Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44509
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ПОЕТ (16+)

© Серго Сокольник, 25-03-2017
Маю  честь  представити  оповідання  командира  волонтерського  підрозділу  "Вбережу",  шанованого  мною  Ігоря  Верчука,  у  якому  виступаю  в  ролі  дійової  особи
*********************************************
ПОЕТ  (16+)

Поет  вже  знав,  як  йому  бути  та  що  читати  .  Сотні  сумнівів,  які  ще  тільки  ось,  ніби  зграя  скажених  псів  чіплялась  до  мізків  і  вигризала  їх,  та  так,  що  від  того  аж  ставало  порожньо  в  голові,  відійшли  геть.  Опановував  себе,як  міг.  Ну  хіба  ж  не  зрозуміють  його,  колишнього  воїна-афганця,  вже  теперішні  вояки?  Все,  треба  йти  на  сцену,  геть  сумніви!  Буде  читати  «Інквізицію»  -  про  життя,  любов  та  смерть,  де  нема  ні  правих,  ні  винуватих.…  
Нестерпне  сяйво  рампи  не  давало  змоги  бачити  обличчя  й  очі,  а  без  цього  він  не  зможе  читати.  Щурячись  від  світла,  підійшов  до  мікрофона  ,  привітався.  І  не  впізнав  свого  голосу  -  мікрофон  спотворював  інтонації  та  відтінки,  змінював  значення  слів.  Так  видавалось  Поетові.  Тому,  вибачившись,  зійшов  зі  сцени  просто  в  залу.  Одразу  стало  спокійніше  на  серці.  Глянув  на  ряд  праворуч  від  себе  для  впевненості,  чи  слухають,  прикрив  повіки  так,  що  могло  видатись,  ніби  нічого  не  бачить  і  не  чує.  Почав:

–Їх  у  в’язниці  зібралось  чимало  жінок,  дівчат,  зовсім  малих  дітей.  Вона  ж  все  ніби  осторонь  стояла,  долоні  пригорнувши  до  грудей.  ЇЇ  як  відьму  на  поталу  видав  слизький,  пихатий,  жадібний  сусід…

Крізь  прикриті  повіки  пильно  стежив  за  залою.  Слухають,  хоча  й  не  до  кінця  розуміють,  до  чого  це  все.  Продовжив:

-…  Все  зазіхав  на  цноту,  зненавидів,  коли  не  зміг  ні  взяти,  ні  купить.  Був  допит.  Кат  зриває  одежину  …Вона  покірно  показала  вмить  таємні  родимки,  сказала,  що  хотіла  звести  сусіда,  і  все  місто  підпалить…Любила  зло  робить,  колодязі  труїла,  любила  шабаші  та  кров  дітей  смоктать  –  бо  так  боялась,  що  її  тендітне  тіло  кліщі  залізні  будуть  шматувать.  Благала,  щоб  її  не  катували,  і  всі  зізнання  хутко  підписала.

Поет  споглядав,  як  сотні  пар  очей  вже  з  інтересом  слухали  і  чекали,  що  ж  буде  далі.  А  он  та  жінка  неймовірно  яскравої  вроди,  здається,  сержант  із  третього  ряду,  здавалась  такою  ,  ніби  ця  історія  про  неї,  ніби  вона  це  вже  пережила,  можливо,  не  тепер,  а  колись.

-Суворі  судді  милосердя  проявили  –  лише  до  вогнища  дівчину  присудили.  Кат  вивіз  з  зали  і  повів  до  ганку…Чекати  їй  не  довго,  лиш  до  ранку.  І  в  анфіладі  темній  ,  де  роїлися  загиблі  душі  та  останні  їх  думки,  вона  рукою  ніжно  доторкнулась  до  катової  сильної  руки…  І  темна  ніч.  Вона  не  може  спати  –  їй  жаль  себе  –  цнотливу,  чарівну…  Шкода  загинуть,  хлопця  не  пізнати,  з  коханцем  не  провести  ніч  одну!..  Та  линуть  кроки.  Ніч  же  ще.  Так  скоро?

Висока  постать  Поета  згорбилась  від  власних  слів-так  перейнявся,  а  ген  той  хлопець  у  далекому  притемненому  кутку  залу  геть  байдуже  слухав,  чи  й  не  слухав,  а  про  щось  своє  думав.  То  й  хай  собі,  тож  іншим  цікаво!  Провів  рукою  ніби  розкриваючи  простір:

–  Відкрились  двері.  На  порозі  кат.  Бере  за  руку  дівчину  й  виводить  у  темну  прохолоду  анфілад…  У  темному  кутку  вони  лиш  двоє.  Такий  він  сильний  .  А  вона  слабка…Здригається  вона,  і  відчуває  як  пестить  тіло  катова  рука…  Чека  на  площі  вогнище.  Невпинно  спливає  час.  Життя  відійде  з  ним…  Вона  зняла  поволі  одежину  і  на  коліна  стала  перед  ним…  Ці  відчуття…  Як  поклики  до  раю…  Це  упоїння  катовим…  міцним…  Неначе  кров  із  неї  випиває…  Вона  на  ньому…  І  вона  під  ним…  А  там  –  лежать  знесилені  в  нестямі,  солодким  сном  забувшись  чарівним…

Поет  відкрив  повіки  -  зазвичай  серед  інших  слухачів  хтось,  саме  на  цьому  місці,  та  й  видавлював  із  себе  дурнуватий  смішок.  Було  ж  на  одній  із  вечірок,  куди  Поет  прийшов,  чого  вже  там  гріха  таїти,  підзаробити  :  один  пузань  почав  масно  іржати,  чим  ввів  Поета  в  дикий  шал.  Він  тоді  добре  роз’юшив  пику  пузаню,  напідпитку  трохи  був.  Бо  ж  напоїв  було  на  шару,  хоч  впийся...  Але  ці  ні,  ці  слухають!  Особливо  дівчата  –  зв’язківці  та  медики,  того  й  дивись,  ще  заплачуть.  Та  ні,  вони  ж  воїни,  тут  їм  не  до  сліз  .

–  Нарешті  кат  її  за  плечі  підіймає.  І  ледь  одягнена,  вона  іде  за  ним.  Куди  веде?  Невже  ж  таки  на  волю?  Дарунок  жити?  Справдиться  невже?  Ні  .  До  в’язниці  знов  її  заводить  –  «Відпочивай  до  ранку.  Скоро  вже…»  Лягла  вона  спокійно  і  лежить.  Все  відбулось.  Чи  варто  далі  жить?  На  ранок  кат  прийшов.  Узявши  її  грубо,  до  зали  вивів.  Руки  їй  зв’язав.  Відвіз  до  вогнища,  та  до  стовпа  із  дуба  залізними  цепами  прив’язав.  І  люди  бачили,  коли  вогнем  завзята,  вона  в  сльозах  дивилася  на  ката…  Вона  не  плакала  від  болю,  не  кричала,губами  поцілунок  лиш  послала…  …  …

Поет  ніби  злився  із  залою.  Відчуття  повного  єднання  передувало  успіху.  Очі  глядачів  співпереживали  і  вимагали  продовження.  Багато  хто  не  розумів,  як  таке  могло  бути.  Командири  в  першому  ряду  пошепки  пригадували  страшні  історії  інквізиції,то  й  не  дивувались  словам  Поета,  а  ось  інші  можливо  вперше  чули  про  таке  …

–  В  бридкій  харчівні,  осторонь,  окраєм  Кат  заливає  трунком  очі,  проклинає  свою  роботу.  Та  робить  її  потрібно.  Допоки  відьми  –  боронитись  необхідно…  Зробив,  що  міг…  Він  милосердно  відьмі  подарував  жіноцтва  пізнання…  Що  ж  серце  заболіло  з  того  дня?  І  все  болить…В  душі  забракло  сил…  І  в  смутку  очі  п’яні  розглядають  ту  жменьку  попелу,  що  висипав  на  стіл…

Закінчив,  провів  руками  по  обличчю  і  …  шквал  оплесків  ошелешив  і  підніс  Поета.  Йшов  із  зали  й  тішився,  бо  ж  його  поезія  потрібна  тут  цим  людям  в  одностроях!  Праця  недаремна  !  Вслід  ще  звучали  оплески  ,  хтось  вигукнув  «браво».

***в  нарисі  використана  поема  «Інквізиція»  Серго  Сокольника***.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6747088432312 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …