Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86453

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ВЕТЕРАН

© Серго Сокольник, 25-03-2017
Двері  метро  зачинились.
Був  день  і  у  вагоні  не  було  надто  людно.  Полковник  втомлено  взявся  за  поручень.  Зі  станції  Хрещатик  хвилин  двадцять  до  Академмістечка,  а  там  автобусом-  у  Пущу-водицю,  до  передмістя  Києва.  До  ветеранського  "афганського"  госпіталя  Ясна  поляна.
А  там  чекає  смачна  вечеря,  дружня  партія  в  більярд,  тепла  бесіда  з  сусідом  по  палаті,  звісно  ж  із  "зарезервованою"  з  цього  приводу  (тільки-  тсс!!!  Щоб  суворі  лікарі  не  помітили!!!)  пляшечкою  "Георгіївського"  коньячку...  Та  зі  споминами...  
І  душа  покотиться  в  рожевий  рай,  і  біль  споминів  потроху  відпустить...  
У  полковника  був  важкий  день.  Окрім  зустрічей  і  справ  він  заїхав  покласти  квіти  на  Майдан,  до  невеликого  пам"ятничка  біля  фонтану.  Навіть  не  пам"ятничка.  Легкої  стели  з  фотографіями...  Які  близькі  обличчя...  Який  важкий  бойовий  шлях...
Зараз  із  пам"яті  на  нього  дивились  очі  тих,  ще  зовсім  не  старих  хлопців,  з  ким  колись  доля  зводила  його  в  минулому  з  гарячою  назвою  Афганістан...  Скільки  років,  а  наче  вчора...  
...а  потім  доля  знов  звела  їх  на  Майдані,  в  афганській  палатці  за  сценою,  куди  вони  зібрались  за  позовом  серця.  Бо-  люди  немолоді,  терті  життям,  звиклі  багато  до  чого...  В  тому  числі  і  до  несправедливості  життя,  коли  треба  доказувати  пихатому  чиновнику  свої  елементарні  права  людини,  яка  воювала...  І  до  корупції,  коли  треба  "підмазувати"  того  ж  пихатого  чиновника,  щоб  він  легше  сприйняв  оті  твої  "невід"ємні  права"...  
Та  не  можна,  не  можна  звикнути  до  факту,  коли  в  твоїй  країні,  куди  ти  колись  повернувся  з  печального  краю  крові  і  сліз,  за  наказом  влади,  яка  привласнила  і  покрала  в  цій  нещасній  країні  геть  усе  можливе  і  неможливе,  б"ють  нещадно  до  смертовбивства  киями  дітей,  студентів,  цвіт  молоді.  Б"ють  лише  за  те,  що  вони  насмілились  мати  свою  думку  відносно  долі  держави,  думку,  відмінну  від  цієї  ось  прогнилої  наскрізь  "влади  у  страусячих  туфлях"...
І  ветерани  вийшли  тоді  на  Майдан.  Вийшли  не  з  гаслами,  не  з  прапорцями.  Вийшли,  щоб  просто  підтримувати  порядок,  не  давати  п"яницям  і  провокаторам  пролити  ще  нової  крові.  Вийшли,  негодуючи,  що  з  їхніми  дітьми,  а  в  декого  і  з  онуками,  не  дай  Боже,  може  повторитись  те  саме...  
А  гасла...  Європа...  Азія...  Бачили,  бачили  вони  чимало  крові  на  полях  боїв  і  в  Європі,  і  в  Азії...  І  всюди  вона  була  одного  кольору.  І  одного  смаку...  Червона.  І  солона.  Мов  солдатський  піт...
І  були  бої...  І  все  повторилось...  Тепер  серед  міста...  Кулі,  газ,  гранати...  Поранені...  Вбиті...
На  стелі  фото  тих,  кого  вже  нема.  А  хтось  живий  і  воює....  В  тій  самій  "афганській"  роті  батальйону  "Айдар"...  В  інших  частинах...  А  хтось  допомагає  бійцям.  ставши  волонтером...  Бо  часи  змінились.  Прийшла  біда  на  Українську  землю.  І  країну  треба  рятувати.
Бо-  війна...  Війна...
...два  місця  на  дивані  у  вагоні  звільнились,  і  полковник  присів.  Роки  є  роки,  від  побаченого  серце  розболілось  і  він  потягнувся  за  валідолом  до  кишені.
Раптом  хтось  не  надто  чемно  "плюхнувся"  поряд,  доволі  незграбно  задівши  ногу  полковника.  Полковник  глянув  убік  і  побачив  молодого  хлопця,  що  вмостився  на  сидінні  поряд.  
"Хоч  би  вибачився,  чи  що..."  -  подумки  буркотів  полковник,  зпідлоб"я  позираючи  в  бік  хлопця-  "може  й  п"яний...  Війна  йде,  а  тут  молодь  гуляє,  катається  собі...  Мажори..."
Хлопець  сидів  мовчки,  теж,  мабуть,  заглибившись  у  власні  думки.
"Та  ні,-  заспокоїв  полковник  сам  себе-  більше  позитиву!..  З  ким  не  буває...  Все  ж  ти,  хлопче,-  оте  саме  омріяне  "молоде  покоління",  на  яке  вся  надія  країни...  За  кого  ми  й  воювали  тоді,  як  не  за  тебе?..  Дід  воював,  батько...  Всіх  знайшли  свої  війни...  Чому  ж  біда  така,  що  на  цій  сонцесяйній  землі  кожне  покоління  знаходить  своя  війна?  То  будь  вже  здоров,  хлопче...  Та  й  не  мажор  ти...  Мажори  ото  на  "мерсах"  їздять,  а  не  підземкою...  Просто  був  би  ти  чемнішим..."
...розчинились  двері  і  серед  інших  пасажирів  до  вагону  зайшла  дівчина...  Ні,  вона  зовсім  не  була  мамою  з  дитиною.  Чомусь  у  міському  транспорті  всі  давно  вже  позвикали  до  того,  що  жінка  чи  дівчина  без  дитини  може  й  постояти...  Та  офіцерський  "лоск",  отой,  ще  з  минулих  небагатих,  проте  достойних  часів  таки  дав  себе  знати.  Оте  особливе  виховання,  що  його  в  військовому  училищі  надали  вчителі,  для  яких  пойняття  "офіцерська  честь"  було  не  пустим  звуком...
І  полковник  підійнявся,  щоб  запросити  дівчину  сісти.  
Дивна  річ,  але  одночасно,  якось  трохи  наче  вайлувато,  підійнявся  і  молодий  хлопець,  який  їхав  поряд.  Обоє  трохи  здивовано  глянули  одне  на  одного  і  одноголосно  запропонували  дівчині  сісти...
Дівчина  з  подякою  глянула  на  обох,  чемно  кивнула  і  опустилась  на  сидіння...  
Одне  місце  пустувало  ще  деякий  час,  допоки  у  ньго  з  розгону  не  плюхнувся  якийсь  не  надто  симпатичний  тип,  та  і  полковник,  і  хлопець  залишились  стояти.
Звичайно  ж,  ніхто  з  них  не  бажав  виглядати  слабшим.  Так  і  стояли  до  кінцевої,  як  виявилось  для  обох,  зупинки  Академмістечко.  
Потяг  зупинився,  двері  вагону  розчинились,  і  обоє  зробили  крок  до  виходу...
І  тут,  виходячи,  у  дверях  хлопець  знову  трохи  задів  боком  полковника.  Полковник  глянув  хлопцеві  в  очі.  Хлопець  у  свою  чергу  глянув  на  полковника.  Іхні  погляди  зустрілись,  та  в  них  не  було  неприязні.  Обоє  усміхнулись.
"Ну  що  ж  це  ти,  хлопче"-,  не  стримався  полковник  з  легкою  посмішкою-  "таки  пий  у  міру,  чи  що...  Якийсь  розкоординований  ти  весь...  Мабуть,  в  армії  не  служив  (неслужба  в  армії  в  радянські  часи  була  ганьбою,  тому  полковник  вжив  такий  трохи  незвичний  вираз  з  минулого)
"Вибачте..."-  хлопець  якось  сором"язливо  усміхнувся,  весь  знітившись-  "вибачте...  Я  після  поранення...  Їду  на  лікування  в  Пущу-  водицю,  там  є  ветеранський  госпіталь,  якщо  знаєте.  Там  багато  госпіталів-  є  "афганський",  є  Ветеранів  війни...  До  нього  я  і  їду...  У  мене  протез,  ноги  нема...  Вчусь  оце  ходити  на  протезі  без  палички.  Важко  поки  що.  І  боляче.  На  міні  підірвався  під  Щастям...  Я  був  бійцем  батальйону  "Айдар"...

©  Copyright:  Серго  Сокольник,  2017
Свидетельство  о  публикации  №117032406443

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51041603088379 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …