«Шоколад»
Жозетта любила блукати містом, бо це нагадувало їй дитинство. Коли вони з батьком вставали рано вранці, снідали та йшли на прогулянку, обов’язково зазираючи до якогось кафе чи пекарні. Проте більш за все вона любила шоколадню, що знаходилась через декілька кварталів від вулиці на якій вона жила. Батько замовляв гарячий шоколад для себе і великий, политий глазур’ю, фондан для Жозетти. Вона вже і забула якою тоді була ласункою. Це зараз вона рахує кожну цукринку, що потрапляє до її рота, бо боїться стати не привабливою для свого чоловіка.
Аж раптом вона зупиняється і десь хвилину вдивляється у яскраві рожеві з коричневим літери, що нагадають пончик, политий глазур’ю. «Шоколадня Розалі» – сповіщає назва. Та сама, що й у дитинстві. Щоправда, вони трохи змінили дизайн, зробили його більш сучасним.
Жозетта, трохи нервуючи заправила пасму русявого волосся за вушку, а потім зітхнула і потягнула за ручку. Той самий янгольський дзвін, котрий вона так любила в дитинстві, бо здавалося ніби хтось Там дав своє благословення на цю насолоду.
– Доброго дня, пані! – Привіталась літня жінка з посмішкою, котру маленька Жозетта вважала найдобрішою з усіх. Хвилинку придивляючись, мадам Розалі сплеснула в лодоні. – Чи це не моя маленька квіточка Жозетта завітала? – Вона підійшла близенько, роздивляючись якою красунею стала її улюблена маленька ласунка. – А я все переживала, щоб ти не погладшала, бо стільки шоколадок, тортиків та десертів на моїй пам'яті одна ти з’їдала, – весело защебетала стара шоколатье. І як тільки вона її впізнала? Коли Жозетта була тут востаннє, їй було десь дев’ять, а зараз їй вже не багато не мало – тридцять чотири роки.
– Впізнала тебе по очах, – ніби почувши її думки, відповіла старенька Розалі. – Давно я не бачила такого захоплення від шоколаду, – вона жестом попросила присісти та кудись зникла. Через деякий час, пані повернулась з тим самим десертом, що колись так любила Жозетта.
Шоколадний і такий запашний фондан змусив щось у її серці стиснутись так, як стискається тоді, коли щось дуже дороге та зворушливе постає в пам’яті. Це нагадало їй про те, що вона так старанно намагалася забути останні десять років, про те хто вона є та де її дім. Вона ледь здригнулась від того, як солона краплина важко вдарила її руку.
– Ну-ну, що ти дорогенька? – ніби все розуміючи жінка поклала руку на плече Жозетти. – Скуштуй і нехай усі турботи тебе відпустять. І дійсно, коли шматочок шоколадної насолоди був доставлений на маленькій срібляній виделочці прямо до рота, усе, що так сильно хвилювало цю русяву панянку кудись відійшло.
Зараз вона відчувала лише його – смак рідкого шоколадного крему з мигдалевим присмаком, що в одну мить зробив її найщасливішою людиною в цілому світі. Поверталась додому Жозетта вже не одна, а в компанії маленької коробочки, перев’язаної золотою стрічкою у якій трохи підскакували, ніби весело сміючись, шоколадні тістечка.
В той день, вона вирішила, що ніколи більше не тікатиме від самої себе.
