Один оберт того пристрою в замку, два. Хлопець, здається, Артем, береться за дверну ручку, легенько тягне її на себе. Мені перехоплює подих. Борис нервово посміхається.
Двері із зловісним скрипом від’їхали в сторону, запрошуючи нас до середини. Відмички з брязкотом опускаються до Артемової кишені. Борис виступає наперед, подає знак рукою, наказуючи нам мовчки йти за ним.
Звільняю обом дорогу. Боязко озираюся, видивляючись шляхи до відступу. Звісно, вони були. Але я, як завжди, обрав не те.
– Тут холодно, – констатує Артем.
Я чую голосну луну. Вона заповнює собою простір, витискаючи з нього повітря. Наче ми стоїмо посеред порожнього будинку.
– Я просив мовчати, – гаркає Борис. Його голос, відбиваючись від стін, вибухає у темряві канонадою шепотів і навіть схлипів. – Що за чортівня?
Жоден з нас не встигає відповісти. Він різко шарпає міжкімнатні двері. Ми заходимо до просторого приміщення. Коли вмикаються кишенькові ліхтарики, я заледве стримую регіт. Навкруги порожньо. Лише темні стіни і стеля. Ні меблів, ні речей.
– Куди ти нас привів? – обурюється Артем.
Не припиняючи лаятись, він оглядає наступні кімнати. В кожній з них повторюється ідентична картина.
– Мій інформатор ніколи не помиляється.
– Твоєму інформаторові час на пенсію.
– Це багатий дім, – попри очевидне, продовжував доводити своє Борис. – Він стежив за ним кілька тижнів. Господарі виїхали на вихідні за місто.
– Може, з’їхали?
Уїдливий сміх Артема остаточно вивів його з рівноваги.
На мить у кімнаті стало занадто світло. Дивина! Небо здавалося ясним. Але, час від часу, зірки освітлювали потужні блискавки. Прослизали у найменші щілини, заливаючи стіни блакитним сяйвом, приваблюючи чудернацькі тіні. Та жодна з них не супроводжувалась невдоволеним громовим рокотом.
Внутрішньо стискаюся. Завжди боявся сухих гроз. У цій вакханалії блискавок, їхньому страхітливому танку мені вбачалося щось лихе, потойбічне.
– Я бачив знімки, – продовжував наполягати на неможливому Борис. – Вікно, в якому сяяла велика кришталева люстра.
– Ця? – Артем вказав рукою на прикріплену до стелі лампу, щільно обплетену павутинням.
Сплюнувши на підлогу, Борис пройшовся найбільшою з кімнат. Перечепившись об невидиму перешкоду, направив ліхтарик на стіну. Присвиснувши, скинув тканину з великого предмету, який стояв поряд з вікном. Ним виявився білий рояль.
– Ого!
– Здається, це єдине, що тут можна взяти.
– Ти його дотягнеш? – Борис підняв кришку рояля. Поглянув на мене. – Андрію, ти ж у нас музикант. Не хочеш зіграти?
– Ти божевільний? – обурився я, ковтаючи зі словами непевне, нав’язливе відчуття дежавю. – Нас почують.
– Пригощайтеся, – забувши про обережність, надто голосно сказав Артем.
На журнальному столику, біля дверей, лежав целофановий пакет з грушками. Схожими на ті…
Я швидко пішов вперед. Підняв вгору ліхтарик. На пакеті вже осів пил, а грушки лишалися свіжими, живими, на них не було жодної цяточки. Скільки вони тут пролежали?
Страх вже не просто стояв поруч. Його крижані долоні встигли лягти на мої плечі, міцно вчепилися в плоть. Задкуючи, я за щось зачепився і ледь втримав рівновагу. Підсвітивши собі під ноги, занімів.
Із грудей дерся розпачливий крик. Не знаю, як мені вдалося вдержати його в собі. На підлозі лежав футбольний м’яч. Кожна з його шкіряних секцій була позначена різним відтінком, від фіолетового до темно-червоного. Хижі, ядучі кольори. Схожий? Той самий…
Борис з Артемом, жуючи грушки, нишпорили по шухлядах старого комоду. А я не збирався лишатися тут жодної зайвої миті.
– Я йду. І вам раджу.
– Що, матуся не дозволяє тобі брати чуже? – зіронізував котрийсь з них.
– Якби я слухався матусю, мене б зараз тут не було.
Хлопці ще деякий час жартували, а потім подалися за мною. З пакетом грушок – єдиною цінністю того дивного будинку.
До ранку я не стулив очей. Сидів на ліжку, спостерігаючи за небесним феєричним шоу, створеним блискавками і сильним вітром. Пригадував…
О пів на сьому ранку влаштований буревієм горіхопад мав прикрі наслідки. Це налякало ворон, і одна з них, рятуючись, на великій швидкості врізалась у моє вікно. На щастя, склопакет витримав удар. Не знаю, чи вижив той птах, але на шибці лишилася велика червона клякса.
Плеснувши собі в обличчя холодної води, я вийшов надвір. Схід сонця – рум’яна дівиця. Після негоди погода розхристана, пашіє смутком і втомою. Але ноги несли мене вперед. Я знав, куди йти. Ожинова доріжка виведе до потрібного місця.
Мабуть, я геть божевільний. Та надворі ясний день, і я збираюся постукати у двері будинку, який кілька годин тому намагався пограбувати.
Звичайний, непримітний будинок. Похмура цегляна брила. Але це саме той дім на саме тій вулиці…
Нас було троє. Друзі-семикласники, затяті шибайголови. Почався нудний і серйозний вересень. А нам хотілося продовження канікул і пригод. Повірте, пригоди – єдине, що могло виштовхати нас недільного ранку з дому.
Спершу ми блукали біля ставку. Але там було багато рибалок, які проводжали нас невдоволеними поглядами, просили не галасувати.
Дорого до парку ми помітили той будинок. Невисокий, обкладений білою цеглою. Важко сказати, чи був він там раніше. Я рідко ходив тією, довшою дорогою. У дворі, якраз біля паркану, росла стара груша. Всипана достиглими плодами. Микитка пригальмував, зірвав кілька грушок. До нього приєднався Сашко.
Я полохливо озирався. Раптом вибіжить сторожовий пес?
– Бери! – пхнув мене в бік Микитка. – Чого стоїш?
– Я…
Грушки манили п’янким ароматом, соковитою м’якоттю. Але мені чомусь зовсім не хотілося їх зривати.
Несподівано до моїх ніг впав кольоровий м’яч. Почувся дзвінкий дівочий сміх. До нас підбігла худенька русява дівчинка. У кепці, шортах і потертій бейсболці.
– Привіт! – посміхнулася, роблячи широкий реверанс.
– Ти… вибач, – почервонів Микитка. Груші, які він збирав у поділ сорочки, розсипались по м’якій зеленій траві.
– Нічого, нічого, – замахала вона руками. – Я сама вас пригощу.
– Гарний м’яч, – Микитка підняв його вгору. М’яч скидався на один з тих дорогих шкіряних, якими грали хлопці зі спортивної школи, і за якими ми замріяно стежили вже не один літній сезон. Ось тільки колір він мав кумедний. Наче його самотужки розмалювали. Здається, фломастером або фарбами.
– Подобається? – посміхнулася дівчинка. – Можете пограти.
– Ми ж поспішали, – нагадав я Микитці, але ні він, ні Сашко вже мене не чули. Зачаровано дивилися на м’яча, усміхалися посмішками до безтями закоханих бовдурів.
Перший з ударів поцілив у кущі. Звідти вискочив переляканий рудий кіт. Жалібно занявчав. Якось незграбно пригальмував, виставляючи наперед лапи. Коли він обернувся, у мене похололи долоні. Кіт мав лише одне око.
Помітивши мій переляк, дівчинка весело підморгнула.
– Не бійся. Він милий.
На застелений дошками ґанок вийшла молода жінка у темній сукні. Кіт кинувся до господині, став тертися біля її ніг.
– Доброго дня! – привітався я.
Хлопців було не відірвати від нової забавки.
– Доброго! – якось розгублено відказала та і обернулася до дівчинки. – Мила, тобі час додому.
– Але ми щойно почали гру, – її голос перестав бути дзвінким. Тепер він здавався луною в порожній кімнаті.
– Тобі потрібно перепочити, – продовжувала наполягати мати. Але якось сторожко, зважуючи кожне слово.
– Зараз, – відмахнулася та. – Скажіть, серед вас є музики?
– Що?
– Хтось уміє грати на роялі?
Ми перезирнулись.
– Ну Андрій, – видав Микитка.
Я зміряв його сердитим поглядом. Взагалі то ми обоє ходили до музичної школи. Нехай я трохи краще ладнав з інструментом. Але ж навіщо мене підставляти?
– От і чудово! – вигукнуло дівча. – Допоможеш мені з однією мелодією. Я не можу підібрати останню ноту.
– Я… Я поспішаю.
Але вона вже вхопила мене за руку. Потягла до дверей. Холод від її долонь розходився моїм тілом. Навіть маленький скляний медальйон у формі ікла, який я торік купив на ярмарку і який чомусь називався «розпізнавачем», зробився крижаним.
Жінка, котра до того нервово закусила нижню губу, ніби полегшено зітхнула.
– Бачиш, хлопчик не може.
В очах її доньки з'явився не дитячий гнів.
– Ні. Її потрібно завершити. Я так більше не можу…
– Зажди, – зупиняючись, я вивільнив руку.
Здається, опір налякав капризну дитину.
– Я пригощу тебе морозивом. І подарую м’яча. Хочеш?
– М’яча? – оживився Микитка. Обернувся до мене. – Андрію, будь ласочка!
Ну що вони знайшли в тому м’ячі?!
– Ти ж теж ходиш до музичної школи. Спробуй сам.
– Ти кращий.
– Але ж ти знаєш ноти!
Він обернувся до дівчинки, несміливо прошепотів:
– Я можу…
– Давай ти, – погодилась вона.
Юна незнайомка махнула йому рукою і пішла вперед. Микитка йшов за нею і посміхався. На пагорбі, за млином, сходило сонце. Пускаючи по вікнах полохливі зайчики, освітлюючи кола на воді. «Я скоро повернуся», – обернувшись, крикнув він. Ми синхронно закивали у відповідь.
Насправді того дня я бачив Микитку востаннє. Ми з Сашком з пів години чекали на нього на вулиці, біля виставлених у рядок трухлявих пеньків. Потім розійшлися по хатах. Не маленький, не заблукає.
Але Микитка, з яким було домовлено про вечірній похід на риболовлю, не з'явився ні зі заходом сонця, ні наступного ранку. Не витримавши, ми пішли до нього додому.
В минулому, до хвороби горла, тітка Тетяна, мати Микитки, була відомою в області співачкою. Коли у хлопчика не знайшлося оперного голосу, вирішила зробити з нього хоча б музиканта. Завжди розгублена, меланхолійна, дивна. Таких мій батько називав: «Ні м'ясо, ні рибина. Не борщ, не солонина».
Жінка зустріла нас на ґанку. Натягнувши на голову крислатого солом’яного капелюха, вона поливала маленькою дитячою лійкою квіти на підвіконні. Коли ми запитали про її сина, здивувала несподіваним:
– У мене ніколи не було сина.
Ми лише перезирнулися. Мати Микитки остаточно втратила глузд. Кинулися шукати вчорашній будинок. І не знайшла. Тричі, вздовж і впоперек, обійшли ту вулицю, зазирнули на сусідню. Нічого…
«Це не тут», – нервував Сашко. Я заперечно хитав головою. Пам’ятав облізлий паркан сусіднього дому, глечики і маленький ставок. Хатки стояли одна до одної щільненько. Але потрібного будинку не було.
Коли ж моя мати, в якої я запитав про Микитку, лише знизала плечима: «Не чула, щоб у Тетяни колись були діти», почало здаватися, що я божеволію. Я не мав знімків Микитки, його особистих речей. Хоча б чогось, що могло довести його існування, його реальність.
Деякий час Сашко ще допомагав мені в пошуках. Ми обійшли практично все місто, оглянули кожну вуличку, обнишпорили покинуті будівлі, але не знайшли дому з червоними дверима. Згодом Сашко втратив інтерес до тієї історії. Почав забувати. Я лишився сам.
Не знаю, що то було, але Микитка прийняв удар на себе. Він подарував мені шанс на нормальне життя, а я ним не скористався. Легковажив долею, розкидався друзями та можливостями. Аж доки не лишився музикантом-невдахою, який колись подавав надії.
Мій план містив сотні прогалин. Але я не мав кращого. Вулиця знову розсунулась, поступившись місцем тому будинку. Він знову полює…
Двері, які й досі мали ядуче-червоний колір, нарешті відчинилися. До мене вийшла молода приваблива жінка у спортивному костюмі.
– Доброго дня!
– Доброго!
Я все ще намагався переконати себе в тому, що в мене просто розгулялася фантазія.
– Я шукаю…, – довелося зробити паузу. Справді, а що я шукаю?
– Ви покупець? – зраділа вона. – Хочете оглянути дім?
– Ви його продаєте?
– Вам пощастило, що ви нас застали. Ми вже практично переїхали.
– Чому?
Знаю, не надто доречне запитання. Просто не міг стриматися.
Вона потерла рукою шию, остаточно знітилась.
– Знайшли кращий варіант.
Несподівано з-за напівпрочинених дверей долинула тиха, схожа на колискову, мелодія.
– У вас є рояль?
Жінка здригнулася.
– Він не мій. Ми на ньому не граємо. То просто вітер.
Подальша наша розмова зайшла в глухий кут. Довелося сказати, що я тут не через будинок, а просто помилився адресою. Вона вибачилась. Але я бачив, наскільки господиня засмучена. Здається, кожного покупця тут мають за месію. З нетерпінням чекають такого бажаного звільнення.
До вечора, ігноруючи дзвінки Бориса і холодний вітер, я блукав містом. І кожна наступна вуличка виводила мене до будинку з червоними дверима. Я знаходив його у найнесподіваніших місцях. Здавалося, він був скрізь. Стежив за мною, заганяв до пастки.
На початку десятої я остаточно здався. Рішуче смикнув хвіртку, заходячи на подвір’я. Шурхіт за спиною змусив озирнутися, позадкувати…
Темрява поїдала залишки дня. Це міг бути лише оптичний обман. Але в кількох кроках від мене стояв Микитка. Той самий дванадцятирічний хлопчик у джинсовому комбінезоні з розтягнутими бретельками.
– Привіт, Андрію! – його голос змусив мене скам’яніти. – Я чекав.
– Кого? – ковтаю слова, намагаючись разом з ними проковтнули і страх.
– Тебе.
– Мене? А де твоя подружка?
– Я її замінив, – відповів він. – Ти допоможеш нам підібрати потрібні ноти. Щоб звільнити…
– Кого?
– Нас, – Микитка посміхнувся. Посмішка видалась дивною, штучною. Здавалося, його вуста просто роз’їхались в різні сторони, і вже за секунду повернулися у вихідне положення. Наче спрацював вигадливий механічний пристрій.
Не дочекавшись відповіді, підвищую голос:
– Кого ти зібрався звільняти?
– Я не знаю, – він захитав головою. Зі сторони в сторону. – Так треба… Підібрати останні ноти. І тоді народиться мелодія.
– Що за мелодія?
– Вона найкраща. Найдосконаліша. Ти ж хочеш зіграти свою найкращу мелодію?
– Нічого я не хочу. Ти у них в полоні? У цього дому?
Він знову посміхнувся.
– Ти теж в полоні. Ти ж знаєш…
– Я нічого не знаю. І не хочу знати, – я розвернувся обличчям до паркану. – Підеш зі мною?
За мить вже пожалкував про слова, які злетіли з моїх вуст. Кого я кличу? Хіба ж це Микитка?
– Ні. Будь ласка, не йди. Допоможи мені. Допоможи собі. Благаю, Андрію, – я знову чув того дванадцятирічного Микитку, який хотів отримати розмальований м’яч. – Благаю…
Цікаво, про що думає самогубця, піднімаючись сходами на дах будинку? Що штовхає його вперед, яка приреченість змушує зробити той останній крок?
Він стояв поряд. І благав одним лише поглядом.
Я подав йому руку, відчуваючи при цьому крижаний холод. Поєднуючись з тим, до чого краще не наближатися.
Піднімаю голову. Зірки, якими ще мить тому було рясно посипано небо, одна за одною, блякли, згасали. Із відчинених темних вікон будинку долинали сумні звуку роялю.
– Ходімо, – прошепотів або прошипів він, ведучи мене за собою. – Мелодію потрібно завершити…
