Маю честь представити оповідання командира волонтерського підрозділу "Вбережу", шанованого мною Ігоря Верчука, у якому виступаю в ролі дійової особи
*********************************************
ПОЕТ (16+)
Поет вже знав, як йому бути та що читати . Сотні сумнівів, які ще тільки ось, ніби зграя скажених псів чіплялась до мізків і вигризала їх, та так, що від того аж ставало порожньо в голові, відійшли геть. Опановував себе,як міг. Ну хіба ж не зрозуміють його, колишнього воїна-афганця, вже теперішні вояки? Все, треба йти на сцену, геть сумніви! Буде читати «Інквізицію» - про життя, любов та смерть, де нема ні правих, ні винуватих.…
Нестерпне сяйво рампи не давало змоги бачити обличчя й очі, а без цього він не зможе читати. Щурячись від світла, підійшов до мікрофона , привітався. І не впізнав свого голосу - мікрофон спотворював інтонації та відтінки, змінював значення слів. Так видавалось Поетові. Тому, вибачившись, зійшов зі сцени просто в залу. Одразу стало спокійніше на серці. Глянув на ряд праворуч від себе для впевненості, чи слухають, прикрив повіки так, що могло видатись, ніби нічого не бачить і не чує. Почав:
–Їх у в’язниці зібралось чимало жінок, дівчат, зовсім малих дітей. Вона ж все ніби осторонь стояла, долоні пригорнувши до грудей. ЇЇ як відьму на поталу видав слизький, пихатий, жадібний сусід…
Крізь прикриті повіки пильно стежив за залою. Слухають, хоча й не до кінця розуміють, до чого це все. Продовжив:
-… Все зазіхав на цноту, зненавидів, коли не зміг ні взяти, ні купить. Був допит. Кат зриває одежину …Вона покірно показала вмить таємні родимки, сказала, що хотіла звести сусіда, і все місто підпалить…Любила зло робить, колодязі труїла, любила шабаші та кров дітей смоктать – бо так боялась, що її тендітне тіло кліщі залізні будуть шматувать. Благала, щоб її не катували, і всі зізнання хутко підписала.
Поет споглядав, як сотні пар очей вже з інтересом слухали і чекали, що ж буде далі. А он та жінка неймовірно яскравої вроди, здається, сержант із третього ряду, здавалась такою , ніби ця історія про неї, ніби вона це вже пережила, можливо, не тепер, а колись.
-Суворі судді милосердя проявили – лише до вогнища дівчину присудили. Кат вивіз з зали і повів до ганку…Чекати їй не довго, лиш до ранку. І в анфіладі темній , де роїлися загиблі душі та останні їх думки, вона рукою ніжно доторкнулась до катової сильної руки… І темна ніч. Вона не може спати – їй жаль себе – цнотливу, чарівну… Шкода загинуть, хлопця не пізнати, з коханцем не провести ніч одну!.. Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?
Висока постать Поета згорбилась від власних слів-так перейнявся, а ген той хлопець у далекому притемненому кутку залу геть байдуже слухав, чи й не слухав, а про щось своє думав. То й хай собі, тож іншим цікаво! Провів рукою ніби розкриваючи простір:
– Відкрились двері. На порозі кат. Бере за руку дівчину й виводить у темну прохолоду анфілад… У темному кутку вони лиш двоє. Такий він сильний . А вона слабка…Здригається вона, і відчуває як пестить тіло катова рука… Чека на площі вогнище. Невпинно спливає час. Життя відійде з ним… Вона зняла поволі одежину і на коліна стала перед ним… Ці відчуття… Як поклики до раю… Це упоїння катовим… міцним… Неначе кров із неї випиває… Вона на ньому… І вона під ним… А там – лежать знесилені в нестямі, солодким сном забувшись чарівним…
Поет відкрив повіки - зазвичай серед інших слухачів хтось, саме на цьому місці, та й видавлював із себе дурнуватий смішок. Було ж на одній із вечірок, куди Поет прийшов, чого вже там гріха таїти, підзаробити : один пузань почав масно іржати, чим ввів Поета в дикий шал. Він тоді добре роз’юшив пику пузаню, напідпитку трохи був. Бо ж напоїв було на шару, хоч впийся... Але ці ні, ці слухають! Особливо дівчата – зв’язківці та медики, того й дивись, ще заплачуть. Та ні, вони ж воїни, тут їм не до сліз .
– Нарешті кат її за плечі підіймає. І ледь одягнена, вона іде за ним. Куди веде? Невже ж таки на волю? Дарунок жити? Справдиться невже? Ні . До в’язниці знов її заводить – «Відпочивай до ранку. Скоро вже…» Лягла вона спокійно і лежить. Все відбулось. Чи варто далі жить? На ранок кат прийшов. Узявши її грубо, до зали вивів. Руки їй зв’язав. Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба залізними цепами прив’язав. І люди бачили, коли вогнем завзята, вона в сльозах дивилася на ката… Вона не плакала від болю, не кричала,губами поцілунок лиш послала… … …
Поет ніби злився із залою. Відчуття повного єднання передувало успіху. Очі глядачів співпереживали і вимагали продовження. Багато хто не розумів, як таке могло бути. Командири в першому ряду пошепки пригадували страшні історії інквізиції,то й не дивувались словам Поета, а ось інші можливо вперше чули про таке …
– В бридкій харчівні, осторонь, окраєм Кат заливає трунком очі, проклинає свою роботу. Та робить її потрібно. Допоки відьми – боронитись необхідно… Зробив, що міг… Він милосердно відьмі подарував жіноцтва пізнання… Що ж серце заболіло з того дня? І все болить…В душі забракло сил… І в смутку очі п’яні розглядають ту жменьку попелу, що висипав на стіл…
Закінчив, провів руками по обличчю і … шквал оплесків ошелешив і підніс Поета. Йшов із зали й тішився, бо ж його поезія потрібна тут цим людям в одностроях! Праця недаремна ! Вслід ще звучали оплески , хтось вигукнув «браво».
***в нарисі використана поема «Інквізиція» Серго Сокольника***.
