«Чи розлюбив ти жах, нудьгу їх,
Мандрівниче,
Сумний, задуманий,
На вогняних вокзалах, що оточили Всесвіт?»
(Еміль Верхарн)
Мій візит до замку Раха наприкінці листопада 1982 року давно перетворився на легенду. Він обріс такими вигадками і міфами, що мені самому (теж у певній мірі вигаднику і міфотворцю) самому стає незручно, коли я читаю в якомусь черговому збірнику, що випускає Товариство дослідження паранормальних явищ Ірландії черговий опус про себе і той, тепер вже давній вояж землями графства Кілкенні. Зазначу одразу, що замок Раха я відвідав не в пошуках чогось таємничого і потойбічного, як це пише у своїй статті «Огляд досліджень привидів норманських замків графства Кілкенні» Даніель МакАлістер, а просто з бажання побачити замок де жила родина Свіфт – та сама родина до якої належав Джонатан Свіфт. Крім того мені кортіло побачити замок де жила родина Райт, яка дала світові Вільяма Болла Райта. Такого знавця і майстра генеалогії не було і більше не буде. А ще мені кортіло побачити стіни, де творив Годвін Мід Пратт Свіфт – винахідник першого в світі літака, якого він запустив за допомогою катапульти з даху замку у 1857 році. Щоправда, він чомусь посадив за кермо своєї «повітряної колісниці» дворецького, а не власну персону, і літак пролетів небагато – пішов в піке і грохнувся на землю. Дворецький (ім’я якого загубилося у нетрях історії) поламав руки і ноги, але вижив, а це не аби що. Саме з такими думками я і вирушив до замку Раха, що мовою сасенех зветься Фоулксрат. Але я звик замки нашого смарагдового острова називати ірландською.
До замку мене підкинув на машині Крістофер Боул, адвокат, що потім зайнявся нерухомістю. У нього були свої справи в Кілкенні, і як старий добрий знайомий, він погодився зробити невеликий гак і завести мене до замку. Так що, оті всі повідомлення, начебто я їхав туди на бричці, що була запряжена мулом, а кучером був сліпий на одне око старий моряк – суцільна вигадка. Не знаю, чому про це написав Олівер Кросбі в статті «Таємниці родини Де Френ» (часопис «The Journal of Irish Research Society study of ghosts», 1985, V. 52, N 3, P. 145 – 167). Не знаю, хто йому це наплів і для чого. Я вимагав офіційного спростування і не раз, але схоже редакція часопису більше шанує своїх сумнівних дописувачів, аніж істину. Більш-менш правдиву замітку про мій візит до замку Раха опублікувала газета «Айріш таймс» («The Irish times») у випуску від 30 червня 1986 року. Замітка називалась «У замках живуть не тільки люди». Написав її який анонім під псевдонімом R. T. Хто це, і чому він сховався під псевдонім – мені так і не вдалося встановити. Редактор газети – тоді це був Леонард Сміт – відповів мені, що замітку йому прислали поштою, на конверті не було зворотної адреси, але він вирішив її чомусь опублікувати. І то в тій статті неправильно викладена послідовність подій і чомусь зазначено, що після відвідування замку я довго лікувався від депресії в доктора Фергала Хейса, що мене вкрай обурило – депресії в мене ніколи не було, а доктор Фергал Хейс не психіатр, а ентомолог. До того ж тоді я ще не мав честі буди з ним знайомим. Я не буду перераховувати всі вигадки і плітки, які в свій час так смакувала преса, що так полюбляє різні псевдосенсації. Це зайняло би цілу книгу. Та і для чого це переказувати? Краще розповім, як воно було насправді.
Отже, наприкінці листопада 1982 року я їхав на задньому сидінні машини «Форд Консул» 1975 року випуску і думав про давні родини лицарів Де Френ та Перселл. Ці нормани, що осіли на завойованих ірландських землях, збудували гордий замок Раха в 1349 році, коли по всій Європі лютувала одна з найстрашніших в історії епідемій чуми, лицарі, що воювали у війську короля Англії Едварда ІІІ, брали участь у Столітній війні, щербили свої мечі у битві під Кресі та захопили Кале. Лицарі, що були завойовника та поневолювачами селян з ірландських кланів, потім стали більшими ірландцями ніж самі ірландці і були серед тих, хто підняли повстання за незалежність Ірландії в 1641 році і підняли над своїм замком прапор Ірландської конфедерації – зелений з арфою короля Дагди. І потім, коли військо Олівера Кромвеля втопило Ірландію в крові, втратили все – і замок, і землі, і дехто – саме життя, але селяни продовжували себе називати себе «селянами Перселлів», певно, за звичкою, як людина в давній Ірландії належала в першу чергу до якогось клану, і це було назавжди…
Їхали ми через місто Кілкенні (ірландською Кілл Хонніх), там трохи затримались – Крістофер мав в Кілкенні термінові справи. Заодно ми зазирнули в паб і перехилили по кварті чудового пива «Гіннесс Драут» та ще кращого елю «Беміш Айріш Стаут». Хоч кріс і був за кермом, але пиво та ель не зашкодили – ні йому, ні автомобілю. Місто Кілкенні викликає в мене, нажаль, переважно неприємні асоціації. Саме в Кілкенні засідав «парламент» тої частини Ірландії, яка була під контролем короля Англії. І саме тут був прийнятий в 1367 році горезвісний «Статут Кілкенні», згідно якого заборонялося розмовляти ірландською мовою, носити ірландські імена і прізвища, слухати ірландських бардів, казкарів та музик, дотримуватись ірландських звичаїв, носити ірландський одяг. Багато замків і міст графства Кілкенні мають сумну історію нескінченних трагедій.
До замку Раха Крістофер довіз мене аж ввечері. Листопад того року був понурий і мокрий, сонце сідало рано. Крістофер попрощався зі мною і сказав, що мусить вертатися в місто Кілкенні – там у нього забагато справ. На той час замок Раха був уже давно проданий і перероблений в готель. У замку жив на посаді чи то каштеляна, чи то управляючого готелем мій старий знайомий художник Джек МакКен. Справжнє ім’я його було Ернест МакКен. Ми з нам познайомились на виставці сучасного мистецтва в Дубліні в 1977 році. Він малював пейзажі та портрети маслом – технікою в той час вельми зневаженою. Картини мені його страшенно подобались. В них було щось глибоко ірландське та ностальгічне. Мені здається, він погодився працювати управляючим готелю не з фінансових міркувань, а з бажання усамітнитись і серед тиші ірландської глушини малювати свої картини. Він більше 50 років прожив в цьому замку і покинув його тільки в 2009 році.
Я підійшов до воріт замку коли з неба лила нудна і неприємна мжичка, сутеніло, стелився туман. Перед тим як смикнути дзвоник, я поглянув вгору – у вікні замку я побачив бліде жіночі обличчя. Жінка з якимось глибоким сумом подивилась на мене, смикнула рукою гардину і зникла в глибині кімнати. Двері відчинились – на порозі стояв Ернест: «Шон! Друзяко! Заходь! Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити!» Я скинув мокрий плащ і крислатого капелюха. «Заходь, заходь! У мене є віскі «Мідлетон», розтоплений камін, я насмажив баранини, посидимо як в старі добрі часи!» Ми сиділи біля каміну і говорили. Про живопис та старовинні замки, про поезію Єйтса та Данте. Потім Ернест показував свої нові картини... Розмова зайшла про його життя. Він сказав, що задоволений самотністю, є можливість малювати і читати, справи в готелі йдуть гірше нікуди: туристів зараз немає, готель порожній і я буду першим гостем за останні два місяці. Я запитав:
- А хто ця жінка з таким блідим обличчям? Покоївка? Прибиральниця? Кухарка? Я бачив як вона визирала в вікно...
- Ти що, Шоне! Я живу в замку один. Я тут і директор, і прибиральник, і сторож, і кухар, і бухгалтер... У замку крім мене давно нікого немає!
- Але я бачив!
- Ти серйозно, Шоне? – він подивився на мене якимось дивним поглядом. – Ти справді бачив обличчя жінки у вікні замку? Давно не було в нас цієї гості... Це Бліда Жінка. У цьому замку люди багато разів бачили у вікні це обличчя. Так триває вже не одне століття... Це дочка лорда Перселла. Колись давно, у 1454 році лорд довідався про роман дочки з одним ірландцем і дуже негативно поставився до цього, розгнівався на дочку та її коханця. Він зачинив дочку в башті замку і заморив її голодом. З того часу привид цієї жінки інколи визирає з вікна замку і сумно дивиться на гостей...
- Сумна історія...
- Шоне, скажи мені правду: ти навмисно приїхав до замку саме сьогодні, 28 листопада?
- Ні, ця поїздка була спонтанним рішенням. Просто я занудьгував, хотілося побачити твої нові картини, дізнатися, як взагалі малюється відлюднику...
- Якщо це справді так, то це ще більш дивно... Бо ця ніч в замку не зовсім звичайна... Щороку саме в цю ніч тут відбуваються досить дивні події і я, якщо чесно, щороку зі страхом очікую наближення цієї ночі і навіть радий, що замок порожній і відвідувачів готелю немає... Добре, Шоне, можеш вибирати собі будь-яку кімнату, яка тобі сподобається, якщо щось – клич мене – я буду спати внизу. Хоча я навряд чи допоможу, якщо почне відбуватись щось справді моторошне...
Я не дуже то зважив на його слова, піднявся кам’яними гвинтовими сходами на третій поверх і зайняв порожню кімнату з аскетичними меблями та стінами з дикого каменю – без штукатурки та побілки. Я втомився і швидко заснув на старезному дерев’яному ліжку. Прокинувся я несподівано, опівночі без будь-яких причин. У замку було темно і тихо. Знадвору теж не доносилось ніяких звуків і жодного промінчика світла. Раптом я почув в кімнаті важкі кроки. Хтось розмірено ступав по кам’яній підлозі – таке було відчуття, що людина несла на собі якусь важку ношу. Світло чомусь не запалювалось, я присвітив ліхтариком. У кімнаті було порожньо, але важкі кроки наближались, вони лунали поруч біля мене. Таке було відчуття, що хтось пройшов біля мене – великий і важкий. І невидимий. Я виставив руки вперед, але вони ловили тільки порожнечу. Потім все стихло. Спати я вже не лягав, навмисно лишився очікувати і сторожувати і запалив свічку. Пройшло біля години. Я вже почав нудьгувати, коли раптом важкі кроки пролунали знову. І тут раптом в порожнечі кімнати з’явився воїн в латах, шоломі та з алебардою на плечі. Він крокував, як крокують солдати на варті – міряв кроками простір і час, пройшов мимо мене (я буквально заціпенів і не міг поворухнути ні руко, ні ногою). Потім пішов до гвинтових сходів. Я крикнув йому: «Солдате!» Він навіть не озирнувся. Я спробував наздогнати його і покласти руку на плече. Але він розтанув в повітрі – рука моя відчула тільки порожнечу. Заснути я вже не міг. Решту ночі я блукав замком - кімнатами на різних поверхах. Зайшов в чергову порожню кімнату і сів на ліжку. Свічку поставив на стіл. Раптом двері з грюкотом зачинились. Потім після короткої паузи тиші в кімнаті почувся жіночій сміх. Я вже очікував, що зараз щось буде відбуватися. І не помилився. Раптом прямо з повітря кімнати виникла жінка в яскравому платті – з червоним, жовтим, зеленим та помаранчевим візерунком. Такі плаття носили в Ірландії в XIV столітті. Вона кружляла в танці по кімнаті і сміялася. І кімната заповнювалась сильним запахом бузку та польових квітів. Я покликав її: «Леді! Ви завжди такі веселі чи тільки мені хочете показати цей прекрасний танець?» Але чарівна леді раптом зникла. Хоча запах бузку і польових квітів продовжував стояти і густіти в кімнаті, і його було чути до самого світанку.
Вранці я спустився в хол – там на мене вже чекав Ернест з кавою – міцною і запашною. Біля розтопленого каміна. Він запитально подивився на мене. Я розповів йому про все, що пережив минулої ночі. Він якось полегшено зітхнув і сказав:
- Щодо привида солдата, то справді, він з’являється щороку у цьому замку в ніч на 29 листопада. Колись, у 1390 році тут в замку Раха був міцний гарнізон англійських військ. Тоді йшли нескінченні війни. Ірландські клани тіснили англійських колоністів, крок за кроком відвойовували свої землі, здобували та руйнували замки англо-норманських феодалів. Трапився в цьому замку такий випадок. Один солдат заснув на варті. За це його покарали – скинули з башти вниз і він розбився на смерть. З того часу він кожного року в цю ніч в повному озброєнні крокує замком, охороняє його, щоб спокутувати свою провину. А щодо жінки в яскравому одязі, яка залишає за собою аромат бузку – я не знаю. Я нічого не знаю. І тутешні жителі теж. Але її часто бачили в замку... Особливо осінніми вечорами... А іноді просто несподівано замок наповнювався запахом бузку і лунав сміх...
Я ще пару днів погостював в замку Раха, а потім повернувся в Дублін. Але ніколи не міг забуту ту жінки в яскравому платті. І той аромат бузку приходив до мене часто... Колись згадуючи ті події я написав таке:
Серед стін, старіших за саму Смерть
Бузку аромат серед осені – ірландської,
Мокрої, злої, просякнутої туманами безнадії.
Леді в яскравому платті!
У цьому світі бракує кольору,
Бракує світла і радості.
Серед стін, що знали тільки війну й жорстокість
Станцюйте мені танок радості, дайте забути
(Хоча б на мить)
Життя моє сумне,
Мій шлях, всипаний каменюками,
Мої дні отруєні зрадами,
Мої хвилини, пробиті кулями,
Мою молодість втрачену марно,
Розстріляну на вулицях Белфаста...
