Микола Крейдяк, зсірілий, зсутулений, човп містом.
– Добридень, Миколо, – висотавшись з автомобіля, постав поряд прокурор.
– Лиснієш, Валерію Миколайовичу, – зауважив Микола. – Дочку втратив, дружина пішла, а ти не гнешся, не горбишся, як я – лиснієш. Хвалю.
– Невже думаєш, що я все забув, зі всім звикся й легкістю сповнився? – ображено перепитав прокурор-однокласник.
– По чім мені знати? – знизав плечима Микола.
– Як не знаєш, то не балакай, – кинув прокурор.
– Я тебе не зачіпав, сам мене знайшов, – похнюпився Микола.
– Ну, добре, пробач, – пом’якшав Валерій Миколайович. – Важко, Миколо, жити на світі обкраденим кимось, але мусимо. Щоб не сміялися, не потішалися злодії з нашої знемоги, щоби знали – ми несхитними лишилися, тож усі старання злодійські марними були.
– У моєму випадку все не так, – зітхнув Микола, – зігнувся я, зітлів у цім світі від кривди. Досі на тебе обиду тримаю, що не випустив під мої кулі головорізів. Надіюся, ти мене вже зрозумів, уже й сам колишні мої кулі помсти в своїм патронташі носиш.
– Ні, – хитнув головою Валерій Миколайович. – Я й досі при думці – не убий, яке б пекло кривди в твоїй душі не варилося.
– Та невже? – не повірив Микола.
– Так, так, – потвердив свою думку прокурор.
– Щось одне з двох живе в тобі, Валерію, – мовив Микола, – або сила волі надмірна, або серце глухе. Важко розібрати.
– Все просто, – запалив Валерій Миколайович цигарку. – В кожної людини повинен бути в душі й у розумі стержень, довкола якого, як ото довкола конституції в державі, все в’ється.
– У мене стержень один – біль, – здійняв очі Микола.
– Біль не може бути стержнем, – заперечив Валерій Миколайович. – Стержнем може бути думка, переконання.
– Далека мені ця філософія, – відповів Микола. – Прийшов би ти краще до мене, Валерію, сіли б вечірком, як друзяки дитинства, пом’янули наших діток, може, й знайшли б щось спільне в душах і думках. Якщо, звісно, прокурор не вважає занизьким для себе пити чарку з сіромою.
– Не гнися, Миколо, не будь сіромою, будь мужиком, – порадив прокурор. – А зайти до тебе… – подумав хвильку. – А й зайду, чого ж. Сьогодні маю вільний вечір, зайду, потеревенимо, подискутуємо, серед нашого спільного горя, гляди, знайдемо й спільну стежку, аби вибиратися до світу, а не знидіти в розпачі й безпросвітності.
Чи довго, чи й ні бив день боки об свій час – але нарешті наступив вечір.
Прихопивши пляшку, сяку-таку закусь, завітав Валерій Миколайович до Миколи Крейдяка. Хата самітника своєю недоглянутістю трохи присмутила прокурора, але назад дороги не було – обіцявся ж вибиратися з горя сам і тягнути звідти ж Миколу, треба було обіцянку виконувати.
Підійшов до столу з самотньою коробкою з-під взуття на лисій, не прикритій бодай скатертиною маківці, поставив на ту лисину принесене з собою.
– Хоч би підготувався до зустрічі, – присоромив Миколу, – що ж ми тут їли б та пили, коли б я не приніс.
Микола підкинув дровенят у палаючу лежанку в кутку кімнати, випростався.
– Газ економиш, що дровами топиш? – перепитав Валерій Миколайович.
– Газ крижів не вигріє, – прокректав Микола, – а лежанка – перший лікар.
– Сідай до столу, – заходився Валерій Миколайович відкорковувати пляшку.
– Зачекай, – зупинив прокурора Микола. – Не за тим я тебе покликав. Гріх несу в собі, біду. Навіть дві біди – свою й твою. Свою мені чужинці принесли, а твою – ти сам. Було б дати мені чужинців – не було б у тебе біди. Ні, заладив монотонне, наче крук у осіннім полі зі своїм карканням – не убий, не убий. Хотів би я бачити тебе на моїм місці. Дуже хотів. Аби кинути в твої заплилі салом очі – а де ж твоє «не убий», Валерко. Та годі балачок, давай краще кіно подивимося.
– Я взагалі-то горе наше пом’янути йшов, а не в кінотеатр, – нерозуміюче розвів руками Валерій Миколайович.
– Кіно коротке, – запевнив Микола. – Ще й рота не закриєш, як уже закінчиться. Істина, вона, як блискавка, не зогледишся, як і вдарить.
На цих словах натиснув кнопочку на відеомагнітофоні й телевізор почав показувати кіно.
Спершу на екрані з’явилася Миколина мармиза.
– Здоров, Валерію, – мовила. – Я не ґвалтівник, я просто месник, тож звиняй, що не дам тобі пережити всю палітру пережитого мною. Але, думаю, тобі й цього буде достатньо, аби викрикнув ти – уб’ю. Бо принципи – вони добрі тільки збоку, а коли життя б’є тебе, ламає через коліно, принципи обсипаються, наче засушені мухи зі знятої люстри, лишається тільки біль і несамовите бажання зменшити його наркотиком помсти.
По цих словах на екрані з’явилася зв’язана Кулішева дочка. А наступної миті гостра бритва в Миколиних руках перерізала тринадцятирічній Надійці горло. Далі екран демонстрував якусь мить конвульсії жертви й нарешті явив глядачам дитячу смерть.
Валерій Миколайович, заціпенівши й подавшись уперед при першій з’яві Надійки на екрані, навіть оговтатися, сказати бодай слово не встиг, як екран згас.
– Оце й усе, – вимовив Микола, витягнувши з відеомагнітофона та кинувши до палаючої лежанки касету. – Що скажеш, Валерко, тепер? Знову «не убий»?
Мимоволі стискались у чавунні кувалди прокурорські кулаки.
– Отам, у коробці з-під взуття, – порадив Микола.
Прокурор рвучко скинув з коробки кришку. На дні лежав пістолет з глушником. За долю секунди зброя опинилася в руках Валерія Миколайовича.
– Нумо, давай, – усміхався Микола. – Ось він, убивця, перед тобою, забудь про свої принципи, це мені вони не дали до рук помсти, а тобі – ну, ніяких перепон. Давай, ось він, мій лоб, що жадає твоєї кулі.
Прицілився Валерій Миколайович.
– Ні, – надзусиллям примусив себе промовити, – не діждеш, виродку, не вб’ю. Не потішу тебе, ставши в твою колію. Згноїти згною, а вбивати – ні, принцип, сучий ти вилупку, принцип понад усе.
– Не згноїш, – хитав Микола головою, – касета одна, й та згоріла, пістолет без моїх слідів, за зберігання зброї теж не посадиш. А що я вбив твою дочку – ну ніякісіньких доказів у тебе, прокуроре. Так що один у тебе вихід, Валерко, як серце болить за дочкою – відкинути геть дебільний свій принцип і пристрелити виродка.
– Що ж ти накоїв, Миколо?! – застогнав Валерій Миколайович. – Нащо?
– Нащо, питаєш? – злютувався Микола. – А нащо ти виродків лишив жити, а мене послав мучитися довічно перед загиблою дочкою виною невідплатності за її смерть? Нащо?
– Закон так велить, – тремтів від нервового перенапруження Валерій Миколайович.
– Закон, кажеш?! – не вгавав Микола. – Закон велить тобі мене не чіпати, бо жодних доказів мого гріха перед тобою не маєш. Але ти знаєш правду – й вона велить тобі, дає тобі шанс відомстити за свою кривду, за втрату свою відплатити. Вибирай.
Валерій Миколайович і сам бачив усю непривабність свого становища – він не мав іншого шансу покарати зло, окрім як убити вбивцю.
«В чім добро, – тупо стугоніла думка, - відпустити зло, чи припинити його існування?»
Часу на роздуми було обмаль – витягнута рука, озброєна пістолетом, починала терпнути.
– Не убий, – проскреготів, наче залізом по залізу протяг, Валерій Миколайович.
І опустив зброю.
– Я вбив твою дочку! – верещав Микола. – Розумієш – я її вбив! Що ж ти за батько, що прощаєш таке? Хто ти, Валерію, хто? Нікчема, дурень, сміття? Хто?
– А нащо тебе карати? – обернувся до Миколи Валерій Миколайович. – Глянь на себе – ти сам себе покарав, убивши невинне дитя. Ти себе опустив до рівня ненависного тобі Кендюхівського та прагнеш тепер мого пострілу, аби вивищитися над ним. Не вийде, Миколо. Живи в своїм гріху, де ти не те що не відомстив за доччину смерть, а зганьбив свою доню, сам записавшись у ті ж упирі, котрі гноїли твоє дитя.
І пішов.
Хоча через хвильку повернувся, кинув пістолет на стіл.
– Убий себе сам, як хочеш, – мовив. – Це буде нас двох найправильніший вибір – зло покарає само себе, а добро лишиться добром.
Тільки двері хряпнули.
Взявся Микола за пістоля.
– Ні, – прошепотів, – я – не ти, Валерію, я – не ти. Я вбивства дочки своєї не прощу. Я ще покараю винних. А де добро, де зло – нащо мені болячка об тім думати? Я ніс добро, а мене вмочили в зло. І що ж мені тепер, плентатися мокрим добром, не знаючи куди? О, ні, я стану злом, аби згризти собі подібне зло. А стане менше зла, побільшає добра. Не убий – півречення тільки. Повне речення – не убий добра. Жаль, але люди так затерли книгу буття, що з половини тільки прочитати тепер її можуть.
Сховав пістолета, ліг спати.
Серед ночі, як завше, до Миколи прийшли дві покійниці – його дочка й Кулішева доня. Стояли й дивилися, мов дізнатися хотіли – хто ж ти є, Микола Крейдяк?
Схоплювався в холоднім поту.
– А хто я, хто? – допитувався сам у себе. – Месник, убивця, архангел, диявол – хто?
І не міг заснути до ранку.
День при дні, сіріючи, сутулячись від безсоння.
А на іншім кінці міста, в ошатній оселі, зморював сон знервованого Валерія Миколайовича.
– І все-таки – не убий! – хилячись, белькотів прокурор.
З тим і заснув, обіпершись душею на свій несхитний життєвий стрижень.
