Закарпатське малярство як феномен направду має свою специфіку. Найважливіше те, що школа формувалася на теренах Карпатського краю з незайманим субетносом. По – друге, для Закарпаття в певний історичний період входження до складу Чехо – Словацької республіки стало щасливою обставиною, бо приділялася велика увага освіті, будувалися школи, гімназії.
Після навчання в академії на Закарпаття повернулися А. Ерделі та Й. Бокшай. Перший – до семінарії як викладач, другий – до гімназії. Через них проходив потік молоді, тож мали змогу виявляти талановитих, почали формувати групу молодих талантів, організували й відкрили недільну школу малярства. Згодом прийшла друга : Коцка, Контратович, Борецький, трохи пізніше Шолтес, - усі пройшли високу школу живопису. Це були професіонали й автодидакти… Після навчання у Празі про себе заявив Манайло. Важливо те, що це були представники різних європейських шкіл, що була сформована многолика, але єдина школа закарпатського живопису.
Усіх об’єднував високий патріотизм і любов до свого краю. У мистецтві фальш ніколи не проходить.
Три покоління надзвичайно обдарованих мистців взяли на себе хрест на грунті субетносу творити мистецтво. Третє покоління – це Габда, Балла, Медвецький, Бедзір, інші. Це й далі давало життя ідеї, що її заклали Ерделі й Бокшай. Обидва були світлі люди, тому до них тягнулися інші, визнавали їх за метрів.
Прийшов і час нової хвилі, четвертого покоління – Микита, Герц, Шутєв, Бровді…У професійному плані їхні твори не поступалися попередникам, вони мали високий рівень. Загалом, це явище самодостатнє в історичному й культурному полі.
До прикладу, в Угорщині був М. Мункачі, але структури, подібної до закарпатської, не постало, у Словаччині – художник Фула, його продовжувач Андрій Гай, але на тому й усе.
А ось чи буде в нас у мистецькому Закарпатті п’яте покоління? Сумніваюся… П’яте покоління пішло іншим шляхом. Це покоління плекає свій егоїзм, а не фундаментальні засади школи, про які й слухати не хоче… Але, зрештою, усе має свій початок і кінець.
Пригадую, колись один київський критик після моєї виставки сказав таке: «Чим відрізняється Ілько від інших? Старе покоління художників Карпатського краю – вихідці з інтелігенції, народ сприймали не зсередини, хоча були дуже віддані своєму краю. Іван Ілько вийшов із цього етносу, цей етнос він сам».
… У дитинстві я носив постоли не для забави, просто іншого взуття не мав. Від того мого життєвого середовища є в моїй творчості мистецька достовірність зображення. Народився я в селянській родині, відколи себе пам’ятаю, мав власне коло обов’язків. Жили ми без батька, він тяжко трудився за кордоном. Уперше я зустрівся з рідним няньом у семирічному віці, а виховував мене дідо. Це був важкий і водночас радісний період, бо тоді я формувався як Людина. В чотири роки мав обов’язки по господарці. Увесь час перебував у праці – вона стала для мене потребою. Сприймав це як даність, потім, із плином років, це дуже згодилося в житті. А мама не мала навіть зайвої хвилинки, аби приділити нам увагу.
… Дуже любив квіти і сам вирощував квітники. За кілька років уже розмальовував селянам над постелями декоративні квіти. Мав багато запрошень. То були аж надто нелегкі часи, голод 1946 –го, але вдома була квасоля. Стара квасоля тяжко варилася, але врятувала нашу родину. Тоді ж здохла корова, була чорна зима, я ходив у ліс, ламав та приносив дубове гілля, яким годували другу корову, також для корму коровам запарювали стріху.
Прийшла довгоочікувана весна, і кожен ранок я ловив рибу у невеликих річечках. Тоді ми купили козу – її молоко було рятівним для нашої родини. Збереглося віко (25 кг) кукурудзи. Так ми і харчувалися з дня на день. Риба, як вже зазначав, також рятувала. Я навчився її мистецьки ловити.
… Далі – колективізація. То була драма для мого батька, котрий, увесь час працюючи за кордоном, за зароблені гроші купив землю, побудував хату. Придбали ми і своїх волів. Власними силами господарювали. Я був не замінимий помічник. Зароблене батьком на шахтах чужини довелося просто віддати, він залишився без здоров’я і без перспективи… Тато сподівалися на сина…
Коли мені виповнилося 14 років, у нас на квартирі поселився вчитель, уродженець Центральної України, - Потоцький Петро Васильович. Він мав на мене великий вплив, сприяв становленню мого світогляду. Я вступив в училище. Уперше в житті їхав потягом, побачив паротяг, вагони. Вже тоді мав власні топанки (черевики), але влітку носив їх за плечима, ходив босий, бо дуже беріг взуття – іншого не мав. У більшости людей скрута тоді була чимала.
… Був трохи раніше випадок: стрийко зшив мені постолята, у них я ходив на ковзанку, де спускали з гори ліс по рівчаку. Так протер постоли. То була трагедія, але стрийко полагодив їх. Запам’ятав цей епізод як драматичну ситуацію.
…Коли я потрапив в Ужгород, про малювання з натури не мав поняття. Олівцем малювати на папері не любив, але якщо потрібно, то що ж… Під час одного з перших занять в училищі почав спостерігати, як інші малюють, та й сам узявся. Підійшов до мене викладач В. Берец, підбадьорював.Ужгород мені спочатку не сподобався. Ходили ми по місту у домотканих сорочках і гатях (штанах), із мене сміялися. Але вже тоді мав і справжніх друзів. Відчув себе студентом, отримав першу добру оцінку за рисунок – четвірку – і придбав перший у житті… пензлик. Справжній пензлик!
Трапилася одна цікава історія. Намалював я квіти, як колись малював над постелями земляків у рідному селі. Був уже тоді сміливіший. До моєї роботи підійшов один із викладачів і ще один незнайомий чоловік. Вони говорили про мій малюнок,який привернув їхню увагу своїми відкритими кольорами… Уже потім довідався, що то був сам Ерделі…
Це були 50 – ті роки ХХ ст. Жилося і голодно, й бідно. За кілька днів до стипендії їли хіба що сливи та яблука. Декому допомагали з домівок, а я мав псевдо – Іван Голодний, був довгий на зріст – 193 см, але добрі люди виручали.
У відділі живопису училища нас було шестеро, по хліб стояти у черзі ходили за домовленістю. Хліб продавали на площі Корятовича. Черга траплялася завдовжки понад кілометр, а виділяли по два буханці в одні руки. До хліба ми купували хамсу і кільку. Гроші на ці продукти збирали до спілки. Поклали ми на стіл хліб і рибу – хліб був глевкий, риба солона. Запивали водою, й тоді наступала короткотривала ситість.
Якось завітав до нашого помешкання А. Ерделі. Він завжди був елегантний, справжній аристократ, ідеально виглядав, але й він їв з нами тюльку з хлібом.
Та по – своєму були ми щасливі.Частенько траплялися творчі дискусії, як у мене з Манайлом. Коли мені було 15 років, пам’ятаю, похвалив мене за навчання Ерделі. Тільки значно пізніше ми зрозуміли, які в нас були виняткові вчителі. Викладачі, як і ми, також були оптимістами,вміли веселитися. Давали нам уроки танців. А. Ерделі вчив, як потрібно галантно упадати за дівчатами… Вже аж потім його звинуватили в космополітизмі. Він, до речі, володів дев’ятьма мовами. Збунтували проти Ерделі цілий курс – після заяви старости групи про те, що студенти не будуть навчатися буржуазному мистецтву. Але Ерделі зрозумів, що студенти не винні.
Опісля цих подій в училищі залишилися викладачі Хохлов, Демиденко, Попович, які свого часу були випускниками вузів зі Сходу. Прекрасний викладач був Кобиленков – добре ставився до студентів, але виїхав у Крим. Уже аж у 60- роках він зізнався: дуже шкодував, що покинув Ужгород, де творчий дух був на високому рівні.
Навчання в училищі тривало п’ять з половиною років,і ми отримали добротну освіту. Тоді й були підзаробітки: писав панно, портрети. Підробляв і в театрі: Манайло робив ескізи, а я допомагав. Це були не просто заробітки, а й добра школа мистецтва.
Після завершення навчання я працював у філармонії. Виділили мені кімнатку. Та прийшли і хвилини відчаю… Іду вздовж течії річки Уж – таке дивне небо було наді мною, але, охоплений розпачем,я покинув роботу, повернувся в рідне село Дулово, потім Рахів, далі – в Міжгір’я. З райкому комсомолу отримав направлення у Міжгірську школу вчителем малювання і креслення. На зароблені гроші нелегко було прожити, тому винаймав квартиру разом з учителем фізкультури.
Але разом із труднощами було й відчуття урочистої тривоги. Робота відволікала від негараздів. Взяв собі за правило – ані одного дня без етюду. Ходив тоді вдягнений у куфайку. Купив кирзові чоботи – гордився ними. А ще купив перший у житті годинник. Почав регулярно відвідувати бібліотеку, полюбив книжки. Ходив у кіно – воно стало для мене вікном у світ. На квартирі електрики не було, користувалися гасовою лампою… Потрапила мені до рук книжка Бальзака «Втрачені ілюзії». Цей твір упорядкував мій внутрішній світ, я отримав відповіді на ті запитання, які мене турбували.
Підводячи перші, може, вже як дорослий, підсумки, скажу: вони були сумні. Та думаю, що маю й плюс: зумів пізнати сутність натурального господарства, доторкнувся до всього народного, у прямому розумінні слова. Коли на Різдво бачив традиції, чистоту людських стосунків і красу людських душ, архітектуру, побут, пісні, вже тепер скажу – до сьогодні живу цими правдивими вартостями!
… Багато й плідно співпрацював із Антоном Шепою, моїм учителем. Це людина дивної драматичної долі, й йому я багато чим зобов’язаний. Так, воістину мистецька постать Шепи цікава й дуже драматична. Поза всяким сумнівом, без педагогічного хисту А. Шепи мистецький світ не пізнав би талановитих живописних творів нині вже знаменитих художників, зокрема Ю. Герца, В. Микити, надзвичайно обдарованого абстракціоніста Ф. Семана (Ечі). Педагогічний талант Шепи справив і на мене чималий вплив, але я перед тим пройшов гарний вишкіл секретів малярського мистецтва у самого Ерделі й Манайла.
Разом із Шепою ми «відкрили» неземної краси місцину в Міжгір’ї, поблизу села Річка, Ю. Герц, В. Микита, С.Мальчицький створили надзвичайно цікаві картини, пишучи з натури село й його околиці. Та першовідкривачами були ми з моїм наставником.
Село Річка притулилося у важкодоступному гірському районі Міжгірщини. У 50 – ті роки туди можна було дістатися лише на підводі. То вже через роки проклали шлях для автівок. У цьому ареалі Міжгірщини сільська громада жила доволі автономно. Мабуть, завдяки цьому була збережена самобутність у традиціях, одязі, способі господарки та й самого життя ледь не до наших днів. Цікавинкою є й той факт, що в селах Річка і Тюшка можна на окремих ділянках вирощувати жито. Такої можливости не мають жителі інших районів Міжгірщини. Тож хати там були покриті соломою. А загалом природа довкола села казково – дивної краси: м’які зелені пагорби, синьо – зелені верхівки гір. Ця краса вічних Карпат так і проситься на полотно…
Спираючись на власний досвід, освіту, самоосвіту, на внутрішній аналіз, прийшов до висновку, що готовий зробити узагальнюючу картину карпатської тематики. Ця творча робота зайняла близько двох років. Звичайно, це не означало, що я працював щодня… Повіз роботу до Києва на виставку і прихопив ще й два етюди до неї. Так от, ті два етюди потрапили на інші виставки й були продані, а головна робота – ні. Отака невелика історія. Тоді я розгубився, але ненадовго, бо прийшов до висновку: якби не головне полотно, то й тих двох етюдів не було б.
Доля художника зазвичай мінлива, вередлива. Бокшай, наприклад, ніколи не піддавався сплескам емоцій. Він перед початком написання картини, перед першим мазком пензля молився, у верхньому правому куті полотна ставив хрестик і тільки тоді починав писати. Роботи писав чесно, цебто з натури, віддавався праці повністю, й тоді – був він, полотно й увесь світ, і то єдине ціле.
Ми всі малювали в ті роки в горах. Одного разу підійшов до мене Бокшай і запитав: «Чому пишеш такими відкритими кольорами?». Він тримав у руках листок грабового дерева і зауважив: «Яка досконала форма, графіка від природи, це продукт від Бога, цей світ – також творіння Бога, а значить – досконалий. А ти що, хочеш посягнути на цю досконалість?». Я відповів: «Бог створив і мене. Дав талант. То чому я не можу використати те, що мені дано?...».
Пройшли роки, пригадався мені діалог із Бокшаєм. Можу твердо сказати: я йшов своєю дорогою. Намагаюся бути свідком того, що бачив, що переживав, бо дійсність скороминуща і мінлива. Це закономірно. Художник своїми творами повинен фіксувати певні миті – в тому, мабуть, і вартісність нашої професії. Твори мистецтва – це посли часу. Тому я скептично ставлюся до космічного малярства…
У нас в Україні не відійшли ще від методів живопису, не відійшли від площин, де твориться мистецька акція. Площина має свої закономірності. Таким чином, ми не можемо виходити за межі зображальности. Навіть у відвертих абстракціях є зображальність. Окремі ж представники сучасного мистецтва вийшли за межі площин. Чи можемо собі уявити сучасну європейську культуру без Пікассо чи розвиток архітектури без Пікассо? Геній його в тому, що він став стрижнем сучасної європейської і світової культури. Пікассо працював на площині. Живопис – це зображальне мистецтво, образотворче. І цю його роль ніхто не відміняв. Тому що воно – елемент людської культури.
А тепер ще раз подумки повернімося до днів сьогоднішніх, запитаймо себе, чи поменшало цілісних натур узагалі і в мистецтві зокрема? Адже будь – яка справа починається з віри, любови, надії. Це не я вигадав. Це аксіома буття. Виходячи з цього, треба робити висновки: мистець живиться патріотизмом, любов’ю до отчого дому, до порогу, через який пішов у великий світ, до роботи. Чи підпадає під ці критерії нинішнє покоління? І знайдемо відповідь. У них переважно панує егоцентризм, схиблена уява про старого, нездатність шалено працювати. А слави хочеться – от і здобувають її різними способами, не відчуваючи реальності. Та й вимагати щось від цих людей даремно. Вони схиблені на самовираженні своїх емоцій, а якщо емоцій немає, то накачують їх штучно. Тому виходить те, що виходить…
А покоління мистців і малярство Закарпаття базувалося в усі часи на любові й глибокому патріотизмі. Тільки з любови М. Мункачі зробив своїм псевдонімом назву невеличкого містечка (Мукачево). Й Ерделі, який міг жити в будь – якій європейській мистецькій столиці, наприклад, у Мюнхені, повернувся у периферійний край, послужив йому, а тепер земля йому віддячує. У Парижі було чимало таких, як Ерделі, тому невідомо, чи згадували б його, якби він залишився там. Допоки є край – Карпатська Україна, ім’я Ерделі буде жити!
Якщо немає любови до свого краю, етносу, до рідної домівки, якщо немає віри в те, що робиш, - про яке мистецтво можна вести мову? Я неодноразово вживав слово «надія»… Без надії, але сподіваюся, - коли мова йде про появу й утвердження п’ятого покоління художників – традиціоналістів, що розвиватимуть ідеї, закладені А. Ерделі та Й. Бокшаєм.
Коли американський художник Р. Кент побував на Закарпатті й побачив наш край, то сказав, що це – край поетів і художників, тут вони не можуть не народжуватися.
Прикро зазначити, але тепер немає того базису, що на ньому плідно працювали професійні Майстри – Ерделі, Бокшай, Манайло, Коцка й інші високоосвічені та високообдаровані особистості. Вони посіяні на полі нашого субетносу – це поле давало поживу, матеріал і доцільність роботи, стало для всіх мистців краю об’єднавчим началом, от вони й досягали високих результатів. Зараз цього підґрунтя немає, культура в занепаді, поширюється масова культура, що проникла навіть в усі гірські закутки. Автентичність зникає, а то і вже зникла… Це й створює мінорний настрій. Хоча час вимагає іншого бачення, але вірю: прийдуть нові таланти, які сповнять покладену на них мистецько – історичну місію.
* Монолог – спогад заслуженого художника України ІВАНА ІЛЬКА, записаний та літературно укладений - АНДРІЄМ БУДКЕВИЧЕМ, дослідником мистецтва і брендологом.
**Текст був опублікований у часописі «АРТАНІЯ», книга 25, №4, за 2011 рік.
