
– Може, зізнаєшся й іще в одному вбивстві? Легше буде, як з усіма гріхами до єдного перед людьми станеш. Душу бодай на ніготь прошкребеш від кіптяви.
– Нащо відкопувати динозаврів, як їх не оживити? – відповів Микола.
– Аби знати, що вони були, – наполягав прокурор.
– Я – знаю; а іншим – не обов’язково, – відвертався Микола.
Був суд.
Прокурор вимагав для вбивці довічного ув’язнення. Вимагав люто, мовби за найтяжчого, найбезнадійнішого, найневиправнішого злочинця мав Крейдяка.
Суд не дуже й опирався прокурорському натиску – Крейдяк отримав невільництва до кінця днів своїх.
І погодився з вироком.
– Ніяких апеляцій подавати не буду, – заявив. – За вкрадене життя розрахувався, а іншого, певно, не судилося. Потішу прокурора, – хитро глянув з-за грат. – Хай попрацює на мене він разом з державою рідною, коли вважають, що дешевше плекати Крейдяка, ніж відлити для нього кулю. Одним – гнити; іншим – жити, - й засміявся. – Я – за життя; пан прокурор – за життя. Слава Богу, Господь наш слухається кожного й кожному дає бодай на крихту, аби здійснити свою мрію.
Вийшов Валерій Миколайович із зали суду, став за парканом, запалив цигарку.
– Оце воно так, – гомоніли, йдучи вулицею, присутні на суді, – як позбиткувалися над Крейдяковою дитиною, наче над собакою чи й того гірше, то вже всі на волі й радіють, а як батько за дитя розплатився – то навіки в буцегарню.
– І правильно, – заперечував інший, – Хай Грицька грохнув, а стару Кендюхівську нащо? Баба чим завинила?
– Що паскудника виростила, – не вгавав перший.
– Еге, то це як батьки за дітей будуть винні, а діти за батьків – півсвіту вистріляємо й праві будемо. Дурня, – стояв на своєму другий.
– Ніяка не дурня, – пінився перший. – Як будемо сьорбати калюжу на дні човна ложкою, то й човен потопимо, й самі бульку пустимо. Треба гребти баддею багно, аби збутись і плисти вдалину. Баддею й безжально. Стріляти треба недолюдків, щоби меншало їхнє поріддя та зчищався світ.
– Стріляти треба, – погодився другий, – тільки не самосудом, а іменем закону. Я згоден – як не відстрілювати скажених лисиць, уся зграя передохне. Заразиться й передохне. Або виродиться ні на що.
– Тьху! – зі злістю викинув прокурор недопалка.
«Ну що за манія у вас, люди, – думав роздратовано, – ледь що – відразу стріляти, стріляти, стріляти. Опам’ятайтеся, людина – не скажена лисиця. Людина – арена боротьби добра зі злом; як ото природа – арена боротьби теплого літа й сніжної зими. Невже невтямки вам, люди, що не можна побороти зиму, сіючи вічні морози? До літа є один шлях – через весну. Через відлиги, хлюпавицю, повені, багнюку й сирість. Де будуть постраждалі, яких не було б серед затвердлої в морозовиці зими. Але немає іншого шляху, окрім весняних повеней, аби відтанув світ, заспівала пташка, розпустилася квітка, вродив хліб і скупане в літеплі життя продовжилося далі, спекавшись закостенілої в холодах мертвотності, яка ніколи, від яких би втрат не оберігала, не є подальшим розвитком життя, його розмаєм. Так, шаленітимуть убивці, позбавившись страху смерті за свої діяння, нищитимуть невинні душі, але ніколи, чуєте, ніколи не ступить людство на шлях повного очищення від різного роду покидьків, поки не позбудеться у вселюдській душі жадоби смерті при вирішенні своїх проблем. Можливо, людська весна рівнятиметься весні природній у співвідношенні одна секунда весни природної десятку років весни людської – але іншого шляху, крім весни, в досягненні людством вершини добра, немає.»
Потому зажадав Валерій Миколайович ще одної зустрічі із засудженим Миколою Крейдяком.
– Одне скажи, – глянув на найлютішого ворога свого на землі, – де могила дочки моєї?
– А вона тобі треба? – в свою чергу перепитав Крейдяк. – Скільки років не цікавився, а це надумався. Нащо?
– Я цікавився, – заперечив Валерій Миколайович, – але як міг я питати об тім гріховну істоту, котра не несла кари за гріх. Ти б не сказав, бо цим би вирок собі підписав.
– Ти міг мене покарати, – натякнув Микола, – одним порухом пальця міг.
– Ще одним гріхом за гріх покарати не можна, – своєї одвічної правив Валерій Миколайович. – Кулею покарати неможливо, бо вона не несе душевних мук грішнику, не несе каяття об скоєнім.
– Про каяття не треба, – зупинив палку прокурорську промову Микола, – бо не можу я покаятись у тім, що не вважаю гріхом, навіть якщо тисячоліттями сидітиму в буцегарні. Ну немає іншої кари людині за гріх, окрім смерті, аби звіявся гріх із людства. Бо гріх живе доти, доки живуть його носії та пхають його в майбутнє, засіваючи ним нові душі.
– Годі, – перебив Валерій Миколайович безперспективну дискусію двох глухонімих мешканців планети. – Скажи, якщо маєш хоч часточку серця в обсмаленій до сірої кістки душі – де могила моєї Надійки?
– А нащо вона тобі? – не здавався Микола.
– Щоби було хоч пом’янути де, хоч квіточку було куди занести, щоби пам'ять жила, - застогнав прокурор.
– Ой, не сміши, Валерко, з пам’яттю, – протяжно мовив Микола. – Яка пам'ять, чоловіче, коли ти не любив своєї дочки. Я свою Інну любив, ти свою Надійку – ніколи. Я за доччину пам'ять пішов на все, ти ж принципом якимось дебільним пригорнув ту пам'ять, наче бульдозер квіточку на будові. А могили немає, Валерко, спалив я твою дочку. По шматочках, на попілець. І край городу під грушею відеречко попелу прикопав. І посадив калину. Та не росте калина на людськім попелі, чихиріє, чахне, наче твоя так звана любов у світі без лютої ненависті, без помсти. Бо яка може бути, пане прокуроре, любов, як вона не знає самопожертви, безумства, спалаху й щему? Вона ж себе не впізнає в безликому світі. Добру без борні зі злом не бути, бо воно, як і та нещасна безлика любов, себе не впізнає. Чи знали б ви, Валерію Миколайовичу, що живете, якби себе не бачили, не чули, не впізнавали, не вирізняли на фоні світу? Отож бо й воно, що знати можна тільки об тім, що вирізняється з-поміж іншого та впадає нам у вічі. І гріх у цім списку, й любов, і добро, й навіть та куля, яку я заслужив з твоїх рук, але не отримав, бо ти не вирізнив своєї кровинки з-поміж решти, ти її не полюбив, не захистив, а тільки осквернив непотребним отим слівцем – «не убий».
– Усе не так, – зібрався йти геть Валерій Миколайович, – світ є, навіть якщо ми його не бачимо, й добро є, навіть якщо ми його не впізнаємо. Бо не наша глухота породжує добро, а воно розсіює нашу глухоту. В крайньому випадку так повинно бути, якщо ми хочемо вийти в люди.
– А зараз ми що – нелюди хіба всі? – засміявся сердито Микола.
– Зараз ми – подорожні до людей, – відповів Валерій Миколайович. – І якщо на перехресті не підемо туди, куди вказує стрілка «не убий», віками кружлятимемо по колу, а в люди так і не вийдемо.
– І що ж ми будемо за люди, – не повірив Микола, – коли прощатимемо вбивства наших дітей?
– А чи станемо ми людьми, – наостанку кинув Валерій Миколайович, – якщо й через тисячоліття знову й знову вбиватимемо наших дітей? Маємо ж ми колись зупинитися та викарбувати на своїм майбутнім – «не убий».
– Що ж толку з твоєї зупинки, Валерко, – реготів Микола, – як інші обминули тебе й твоє заповітне слово та й чимчикують далі світом любові, гріха й кари невідворотної смертельної. Та ти олух, стовп на шляху людськім, Валерко, камінь серед ріки, який збурює хвильку, але течії якому змінити  –зась.
Все кричав і кричав Микола, немов забув, немов не бачив, що Валерій Миколайович давно покинув камеру та пішов своєю дорогою.
Аж гірко зробилося Миколі, що серед довічних своїх казематів не матиме змоги взирити, до якого ж безславного фіналу причвалає Валерій Миколайович, несучи витріпану, ніким невпізнавану, ніколи не затребувану людністю в довічне користування ту невідь-нащо наквецяну протиприродно-душевбивчу вивіску – «не убий».

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Елен Тен , 07-04-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-04-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 05-04-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44114899635315 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …