Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43642
Рецензій: 85055

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Восени

© Ірина Мельничин, 04-04-2017
Усміхнений впертий юнак — чом ти його утратив? Щось примушує тебе ніяковіти, схоже. Ти лунко ступаєш по сірій усім доступній дорозі, ти помічаєш на ній темну зогнилу п`янку аличу. Її запах страшенно чудний, страшенно сумнівний: він змушує тебе невдоволено скривитись, ах, ця нова небажана гіркота, жодних, жодних навіть дрібних натяків. Водночас, ти іще відчуваєш давно забуті мотиви, тихі благання повернення, ти був надто жорстоким, завжди...
Впади!
У власні розмиті спогади, неясне колишнє тремтіння, зустрінь його — незнайомого і натхненного, енергійного, ніяких вагань. Це все ти сам, ти сам, ти сам, отой забутий прихильник обраних випадково цінностей. Фальшивість благає повернення лише через свою поверхневу специфічність, вона чиста і прямолінійна, вона одверто твердить про культ і моду. Ах, чому ця гіркуватість викликає стільки пекучості, стільки певності у власній провині? Понурість, понурість, понурість, насправді усе піддається загальності.
Колись ти був палко захоплений одним вельми привабливим напрямком. Те була юна дівчина з дзвінким нещирим сміхом і туманними гострими очима(як типово, типово, типово, тепер ти повинен себе безкінечно лаяти). Тобі видавалось, вона обіцяє неординарність і обраність, стільки дурних надій... Знаєш, вона могла бути чудовою особистістю, та ти вирішив підкорити її жорстоко і безсумнівно. Ти не дозволив їй існувати самій по собі, бути такою новою і рідною водночас, чому ти запевняв себе в тому, що вона повинна тебе дивувати? Те, якою вона була — лише твій обмежений спосіб сприйняття. Ти гадав, що знаєш її досконало, досконало, аякже, ти не можеш виявитись чужим. Ти іронічно співав усіма вчинками: «Гей, панове, панове, панове! Ви страшенно, страшенно нещасні, я врешті віднайшов прихисток, я підкорив істину, мені доступні тонкі підсвідомі тремтіння певностей, я далеко, далеко, далеко не тут!». Врешті, ти раптом відчув присмак гіркоти і густої одноманітності(він прокрадався у всі найдрібніші нитки твого примхливого істеричного сприйняття — колись, спершу, спершу, колись давно). Ти убив дівчину звично і непомітно, ах, який плавний розгублений зсув. Тепер згадуєш про усе те з величезним невдоволенням: неактуальні зараз стереотипні погляди — страшенний сором.
Щож, смутнієш ти ненадовго.
Швидко крокуєш подалі од мертвої наспівної аличі, натхненний новими спогадами. Ти обрав собі цікавішу віру — таку ж популярну й шаблонну, як і колись(ти бачиш у ній тільки це, тільки це, тільки це, яка поверхневість, я хочу благати про глибший аналіз, та він тобі не потрібний). Ти певний, твої ніздрі лоскоче м`яке духмяне волосся весни, ти у полоні вічного, вічного ніжного сонця.
Давай же, давай же поглянемо!
Ти, наївний син сухої печальної осені, твердо говориш про радісний усміхнений травень, запевняючи у своїй до нього чудній причетності. О чому, чому ж ти такий поверхневий? Ти згадуєш травень, і я уявляю вогке зеленаве небо й довгу в`юнку траву — там так м`яко, м`яко, м`яко й нестерпно чітко. Що ж я бачу, тільки-но стріну розмитий рішучий погляд? Стільки світла і ясності, чому так, чому так жовтаво? Надто туманно, я ненавиджу солодкаві нескінченні пробудження. Ти не пізнав наскрізності, для тебе це звичний процес звичної контрольованої свідомості(як же не правильно, й близько не так, не так, чому ти проповідуєш чуже, не відоме тобі осяяння?).
Ти ідеш вже не тут, ти раптово чомусь зажурився. Очі не твої, вони знов зсуваються у твій мозок й нестерпно ображено там ридають. Покинутість й жалюгідність — стани давно забуті і дещо примхливі — ти викликаєш їх тягуче і, аякже, уперто, ти сам вирішив теперішню варіацію фальшивості.
Природа страшенно мінлива, вона певна, що поверхнева своєрідність здатна привабити успіх й людську прихильність. Та чи міняється од того вона сама? Усе тьмяно, тьмяно, тьмяно, усе так фальшиво-радісно, ти також вливаєшся у цей суспільний театр абсурду...
Панове, панове, панове! Хіба миттєве осяяння має змогу знайти собі прихисток у цій чужій добре продуманій грі? Кожний хороше знає свою роль, правила надзвичайно прості й зрозумілі. Ти можеш вважати себе різким одчайдушним бунтівником, але це так зумовлено загальністю, так впорядковано і стабільно, ти не розумієш своєї ж ідеї, тебе цікавить лише власна епатажна незвична форма. Тільки стороннє бачення, яке безглуздя!.. Аякже, пиши безкінечну оду егоїстичному жовтню, ти міцно і липко закоханий у його неживі мерехтливі очі.
Це все трапляється лише восени, восени, восени.
Осінь триває вічність.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 05-04-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Avtor, 04-04-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.32155203819275 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …
Марія Сидорчук «Полон»: Драматична історія воєнних реалій
Українська література стрімко розвивається. Це — доволі приємний факт, тому що читачі все частіше можуть …
“Дороги вольні і невольні” Іваничука: Політичний літопис першого часу незалежності України
Мемуарна проза — справжня скарбниця пам’яті про минулу епоху, хоча зазвичай їй притаманний дещо суб’єктивний …