− Усяка зима колись кінчається.
− А якщо ця зима − ядерна? А якщо вона – у твоїй душі?
− Має скінчитися…
− Але ж вона, власне, і є кінцем! Чи може настати кінець кінця? Чи може скінчитися те, що скінчило усе? Прикінчило тебе…
− А може, не вбило – приспало тільки, присипало попелом, а не снігом? А може, не смерть це, а летаргічний сон, і ти ще живеш, і ще дишеш, і ждеш…
− Коли зникнуть сліди пожеж безлічі самоспалень, ран від сотень серценадривань, нещадних катувань − само й не тільки. Коли висохнуть сині ріки, що бігли з білих очей (жахливо – осліпнути від власних сліз! оглухнути від власного крику! занімувати, вдавившись словами, захлинувшись почуттями). Коли підуть назавжди примари кошмарних ночей...
− …І підійде хтось сонцеликий. Знайомий незнайомець, схожий на янгола (а може, це він і є?). Загляне в обличчя твоє − і вділить окраєць неба. Він зробить усе, що треба – для тебе. І навіть більше.
− Це тішить, це схоже на казку. На обіцянку щастя. А мені хоч би спокою, тихої-тихої радості для нового початку.
− Він сказав, буде все. Він сказав, що тебе понесе, зіпне на крило або ж відірве й віддасть своє. Він завжди поруч є.
