Якось в один весняний місяць мій мобільник не замовкав. Він дзвонив на роботі і дома. Я чув його коли їв і спав. Він тризвонив навіть в туалеті. Десятки людей, які хотіли розказати мені свою історію, поділитися своім горем, своіми справжніми і вигаданими проблемами. Підлітки з нещасним коханням, жінки в яких чоловіки пють і бють іх, одинокі матері, покинуті і зраджені чоловіки, батьки із паршивими дітьми, діти із не найкращими батьками, безробітні і ті в кого паскудна низькооплачувана робота. Усі вони кричали,щоб я послухав які усі вони нещасні. Яке в них нестерпне життя і велике горе. Усі хотіли від мене, щоб я їх пожалів, щоб сказав: «Усе буде добре. У вас усе попереду». Щоб дав мудру пораду як негайно виправити своє життя.
Тієї весни усі психи нашого містечка наче прокинулися від зимової сплячки і спішили на зустріч смерті. Так, наче вони вирішили дати відчути дияволу значний приплив населення у пеклі. Атошник, по сумісниству колишній однієї лярви не знав про те, що він колишній. Приїхав і влаштував розбірки із її теперішнім за посередництвом пістолета. Двоє підлітків наклали на себе руки. Чи то через нещасну любов,чи байдужість батьків, або через проблеми в школі. Хто ж тих підлітків зрозуміє. Розбився мотоцикліст. Пяний водій задавив двох пішоходів. Як для маленького містечка це був явний перебір по усіх пунктах.
Тієі весни подзвонила вона. Жінка із колишнього життя. Сказала, що її звати Ірен. В неї чоловік п’є і б’є іі кожного вечора. А ще суцільне безгрошівя, зясування стосунків з його матір’ю, п’яні компанії дома кожного вечора і бла, бла, бла.
А ще тієі весни по усьому містечку, на кожній дошці оголошень, кожному стовпі і в усіх вхідних дверях усіх магазинів зявилися дивні оголошення: «У вас проблеми на роботі чи в сім’ї. Немає більше сил ні бажання.жити. До але, почуєм, порадим, допоможем». І номер мобільного телефону.
Чергові обіцянки негайного розвязання усіх проблем. Так наче самі розмови можуть розаязпти усі проблеми. І свою навіть дупу не потрібно піднімати з дивана напроти телевізора.
Того місяця березня вона подзвонила і не упізнала мій голос. Вона розказала, що мала колись гарного, славного хлопця. І з ним життя могло скластися зовсім по-іншому. Останній раз коли ми бачились, я дзвонив ій як божевільний. Тридцять дзвінків. Два роки тому, Ірен вийшла до свого підізду і сказала,щоб я подорослішав і не драматизував. Вона сказала, що завжди буде думати про мене з ніжністю, але зі мною їй не бути. Бо зі мною її чекає обдерта хоущівка, життя від зарплати до зарплати і ніяких перспектив. Отак з невжахи я перетворився на славного хлопця, якого не упізнають. І не дивно. З того часу в мене інший номер мобільного. І сам я змінився. Став колишнім славним хлопцем.
Тієі весни наш мер вирішив відкрити «гарячу лінію» допомоги людям у кризових обставинах. Найдешевшийший спосіб вирішення проблеми масового весняного божевілля в містечку. Для заспокоєння розмов про бездіяльність влади. Усе потрібне – маленький кабінет, волонтер із освітою психолога і тимчасовий мобільний номер з розрахунком, що справжню дорогу багатоканальну лінію зв’язку ніколи не встановлять. Іронія долі в тому, що іхній мобільний номер і мій відрізнялися усього на одну цифру.
Кожного разу, коли до мене надзвонювали усі нещасні цього світу, тоді я забував про свої проблеми. Про нещасне кохання, паскудну роботу, самотність і бла, бла, бла. Після черговоі історіі чужих проблем, я був щасливий. Нехай бос репетує, щоб я або працював, або писав заяву на звільнення і дома триндів по телефону скільки завгодно. Нехай перехожі по дорозі до дому дивляться на мене як на психа, а сусіди ночами стукають об стіни і кричать, щоб я заткнувся і дав їм поспати. Це не має значення. Надійний спосіб забути про свої проблеми – зосередитися, дуже уважно зосередитися на чужих. Кожного разу, коли хтось телефонує і починає плакатися, я терпляче його, або її вислуховую. Стільки, скільки це потрібно. А потім кажу, нехай вони візьмуть себе в руки і перестануть возити шмарклі по склу. Мій спокійний і тихий голос каже, що не може ім сказати «усе буде добре». Вони не почують від мене про те, що усе попереду. Життя продовжується. І інше позитивне заспокоююче лайно. В їхній трубці звучить: « Життя насправді паскудна штука. Або змирися, або не мороч людям голови». Вони чують: «Якщо усе так погано, навіщо мучитися. Чи не краще радикально вирішити проблему. А не заліпити в ящик, давитися своїм бутербродом з дешевою ковбасою і надіятися, що якийсь мудак за пів години розмови по телефоні вирішить усі іхні проблеми. Або так, або газ, девятий поверх, петля, кухонний ніж по венах. А узагалі нехай вирішують згідно свого смаку.
І от якось телефонує вона. Давно не моя Ірен. І вивалює на мене усе лайно свого життя. Усі розбиті мріі і усе зламане життя. А я намагаюсь говорити максимально чужим голосом. А я малорозбірливим хрипучим басом кажу: «Усе буде добре. Життя триває. Усе в тебе попереду». Кажу, що можливо варто покинути цього козла, свого чоловіка. Можливо треба знайти того колишнього хорошого хлопця і йому усе розповісти. Сказати, що була не права. І в кінці кінців, знайти своє щастя. Можливо він зараз думає про тебе. Цілком можливо саме зараз йому сниться мить, коли ти усе це кажеш. Хто знає. Хто знає. І таке трапляється.
А далі телефон розряджується. Замість розмови чути лише свій голос «ало», «ало».
Тієї весни я остаточно змінився. Знаєте, як воно буває. Трапляється якась дрібниця. Наче б то нічого важливого уваги. Але відчуваєш, що ти уже не такий, який був хвилину тому. І більше не зможеш стати колишнім.
Потім цілу ніч на кухні пю міцну каву, палю і думаю, чому в нашому містечку я один такий псих. І як жаль, що немає кому подзвонити. Комусь тому, хто б сказав не возити шмарклі по склу і не морочити голову собі і іншим.
