Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Не убий ч.6

© Михайло Нечитайло, 29-03-2017
Грига Кендюх покинув вагон і ступив на перон.
«Давненько я в тобі не кентувався, рідне моє містечко,» – подумав, усміхнувшись криво.
П'ятнадцять літ в’язниці висіли за плечима, а перед очима стояло таксі – й воно було доречним.
– До міста, шеф, – плюхнувся Грига на заднє сидіння.
«Шеф» обернувся до клієнта, знайомими рисами обличчя всотався в мізки, змусивши тамтешнього бібліотекаря ритися в архівах – хто ж за кермом, що за знайома морда.
Архіви ж ховалися в таких загуслих туманах п’ятнадцятилітньої витримки – ну нічого не знайти.
– Не впізнаєш мене? – іншим шляхом вирішив піти Грига, з околиць заходячи до розпізнавання особи водія таксі.
– Кендюх нібито? – до радості Григи, водій мав добру пам'ять.
– Точно, – потвердив Кендюх, – а от тебе, в натурі, ніяк не знайду в своїй макітрі. Міняються люди, що поробиш.
– Та Василь я, – розсміявся таксист. – По-вуличному – Хвищ. Згадав?
– Ага, – якось знічено відповів Кендюх. – Звиняй, браток, що бабу твою по молодості замочив. Чи мені вийти з твоєї тачки, іншу пошукати?
– Та ради Бога, – завів Василь двигуна. – Яка вона моя була, та Інка. Так, перепхнулися пару разів, чимось подобалась… Але що старе згадувати? Хоча тодішнього вашого мочилова не схвалюю, не схвалюю…
– Ага, трохи перестаралися, – повеселішав Кендюх. – А як тут мої напарнички по мочилову? Бизела, знаю, на зоні прирізали, а про інших не чув.
– Та кожне по-різному, – розповідав Василь. – Толька Цибуха ще до суду шиза як ухопила, по цей день не в собі. Мамчур після відсидки в ченці подався, десь у монастирі гріхи замолює. Лєнка Гопаківська від передози гигнула. Агнорія… Ну, її ж матуся ще тоді висмикнула з вашого тирла на волю. О, Агнорія зараз крута, десь за океаном якомусь мільйонеру тамтешньому головешку макітрить.
– А Валька… Телічкіна… – нетерпеливилося Кендюху.
– Її достроково звільнили, але додому вона не повернулася, боялася помсти старого Крейдяка. Вийшла заміж, нині десь аж на Сахаліні, троє дітей має, – розпатякував Василь.
– А звідки така докладна інформація? – аж подивувався Кендюх.
– Хех, – крякнув Василь. – Вона ж кума мені тепер, Телічкіна твоя. За кумом моїм замужем. Той безголовий з тюрми її дочекався, за нею й повіявся. Тепер Валька ніяка не Телічкіна, а Гуготняк.
– Ов-ва, – аж присвиснув Кендюх. – То це вона за Плебса заміж вийшла?
– За нього, – сміявся Василь.
– То він же недогон, ще й корявий, – здивувався Грига. – Чудасія. Сказав би хто Вальці, що після мого дрюка її шельмуватиме своїм дротиком однояйцевий коротун Плебс – видряпала б очі.
– Шляхи Господні несповідимі, – глибокодумно мовив Василь.
– Слухай, Хвищ, – прагненням сповнився Кендюх. – Раз Валька твоя кума нині, може, телефончик її десь є в записничку. Нацарапай мені маляву, я за дорогу дорожче заплачу.
– Лади, – не заперечував Василь проти більшої платні.
– Ех, страхи людські, – своєї розмірковував Кендюх. – Валько-Валько, якогось діда Крейдяка злякалась і за три світи дременула. Ще й з таким охвістям, як Плебс. Тьху! Було б чого боятися, було б від кого тікати. Що то значить баба – душа в п’ятах, а розум поза макітрою.
Добувшись міста й розжившись жаданим телефоном, Кендюх тут же зателефонував на далекий Сахалін.
– Алло, – обізвалось у слухавці.
– Валентина Гуготняк? –  уточнив Кендюх.
– Я, – відповіли з далеких світів.
– А знаєш, хто це телефонує? – допитувався Грига.
– Ні, – щиро зізналася Валентина.
– Такого товариша, як Грига Кендюх, не забулася ще? – весело розкрив свої карти телефонуючий.
– А чого ти дзвониш? – враз огрубів голос на тім кінці дроту. – В нас, між іншим, уже ніч.
– Ну, знаєш, – не розгубився Кендюх, – разом гріхи водили, хочеться рідну душу вчути.
– Душа вже не рідна, – відрізала Валентина. – А гріхи… Я про них забула. Попросила в Господа прощення й пішла в інший світ. Нормальний. Тож не дзвони мені більше. Нащо мені потойбічні дзвінки в моєму світі? Все пройшло, мохом заросло, оленів, аби мох випасали, я не потребую, хай росте та килимом забуття застелить усе минуле від краю й до краю. Прощай.
– Піб… піб… піб… – слухавка.
– Сука! – обурився Кендюх. – Мох забуття, мох забуття… – перекривив. – Було б що забувати. Ну, чикнули дівчинку ненароком, то що, й себе зарізати? Козла якогось старого поперелякувались і світ за очі порозбігалися. А хто він такий, старий козел Крейдяк? Грім? Ха-ха, як би не так. Пшик старого пердуна, а не грім. Ось піду зараз, привітаюся з ним – ще побачимо, хто перед ким страхом сповниться.
Так і зробив.
Старий Крейдяк якраз вовтузився на своїм подвір’ї, коли Кендюх убабрався туди ж крізь хвіртку.
– Здоров, батя, – процідив.
Миколою аж пересмикнуло.
– Що, звільнився вже? – перепитав тільки.
– А що ж ти хотів, – сміявся Кендюх, – аби я довіку з-за твого поріддя парився?
– Ні, – похитав головою Микола, – нащо довіку? Це ти й так багато відсидів. Я б тобі дав менше, коротший тобі дав би термін.
– Невже? – не повірив Кендюх. – І дочки не жаль? А так побивався.
– Чого ти прийшов? – важко зітхнув Микола. – Йди собі, як відсидів своє.
– А чого б і не піти, – погодився Кендюх. – Бувай, старий, – і руку простягнув.
Старий руки не подав, але Кендюх того не дуже, певно, й чекав.
– Дарма Валька збігла, – тільки вимовив та й подався геть.
Прийшов додому, в квартиру при школі, до рідної старої неньки.
– Здрастуйте, мам, – обняв стару.
– Ох, сину, нарешті відбув, – зраділа мати.
Гомоніли, полуднаючи, про те, про се.
– А далі як? – заглядала в очі мати.
– Побачимо, – налягав на підсмажену шинку.
На тих словах і рипнули в квартирі Кендюхівських двері. На порозі стояв Микола Крейдяк.
– Таки дочекався я, – повідомив радо.
– Чого ти дочекався, діду? – крізь жовану шинку обізвався Грига.
– Помсти, – видихнув Микола.
І видобув з глибин поношеного піджачка пістолета з глушником.
– Ні! – вереснула стара Кендюхівська. – Помилуй Бог, Миколо! Я розумію, мій син у гріху неоплатнім перед тобою. А я в чім винна? Він один у мене, я стара, немічна, мені самота й смерть – одне й те ж.
Повзла на колінах, благала:
– Прости нас!
І сльозами мочила Миколину душу, аби розтали в ній роками накопичені льодовики.
– Відійди, – благав Микола. – Нащо мені твоя самота в душу, як там від своєї голо?
– Прости! – не слухала, повзла.
Ледь не розтав від того квиління. Вже й роса виступила, але вчасно глянув на ненависного Кендюха з розкритим ротом, звідки сипалися на стіл крихти хліба та шматочки шинки – глянув і спікся.
– Не хочеш самоти, то й не треба, – тріснув сухо до старої та влучним пострілом продірявив сповиту сивими косами голову.
– Ах ти ж… – вирвалося із застиглого, забитого харчем рота Кендюхівського.
І за тим криком полетіла долі тумбочка обіч стола, а через неї назустріч убивці матері кинувся знавіснілий від люті син.
На що він сподівався – не знати – бо одна куля вдарила його в груди; друга – в чоло;  а третя – в шию.
Розпластався на підлозі, так і не дожувавши материного гостинця.
– От і все, – опустив зброю Микола. – Збулося.
Хотів уже йти, але помста здалася йому замалою, занадто простою в порівнянні із заподіяною його дочці кривдою. Але чим доточити помсти вбитому кривднику?
Знайшов сокиру, відрубав Кендюхівському голову, витрусив з рота материн харч, натомість увіпхав туди відрізане в ґвалтівника знаряддя ґвалту.
Тою композицією й вивершив заставленого материнським наїдком стола.
– Сповна розрахувався, – задоволено закрив за собою двері. – Хоча й не з усіма, – трохи пожалкував.

                                                              (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 31-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр, 31-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 31-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 30-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50506591796875 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …
«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …