Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43510
Рецензій: 84775

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Детектив

Третя терція (1 - 4)

© Меньшов Олександр, 18-03-2017
«ІНОЗЕМНА ХРОНІКА. БУРЖУАЗНИЙ ОСКАЛ УКРАЇНИ
Буржуазний петлюрівський режим знову показав свій оскал. Вчорашні дебати в Раді з питань оборони, перетворилися на демонстрацію української вояччини всіх відтінків. Практично всі депутати виступали за посилену підготовку до нової війни. Більше години виступав військовий міністр, який вимагав збільшити кошти на армію і військову промисловість. Крім того в раді розговорилися і втікши злочинці - Лука Бич і отаман Василь Іванис, які закликали до повалення радянської влади в Кубанській РСР.
Звідки ж планують брати кошти для втамування голоду зростаючого військового звіра буржуазна верхівка України? У промисловців і поміщиків? Звичайно, що ні! Безумовно буржуазні шуліки з уряду знову підвищать податки, обіцяючи біблійні «сім років ситого життя» у майбутньому. А самі ж, немов той Левіафан, як і раніше будуть викачувати з трудящих мільярди гривень за допомогою прямих податків на зарплату.
Задумане як «грандіозне будівництво», майбутня Дніпровська електростанція витягує з народу України не менше життєвих соків. Умови праці звичайних робітників просто жахливі, і нагадують царську каторгу. Круглий рік цемент для будівництва місять ногами прості люди, що працюють за тарілку каші. Прекрасно себе почувають лише американці, для яких створені всілякі зручності.
Тепер зрозуміла мета жорсткої реорганізації поліційних установ, початі в минулому році - придушувати народне обурення, як це вже не раз відбувалося в позаминулому і минулому році на святкуванні Першого травня.
ПОВІДОМЛЕННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО КОРЕСПОНДЕНТА: «Німецькі гості вражені успіхами індустріалізації, а також електрифікації в СРСР».
За період свого перебування на території нашої країни, гості, які представляють комуністичну Німеччину, проявляють не тільки професійну цікавість, але, більше того, намагаються дуже серйозно вникати в усі цікаві для них питання. Особливий інтерес делегація виявила щодо питань післяреволюційного розвитку нашої країни. У приватних бесідах вони звертають увагу на  величезні обсяги будівництва оглянутих ними радянських заводів і фабрик. Тому німецькі товариші й надалі будуть наполегливо відстоювати питання підтримки  розвитку та допомоги в уряді своєї країни.
Згадуючи все те, що говорилося на Заході про занепад радянської економіки, про злидні радянського селянства, гості відзначають, що вже перше враження від відвідин ними таких об'єктів, як Кондопожська ГЕС, заводів в Москві, на Уралі та ін., показує, що європейську громадську думку було введено в оману, а саме з боку Британії та Франції,  щодо справжнього стану речей в Радянському Союзі».
«ЧЕРВОНЕ ЧОРНОМОР’Я», №61, Новоросійськ (Кубанська РСР), 5 Липня, 1929 року



Добре пам'ятаю цей ранок. В прохолодному повітрі пахло кавою та друкарською фарбою від свіжої столичної газети. На її титульній шпальті майже в центрі під заголовком було вибито «Понеділок, 24 червня, 1929 року».  Я відразу ж постарався відмітити цю дату, напружити мозок, щоб той ввібрав усі нюанси наступаючого дня.
Я бачив, як нервувала мати,  хоча вона цього намагалася не виказувати.
-Отже, Іване, - звернулась вона до мене, - сьогодні твій перший день на службі. Хвилюєшся?
Я натягнув маску усміхненого обличчя та награно відповів:
-Завжди буває перший день… Все буде добре, - і  відразу ж кинувся снідати. Говорити на цю тему не хотілося.
-Гаразд… гаразд… буде добре, - неголосно промовила мати. Здається, від неї не сховалося, що я все ж  хвилювався. Мабуть оця поспішність поїсти і видала.
Батько, який сидів поруч, розсіяно пов'язав серветку навколо своєї шиї, потім почистив яйце і тільки тоді потягнувся до «Нової Ради». Папір зашарудів під його пальцями. Цей звук здався схожим на шарудіння лапок маленької мишки.
-Антоне! – незадоволено промовила мати. – Ти знову?
Вона не любила, коли щось роблять не по плану, або не по її вказівці. Зараз був час для сніданку, а батько, як той маніяк, знову намагався відгородитися від світу за газетою.
Після суворого окрику, він так і застиг в роздумах, а потім неквапливо убрав руку назад. Мати подивилась на нього та  невдоволено захитала головою:
-Ну, - бурмотіла вона, - знову ти за своє! Невже не можна обійтися без цього, а просто посидіти з нами?.. Поговорити?
Батько живо проковтнув яйце, та, відставивши блюдечко вбік, посунув до себе тарілку з бульйоном. І тут його рука  зрадницьки потягнулася до  газети.
Звичка, від неї так легко не звільнитися.
-Антоне! – гримнула мати. Аж я ледь не підскочив.
Але батько, як завжди, зробив вигляд, ніби не чує. Він демонстративно розгорнув першу шпальту. Я навіть встиг побачити, що той роздивляється театральні об’яви.
Батько взагалі любив ходити на спектаклі. Вони за матір’ю частенько про це розповідали.
Розуміючи, що зараз в домі може спалахнути скандал, я доволі жваво закінчив снідати, підвівся з-за столу та, наблизившись до матері, поцілував її в щоку. Це завжди спрацьовувало, як захисний механізм.
-Мені пора, - кинув я. – Не можна в перший же день спізнюватися.
-Навіть кави не вип’єш? – здивувалась мати. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
Нервує. Зараз піду, вона сердечних крапель собі накапає.
-Все буде добре! – промовив я, погладжуючи материну долонь.
-Вдачі, - підвівся батько.
Також  нервує. Намагається це приховати.
Чесно кажучи, він не в захваті від обраної мною професії. Не раз казав, що хотів би бачити мене інженером.
З цими думками рушив до виходу. І вже десь за годину я стояв біля сірої будівлі комендатури столичної поліції.
Всередину увійшов без вагань. Відразу ж до приймальні – довжелезного столу за яким сиділо декілька поліціантів.
-Куди? До кого? – хлопці тут не були дуже чемними.
Вислухав про мету візиту, один із поліціантів кудись подзвонив.
-Зараз прийдуть… Чекайте! - холодним тоном промовив він, повертаючись назад до паперів, які густо лежали на столі.
І все – стоїш собі, не знаєш що робити. Озирнувся на всі боки і тут же взяв себе в руки: взагалі-то я сюди прийшов працювати, так що нічого роззявляти рота та посміхатися, немов дурник.
Присів на лаву біля облупленої стіни. Обличчя зліпив таке, ніби сюди заходжу кожного дня. Загалом - типу розумне. Погляд в нікуди. Губи стислі. Брови зійшлися на переніссі.  Руки поклав на животі, ноги закинув одну на іншу. Весь такий з боку гарний.
Сиджу. Час плине. Починаю міркувати про одне, про друге… Очі розглядають вестибюль, людей. Зачепились за якісь плакати.
До речі – цікаві. На одному було написано: «Пам'ятка громадянину про те, що потрібно і чого не потрібно робити при спілкуванні з співробітниками поліції». Поряд з деякими пунктами були малюнки. Чомусь відразу подумалося, що треба це запам’ятати.
Люди ходили туди-сюди. Відвідувачів було видно відразу. Такі ж нерішучі, як і я. Підходять до приймальні, щось кволо мовлять. У відповідь ті ж дерзкі фрази: «До кого? Що у вас? Чекайте!»
З одного боку це мене трохи зліло. Врешті решт, так з людьми не можна.
«Відвідувачі, - промайнуло в голові. – Звичайні люди… А в житті, мабуть, теж так поводяться… Як там кажуть: «Кожна собака знає свій двір». От цікаво, а яким буду я»?
Це дійсно цікаво. Що робить нас сміливими? Місце? Чи як у той собаки – її двір? Ледь вона вискочить на вулицю, так відразу хвоста ховає, бо може отримати на бублики, аж шерсть полетить.
Ні, милі мої. Я не хочу бути з вашого середовища.
І відразу після цих думок, придав собі молодцюватий вид та задер підборіддя.
В приміщені було доволі прохолодно. Не дивлячись на гонор, я все ж нервував, та трохи трясся. Треба б було спробувати полагодити зі своїми почуттями.
Закрив очі, ніби цім намагався обдурити самого себе – типу, ліг спати. На диво це трохи спрацювало.
Вдих-видих, знову вдих-видих. Я навіть посміхнувся: збоку , мабуть, це виглядає кумедно.
-Де? – почувся грубуватий голос. – Оцей?
Я миттєво зрозумів, що говорять про мене, і відкрив очі. Назустріч рішуче наближався якийсь чоловік.
-Ну, будемо знайомитися! – він витягнув уперед руку та, наблизившись, міцно потиснув мою долонь. – Толочко… Владислав Петрович… старший інспектор кримінального відділу, - живо промовив він.
Я підвівся, чомусь відразу розправив плечі. Намагався пробурмотіти щось на кшталт - «Приємно познайомитися», а сам втупився очима в свого нового начальника.
Високий, статний… на підборідді довгий кривий шрам, від якого Толочко ставав схожим на флібустьєра з пригодницьких романів. Що ще? Очі темні, погляд жорсткий… Чорні вуса, які стовбурчилися в сторони, немов у обуреного кота.
Я впився очима в карміново-червоний кант петлиць на його кітелі, та вишиті золотом шаблю та люльку.
-Ну… підеш зі мною, чи що? – посміхнувся Толочко. Він ще міцніше потиснув мою долонь, та нарешті відпустив її.
-Підемо, - погодився я. В роті, падлюка, пересохло. Довелося відкашлятися.
-Добре… Покажу зараз твоє робоче місце! – заявив начальник, одночасно поправляючи темно-синій мундир.
Ми удвох рушили на другий поверх, там пішли напівтемним коридором, звернули пару разів його відгалуженнями, і за п’ять хвилин опинилися перед чорними дверима. Толочко різким рухом відчинив стулки.
-Заходь! – власно промовив він і нирнув в кабінет першим.
Тут було з десяток чоловіків. Усі вони разом припинили свої справи, та втупилися на мене.
«Овва, новачок! – так, мабуть, міркують. – Подивимося, з якого він тіста».
-Знайомтесь, - звернувся до підлеглих начальник. – Наш новий співробітник - Іван. А це…
І тут Толочко почав представляти усіх агентів відділу. Я, ясна річ, майже нікого не запам’ятав. Все промчалося, немов той потяг крізь туман. Тільки-но встигав крутити головою, та щось бурмотіти під ніс.
-Ось твій стіл, - тицьнув пальцем Владислав Петрович. Ми опинилися в занедбаному куті біля заваленого якимись паперами старого столу, який, впевнений, бачив ще царські часи.
-Отже, - продовжував Толочко, - розбери тут усе.
-А потім?
-Потім, я принесу тобі ще, - посміхнувся начальник. – О, згадав! Треба переписати ось ці папірці… Бачиш, як намазано? До речі, як у тебе з почерком? З граматикою?
-Добре, - невизначено промовив я, присаджуючись на стілець. Другим оком я побачив друкарську машинку, що стояла біля вікна. Здається, то був франкфуртський «Adler».
-Зламана! – посміхнувся Толочко, явно зрозумівши хід моїх думок. – А нових не дають… А ти, бачу,  вмієш друкувати?
-Навчився, - відповів я. І обличчя розпливлося в задоволеній усмішці.
-Якщо б нам були потрібні машиністки, я б так своєму начальству і сказав, - якось зле промовив Толочко. - Отже, приступай!
-Добре, - вичавив з себе я. Відчував себе так, ніби на мене тільки-но висралася ворона.
-Муравка! – начальник звернувся до сусіднього столу, за яким сидів товстуватий чоловік. – Ти б розповів нашому новому колезі що до чого. Добре?
Сказав і вийшов з кабінету.
-Я – Сергій! – промовив сусід. На вигляд йому було років до тридцяти. Зеленуваті волосся, що стирчали в усі боки,  робили його схожим на їжака, що забруднився опалим листям. – Владислав Петрович так з кожним…
-Що саме? – не  зрозумів я.
-Зазвичай, новачку підсовують нудну роботу. Усі ми через це пройшли. Якщо не станеш рипатися, він відчепиться, і ти зможеш…
Домовити Муравка не встиг. В кабінет увійшов якийсь сутулий чоловік. На погляд – років шістдесяти. Він кислим поглядом окинув присутніх.
-Де Толочко? – запитав чомусь у мене. Мабуть тому, що я дивився на нього.
-Вийшов…
-А ти хто такий?
-Кичинський Іван Антонович… молодший агент карного розшуку…
-Молодший агент… Недавно тут?
-Перший день.
-Бачу, паперами закидали… Все, як завжди. Анічого не змінилося, - гість нервово провів долонею по підборіддю, ніби перевіряв чи воно поголене. Потім розвернувся було йти геть, але раптом кинув через плече: - Слухай, Іване… Антоновичу… А не хотів би поїхати зі мною?
-Куди?.
-Подивитися, як будують електростанцію на Дніпрі, - посміхнувся чоловік, зупинившись і знову повернувшись до мене передом.
Люди в кабінеті разом застигли. Я навіть відчув, як наелектризувалося повітря, немов перед грозою. Щось тут було не так. Якийсь підступ.
-Перепрошую, я вас не зрозумів. Що від мене треба? – я говорив обережно, побоюючись вляпатися в щось недобре.
-Що тут розуміти, - зіщулився незнайомець. - Гей, Муравка! Як з’явиться начальство, скажу йому що я заходив… Що мені потрібен помічник. Можете віддати новачка… Чи, може, хто  сам визветься? Добровільно?
Агенти в ту ж секунду повернулися до своїх справ. Це виглядало дуже кумедно. Відразу згадалися студентські роки, коли вчителя питали, хто  визветься розповісти тему. Оттак же всі занурювалися в зошити чи книжки, намагаючись не зустрітися очима з викладачем.
-Зрозуміло, - посміхнувся незнайомець і вийшов геть.
-Що це було? – тихо спитав я у Муравки.
Той посміхнувся, та пояснив, що цей чолов’яга - ніхто інший, як Сокіл.
-Не чув? – здивувався Сергій.
-Та звідки…
-Сокіл! Ну, Віктор Львович! Ястржембський! Старший інспектор… Відома особистість.
Зрозумівши, що я і справді не знаю цю людину, Муравка став розповідати, що він найкращій слідчий.
-Його залишили в комендатурі, не дивлячись на минуле…
-Яке минуле? – спитав я.
-Тю! Ну він де служив? В царській поліції… Допетрав?
-А-а-а… І що з того?  
Муравка якось здивовано подивився на мене.
-Толочко його не любить, - глухо промовив Сергій. – Його взагалі тут мало хто любить. Якби не начальство… ти розумієш… Чи бачиш, Сокіл важка людина… З ним ніхто працювати не хоче. Характер ще той! Сам потім зрозумієш… Гаразд! Ти б все ж на столі навів би лад. Та перепиши папери… Не забувай, - з цими словами Муравка продемонстрував нагрудний знак, на якому було вибито: «Тверезість, вірність, старанність». - Тут - це не просто слова.
Десь хвилин тридцять я намагався справитися з папками. Потім ще стільки ж витратив на переписування. Коли в кабінет раптом повернувся Толочко, червоний, немов рак. Вуса в нього стовбурчилися аж доверху.
-Мабуть Сокола бачив, - кинув Муравка, не піднімаючи голови.
-Качинський! – голосно кинув Толочко.
-Я – Кичинський, - виправив його, не відриваючись від своїх справ.
Але той пропустив зауваження це мимо вух.
-Підеш до чергового! – продовжував казати начальник. - Він покаже, де отримати форму. Це перше! – Толочко нервово смикнув донизу свій  мундир. Потім підійшов до маленького віконця та уставився за скло. – А по-друге, ти надаєшся в розпорядження Ястржембського. Станеш, так би мовити, його помічником, - тут Владислав Петрович чомусь хіхікнув.
-Коли?
-Прямо зараз, - не повертаючи голови промовив начальник. – Сподіваюсь, ти у нього довго не затримаєшся. Ми залишимо твій стіл… Треба ж комусь наводити лад із паперами.
Якщо це був жарт, то я його не оцінив. Але здається Толочко то було до сраки. Він стиснув кулаки і знову смикнув мундир.
Я відклав письмове приладдя убік, неквапливо підвівся та направився вниз до холу. В голові дзиґою крутилися різні думки. З одного боку, було не зрозуміло, що відбувається. Що то за дивні ігри у відділку. А головне, до чого це призведе. Не хватало ще, щоб моя кар’єра була зруйнована якимись дурними чварами між інспекторами.
По друге, мені не дуже сподобалось відношення Толочко до новачків. Зрозуміло, що тим завжди достається не сама ліпша частина справ. Тільки наївний буде вважати, ніби йому відразу доручать щось важливе.
Зараз я, немов той собака, що ніяк не знайде свого двору. Бігає по вулиці, намагається прибитися до зграї…
-Чого тобі? – доволі наглим тоном запитав черговий. Саме той, що був вранці.
-Обіцяли… форму дадуть…
-Форму? Пішли, - поліціант посміхнувся та жестом показав слідувати за ним.
От чорт! – сердився я. – Ну точно, як безпритульна собака. Добрий же мені випав сьогодні день…



«У  СТОЛИЦІ
Військовий секретаріат попередньо схвалив контракт на закупівлю 12 французьких танків NC-29 у фірми Renault. В раді з оборонних закупівель під головуванням міністра оборони Шраменко Миколи Івановича  було затверджено проект з модернізації озброєння в цілому на суму 12,25 млн. грн. Крім того планується посилити важку групу (3-й Запорізький бронетанковий дивізіон) армії УНР за рахунок закупівлі важких танків Mark VIII у North British Locomotive.
НОВИНИ З ЗАКОРДОНУ
Як повідомляють з Лондона, прем’єр-міністр Великої Британії Джеймс Ремзі Макдональд формує лейбористський уряд. Міністром внутрішніх справ призначений Джон Клайнс. Портфель міністра закордонних справ  отримав Артур Гендерсон, а пост міністра фінансів - Філіп Сноуден.
ОГОЛОШЕННЯ
*Зубний лікар Міхельсон Д.Д. повернувся і відновив прийом. Звертатися за адресою – вул. Вел. Васильківська, 58.
*Пристав собака. Темно-сірий. Німецька вівчарка. Після 3-х днів вважаю власною. Адреса: вул. Западинська, 4».
«НОВА РАДА», №144, Київ, 21 червня, 1929 року



На вокзалі було доволі шумно. Щоб уникнути натовпу, я став біля стіни, недалеко від  великого годинника. Саме тут ми домовлялись зустрітися з моїм новим начальником – Соколом-Ястржембським. Говорило о п’ятій вечора.  Зараз вже було чверть на шосту, а Віктора Львовича ще не було.
Зізнаюсь, я трохи нервував. Ходив уздовж стіни та поправляв фалди своєї нової форми. Знаєте, як буває, коли вдягаєш щось вперше – то жме, то тягне. Ще люди, які проходили мимо, дивлять на тебе з таким видом, ніби прийшли в цирк та побачили клоуна чи верблюда.
«Дідько! – лаявся я, при тому намагаючись робити вигляд, немов увесь такий серйозний. – Де цей Ястржембський»?
Під стіною стояла моя поклажа: чорний саквояж з особистими речами та невеличкий дерев’яний чемодан, в якому лежала портативна американська «Corona». Її видали на складі разом з уніформою та нагрудним значком.
-Що це? – здивувався тоді я, оглядаючи пошарпаний чемодан.
-Твоя зброя, - розсміявся поліціант. – Дивись, не загуби.
-Це такий жарт? – я відкрив замки та подивився на чорну друкарську машинку.
-Ти ж у відрядження із Соколом їдеш? Там справа серйозна… Розпорядилися видати, - відповів чоловік.
-Хто розпорядився?
-Толочко.
Що мені залишалося? Тільки зітхнути та змиритися. І ось зараз на вокзалі я тягаю із собою дерев’яний чемодан, немов нанявся працювати в комендатурі машиністкою.
Злопам’ятний цей Толочко. І жарти у нього недобрі.
-Овва! Це х то ж такий? – почулося позаду.
Я перестав тупитися очима в годинник на стіні та обернувся.
-Валя? Ігорю? Це… це…
-Так, це ми! – розсміялися двоє військових, які стояли в декілька шагах біля вхідних дверей.
-Вас не впізнати! – я щиро розкинув руки та рушив назустріч своїм шкільним друзям. – Як змінилися! І вуса відпустили…
Обнялися, похлопали один одного по плечах, пожали долоні. Чесно скажу, що був радий зустріти хлопців.
-Ви куди? Чи звідки? – питав у них.
-Та ось, бачиш, були у відпустці. Дозволили на тиждень до рідних заїхати, – розповідав Валентин.
Високий, рижуватий з гострим носом, немов у орла. Він зараз мені і не був схожий на того товстуна, що постійно щось жував на задній парті. Такий козак серед дівчат буде нарозхват.
-А ви зараз де? – я примружився, намагаючись роздивитися петлиці. – Мені розповідали, що пішли до армії… Бачу, що це так і є.
-П’ята піхотна дивізія, - промовив Ігор. На його грудях красувалася відзнака «За службу». – Чув?
-Та… е-е… угу, - вичавив з себе, як та ворона. Ще і рота роззявив.
-Знаєш, хто наш командир? – хвацько запитав Ігор.
-Хто? – напружився я.
-Осип Букщований!
-Той самий… е-е…
-Той самий, що спланував Чортківський наступ, - широко посміхнувся товариш, одночасно випинаючи груди, немов це він і є Букшований.
«Навіть вуса, як у нього, - відмітив я. А у самого аж в серці защемило. – Дідько! Що за…»
Я ледь зміг задушити хвилю заздрості, яка нахлинула звідкись з темних глибин моєї души. Ох, і важко це було. Я навіть спітнів. От цікаво, чи вдалося приховати емоції від стороннього ока?
З другого боку, як було соромно за подібні думки! Це ж треба, як мене сіпнуло!  
-…воював в Месопотамії, - продовжував розповідати Ігор, – як тільки збіг з сибірського полону. Знаєш, скільки в нього нагород? Навіть є німецький залізний хрест та турецький півмісяць… за хоробрість… А потім він…
-Я читав про нього. Багато читав, - сказав я, намагаючись тим відрізати потік слів. – А ви? Як воно?
-Служимо! – браво відповів Валя. – Приїдемо прямо на військові навчання.
-Готуєтесь до чогось? – спитав, та відчув, як змінився мій голос. Став, немов чужий.
-Тренуємось, - ухильно сказав Ігор. - А ти що ж? Невже в поліціанти подався?
Я завмер, намагаючись зрозуміти характер тону Ігоря. На якусь мить здалося, що той ніби кепкує.
-Е-е… Я? Е-е… Хм! Зараз в столичній комендатурі, - спочатку невпевнено, а потім з натиском у голосі відповів друзям, одночасно розправляючи плечі. – Кримінальний відділ.
-Що-що? – майже в один голос запитали шкільні товариші.
-Помічник старшого інспектора… Ястржембський, чули про такого? Ні? – я гордовито посміхнуся. Зараз спробую відігратися, нехай це і виглядає по-дитячі. – Та ви що! Це ж відомий у столиці слідчий.
Валентин з Ігорем переглянулися.
-Ну, ми таким не цікавимося, - байдуже відповів перший. – Головне, щоб порядок був… До речі, а що тут робиш?
-Я в групі, що їде на Дніпровську ГЕС… Може чули, чи в газетах читали – там вчора американця знайшли мертвим.
-Не чули, - замотав головою Валентин. – А навіщо вам туди їхати? Хіба там своєї поліції немає?
-Справа… політична! – я аж підняв вказівний палець та навмисно заговорив голосним шепотом. – Той чолов’яга – робітник американської компанії. А ті такий крик здіймають... Ось і відправляють найліпші столичні кадри.
-Іване Антоновичу! – почулося позаду.
Я озирнувся: біля моїх речей стояв Сокіл. Він був непоказно одягнений. Тримав в руках пузатий саквояж. Відразу і не скажеш – що це якась важна людина.
-Іване Антоновичу! - повторив слідчий. – Нам пора. Прощайтеся з вашими друзями і нумо до вагону.
-Так-так, - розгублено кинув я.
Потім повернувся до Валі та Ігоря, пожав їм руки і рушив до чемоданів.
-Чого це ти так офіційно одягнувся, немов на парад збираєшся?– запитав Віктор Львович. А потім, дивлячись, як я піднімаю дерев’яний чемодан, додав:  – Навіщо так багато речей?
-Видали… Сказали, що так треба…
-А що там?
-Друкарська машинка… фірма «Corona Typewriter Co»… три регістри… три ряди клавіш…
Ястржембський зупинився і навіть відкрив рота.
-Ха! Ну і жарти у Толочко, - вичавив він з себе. – Гаразд, пограємо з ним… наступного разу… Ти в чомусь іншому ще розбираєшся, крім друкарських машинок?
Я завмер, дивлячись в підлогу. Остання фраза боляче вдарила по самолюбству.
-Так що мені робити? – розгублено спитав у Сокіла.
-Пішли до вагону. До речі, про форму – її також вдягати було не обов’язково… Напевно, знову Толочко приказав.
Нарешті ми вийшли на перон та рушили до четвертого вагону.
-Ось що я тобі, Іване Антоновичу, скажу, - раптом промовив слідчий. – На нашій службі даремно язиком не теліпають. Як я зрозумів, ті два лейтенанти – твої друзі?
-Так, - погодився я. Відчуваю, що розмова котиться до скандалу. Моє обличчя, здається, вкрилося червоними плямами – горить, немов вугілля в печі.
-І як я розумію – ти хотів похвалитися… Але розповідати деталі справ будь-кому, окрім начальства, заборонено, - менторським тоном промовив Віктор Львович. - Це стосується навіть  сусіда по кабінету…
-Але ж я нічого такого не…
-Зараз – нічого. Через тиждень, наприклад,  почнеш хизуватися перед своєю подругою та розпатякаєш якісь важливі… секретні відомості.
-В мне немає подруги, - хмуро пробубонів я. Розумію, що це жалке виправдання. Сокіл правий сто разів.
-Є чи немає – то друге, - посміхнувся Ястржембський. – Але вважаю, що ми порозумілись. Так?
-Порозумілись, - в горлі пересохло, як в пустелі.
-Якщо хочеш стати непоганим слідчим, навчись думати мізками, а не язиком.
-Добре… цього більше не…
-Іване Антоновичу, - різко зупинився Сокіл. Він навіть вхопив мене за фалди мундиру. – Стій! Пропоную закінчити з непорозумінням. Кожен з нас робив помилки. В тому і вся сутність нашого життя – вчитися кожної хвилини. Я до тебе не маю претензій, лише пояснив що до чого.
-Я зрозумів.
-Ти ж, бачу, хлопець добрий… трохи наївний... але сміливий... відкритий... чесний - в міру цього поняття... Я би більше сказав - світлий... Так-так, ти – світла людина. В тобі абсолютно немає тягаря похмурості... Немає палючої жаги до торжества правди і тільки правди... Я це помітив, ледь увійшов до кабінету Толочко. Тебе ще не зжерло паскудне життя.
-Чому в мене немає тяги до правди? – не зрозумів я.
-Чому? Бо ти жадаєш іншого… скоріше за все - тягнешся  до справедливості, ніж до правди... До речі, ти знаєш, у чому відрізняється закон і справедливість?
-Ні, - здивовано відповів я. – А що це хіба різні поняття?
Віктор Львович посміхнувся і захитав головою.
-Сподіваюсь, згодом ти все зрозумієш. Навчишся…
І з цими словами він рушив до нашого вагону. Я ще секунду-другу стояв та дивився йому в спину, а потім пішов за ним.
Вже в купе Ястржембський раптом заявив, що полюбляє комфорт. При цьому пострибав на  лаві, ніби перевіряючи її м’якість.
Я стояв у дверях, крутив головою, розглядаючи все навколо. Купе було лише на двох. В такому мені ще їздити не доводилось. Я навіть з якоюсь долею збентеження ввійшов всередину. Нерішучий крок, другий… Де я, чорт забирай? Бордові штори на вікні, оксамитове зелене покриття лавок, килимок під ногами, ажурні електричні світильники на стіні та під стелею, лаковані мідні ручки… А ще в повітрі пахло чимось солодким, ніби хтось побризкав парфумами.  
«Ніби у столичному салоні», – промайнуло в голові. Я уявив як, мабуть, зараз дико виглядаю в цьому місці... одягнений в форму... з валізами в кожній руці... Уявив і зніяковіло позадкував. В голові закрутилося:  де люльковий дим, де тіснота та незручності, сварки між пасажирами, та ще  з бійкою. Куди я попав?
Ястржембський сів біля вікна, абсолютно беземоційно подивився крізь скло на багатолюдний перон.
-Сідай, Іване Антоновичу! – кинув він, закидаючи ногу на ногу. – Чи ти зібрався простояти до кінцевої?
Я обережно присів на краєчок, поставивши між ногами свій багаж. Сокіл якось важко зітхнув та розсіяно втупився перед собою.
-Ти взагалі звідки? – раптом запитав він.
-Тобто?
-Киянин?
-Ну так… Живу з батьками на Солом’янці…
-Угу… А хто батьки?
-Вчителі… в місцевій гімназії…
-Випадково не в колишній гімназії Брагінцевої? Зрозуміло… зрозуміло… А чому, Іване Антоновичу, ти пішов саме в поліцію?
-Мати хотіла, щоб я вивчився на юриста… А потім так вийшло, що мені запропонували місце в комендатурі…
-Мені чомусь здається, що поліція, а особливо кримінальна – то не твоє.
-Чому? – образливо запитав я. І в ту ж мить випростався та підняв догори підборіддя. – Чому? Я на своєму курсі доволі добре вчився…
-То що добре вчився, я не заперечую. Але ж подібна професія потребує дещо інших навичок… Тобі доводилось стріляти зі зброї?
-Н-н-ні… А що?
-Я бачив, як ти дивився на своїх товаришів… на тих двох військових…
-Як дивився?
Віктор Львович зробив вигляд, ніби не почув питання.
-А ким ти хотів стати? – кивнув він. – Напевно і не юристом, і не військовим… До чого в тебе був хист, окрім знання будови друкарських машинок?
Знову! Я ледь стримав гарчання та  нахилив голову, втупившись в килимок.
-Добре… можеш не відповідати, - посміхнувся Сокіл.
Він чомусь зіщулився, та різко відкинувся на спинку лави, і вже мовчав аж до того моменту, доки потяг не тронувся з місця.
-Ну, Івану Антоновичу, може підемо повечеряємо? – раптом посміхнувся Віктор Львович. І відразу якимись доволі різкими рухами погладив підборіддя, немов його кусали комарі.
-Я… я… я вже дома поїв…
Подібні слова визвали у інспектора сміх.
-Та не бійся, платити буду я, - кинув він.
Це зауваження привело мене до тихої люті. Мабуть я густо почервонів. Зробив глибокий вдих та видавив:
-В мене є гроші.
Ястржембський примружився і неголосно вимовив:
-Без образ, друже. Будемо вважати, що сьогодні моя черга платити. Добре?.. І ось що: переодягнись, будь ласка. Сподіваюсь, ти брав із собою інший костюм.
-Так…
-Не люблю форму, - насупився Віктор Львович, встаючи з лави. – Особливо оцю модернову… Нагадує австрійську… Муляє очі!
Останню фразу Сокіл сказав з явним натиском.
-А… а ви… здається…  воювали? Брали участь у Великій війні? - висловив я своє припущення. А потім так уїдливо додав: – Мабуть на боці Російської імперії…
-Хм! В деякому роді воював… в Другій вітчизняній,  - пробурчав інспектор, роблячи наголос на останніх словах. Йому явно не подобалось визначення «Велика війна». – Мене в чотирнадцятому відправили до Варшави… наводити порядок у місті… Потім, коли армія відступила… у п’ятнадцятому…  перекинули до Рівного… А, що згадувати! – різко махнув рукою Сокіл. – Набачився різного… з обох боків…
І він рішуче вийшов з купе, даючи мені можливість спокійно переодягнутися.



«НЕ ПРИГОЩАЙ МЕНЕ ТИМ, ЧОГО Я НЕ ЇМ.
10 червня до помешкання Галини Кулібаби, яка мешкає по Вітянському провулку, прийшла невідома молода жінка проситися на ніч. Назвалася Марією Лихно. Родина сіла вечеряти і також запросила гостю. Вони добре повечеряли кашею та ковбасою домашньою. Стали пити каву і тут жінка пригостила всіх цукерками. Але ніхто з родини не здогадувався, що ті цукерки були зі снотворним. Всі нараз поснули мертвим сном. А та пані Марія зібрала всі золоті речі та майже 79 гривень, та зникла в нічній темряві.
Першим пробудився господар – Павло Кулібаба. Він у раз замітив пропажу і дався до поліції. Там йому сказали, що ця панні вже чотири родини пригостила тими цукерками, а на її слід досі не можуть напасти.
Шановні не беріть до себе на ніч невідомих і не їжте тих цукерок, бо лишитесь голі та босі. Читайте нашу газету і ми повідомимо, що буде далі.
ДО ВІДОМА
*В магазинах Сазонова можна придбати завжди свіжі торти, пряники та інші кондитерські вироби. Всі магазини також приймають замовлення додому.
*«Товариство Київського пивоварного заводу» рекомендує:
-пиво чеське світле
-пиво темне мюнхенське
-англійський ель
-російський мед
-а також портер власного виробництва».
«ВЕЧІРНІЙ  ГОЛОС», №49, Київ, 14 червня, 1929 року



Ястржембський заказував багато та ще й відразу на двох. Я аж відчув себе якоюсь голотою. Офіціант послужливо записував, стоячи на диво рівно, навіть не хитаючись від гойдання вагону.
-А зараз, поки буде готуватися, - промовив Віктор Львович, задоволено посміхаючись, - принеси нам по бокалу коньяку.  Чий у вас?
-Шустовський, - випростовувався офіціант. Він відповів так, ніби інспектор образив його своїм питанням.
-Який? – здвинув брови Віктор Львович.
-Ми пропонуємо пасажирам тільки найкраще.
-Охх! – Сокіл аж закашлявся. – Найкраще… нехай так… Будемо пити шустовський?
-Я… я… е-е.., - зізнаюся, що розгубився.
-О! – Сокіл різким рухом зупинив моє бекання. - По-перше – я не люблю пити наодинці… Інакше відчуваю себе якимось п’яничкою. А по-друге, не кажи мені, Івану Антоновичу, що ти сам зовсім не п’єш. От не повірю! Не треба тут корчити з себе красну панні. Невже, будучи студентом, ти не гуляв?
Я скоса подивився на офіціанта, так і зважившись відверто відповісти.
-Отже, - продовжував Сокіл, - принеси нам коньяку…  шустовського… чи щось краще…  Та «ніколяшек» до нього.
-Перепрошую, що? – нахилився офіціант.
-«Ніколяшкі»… часточки лимона посипані цукром та корицею… або меленою кавою… Краще - меленою кавою.
-А-а… а-а-а…
Обличчя офіціанта витягнулося, і стало нагадувати кінську морду. Я стримано посміхнувся – вміє Сокіл пиху збивати.
-Добре, - нарешті вичавив з себе офіціант і пішов геть.
-В мене до тебе пропозиція, - сказав Віктор Львович. – По-перше запитаю: як ставишся, що я до тебе звертаюсь по батькові?
«Здається, - промайнуло в моїй голові, - що  у Сокіла за звичку щось рахувати. По-перше, по-друге… Як у магазині на поличках – розклав товар, щоб покупці не плутались».
-Аніяк, - стиснув плечима у відповідь. – Мені це, навіть, приємно.
-От і добре, а то не всім таке подобається… Знав я людей, які досить негативно реагували. Хмм!.. Добре… добре… Отже, наступний пунктик – пропозиція. Не дивуйся, а вислухай. Коли приїжджаємо на місце – ти будеш за головного. Тобто - сам вести цю справу... допитувати, шукати…
-Чому? Я ж не маю опиту… Та і справа ж важлива!
-От саме і тому, що важлива. А по-третє - треба ж колись починати працювати самостійно, - посміхнувся Віктор Львович. – Отже, домовились?
-Ууу… Ви ж розумієте, що я нароблю стільки помилок – в результаті дістанеться нам обом.
-Готовий ризикнути.
-Добре… Не буду приховувати, що хвилююсь… тому порошу ради: з чого починати? Я ж навіть не знаю анічого з цієї справи? Тільки в загальних рисах…
-Мггг… Нічого нового я  тобі не додам, бо і сам броджу в пітьмі... Але дещо розповім… в двох словах… На будівництві Дніпровської електростанції знайдений мертвим американський інженер Білл Пауелл. Це ти вже чув. Зовнішніх ознак насильства не виявлено, але, як ти вже сказав своїм шкільним друзям - загиблий був людиною дуже відомою, та ще і іноземцем… Отже, посли вимагають ретельно розібратися з цим випадком.
-Але ж… але ж Пауелл помер не в Києві. Чому ж відправляють саме нас? Хіба там немає своїх слідчих?
-Я повторю твої ж слова:  справа з розряду особливих. Уряд не хоче скандалу.
-Тому і обрали нас… вас?
-Саме так… Це не перший випадок, коли мене відразу кидають у бій.
-Добре… Ну, ось ми приїхали на місце. І що мені робити?
-Поговори зі слідчими, почитай протоколи… Потім, оглянеш труп, вислухаєш медичних експертів… е-е-е…  далі - відправимось на місце загибелі…
Підійшов офіціант, який демонстративно, з долею якогось пафосу, виставив на столі широкі бокали, в яких плескалась рідина насиченого бурштинового кольору. Поряд з ними він поклав тарілочку з нарізаними частинками лимона.
-Прошу, - промовив чоловік та гордо пішов.
Сокіл відразу ж взяв бокал.
-А що будете робити ви? – обережно запитав я.
-Відпочивати, - в’їдливо кинув Ястржембський. Він втягнув носом аромат коньяку та зробив обережний ковток. – Буду ходити поряд, - промуркотів він згодом, - та робити вигляд, ніби я твій секретар… Отже, вважай, що це мій наказ. Все робиш сам.
-А-а-а, здається я зрозумів! Це така гра!
-Гра… звісно все навкруги гра, як казав хтось з класиків…
-А що ви думаєте про цю справу?
-Нічого, - мені здалося, що Віктор Львович відповів з якимось підтекстом. Хоча, зізнаюся, виною подібних думок була моя недовірливість. - Головне, друже, щоб ти не базікав про цю нашу домовленість. Добре? А зараз бери свій бокал та спробуй чоловічого напою…
Я зробив вигляд, ніби не дуже і хочу. Але потягнувся та взяв. Перший ковток… відразу ж обпекло піднебіння і забило подих… На очах навернулися сльози.
-«Ніколяшку» хапай… живо! – посміхнувся Сокіл, підсуваючи тарілку.
І ледь я закинув до рота лимон, запитав:
-Ну що, відчуваєш?
Довелося погодитися, хоча мені не було зовсім зрозуміло, що саме я повинен був відчувати.
-Я вас вітаю! – раптом почулося збоку.
Ми з  Віктором Львовичем повернулися на голос. Поряд з столом стояв високий, худорлявий чоловік, одягнений в доволі елегантний костюм чорного кольору. На його витягнутому обличчі красувалася сивувата еспаньйолка, а вуса стовбурчили в боки, надаючи незнайомцю суворого вигляду.
-О! – Ястржембський жваво підвівся. – Панасу Сильвестровичу! Це ви?
Обидва чоловіки обнялися, немов старі знайомі.
-Яким духом вас сюди закинуло? – питав Віктор Львович.
-Та ось… у відрядженні… по справах…
-А! Як розумію, ви, напевно, з фінансовою інспекцією… Будете перевіряти, як тратяться державні гроші на будівництво електростанції та водосховищ?
-Майже так… майже так… Від вас, друже, як завжди нічого не сховаєш.
-А сідайте з нами! – запропонував Сокіл. І тут же подав знак офіціанту, щоб той обслужив гостя.
-Дякую,  - Панас Сильвестрович щиро посміхнувся та присів поряд. - Сподіваюсь, не буду вас обтяжувати…
-Що ви! Що ви! Скільки пам’ятаю – ви прекрасний співбесідник… та і взагалі добра людина.
-Ох, скільки комплементів! Я збентежений… Ваш товариш ще подумає, ніби я і справді такий, як описуєте.
Ястржембський похлопав гостя по плечах, і відразу ж познайомив нас один з одним. Мене він назвав своїм помічником, а ось чоловіка відрекомендував, як працівника міністерства фінансів.
-Ви також у справах? – запитав Панас Сильвестрович.
-Є таке, - відмахнувся Сокіл.
Офіціант приніс ще одні столові прибори та бокал з коньяком.
Вагон трохи качнуло з боку в бік. Навіть посуд тонко-тонко задзвенів, ніби з переляку за своє життя.
-Не дивлячись на всі незручності, - заговорив Панас Сильвестрович, - я люблю їздити потягом. Є в цьому якась… романтика… Дивишся в вікно, як нескінченною чередою проносяться за склом маленькі мальовничі будиночки… поряд з ними квітучі сади… Чомусь відразу уявляється, ніби в цих будиночках живуть такі собі добрі-предобрі чаклуни… А ще  бачиш неосяжні поля…  непроглядні стіни лісів… дерева миготять, немов перетасовані карті… Мені відразу ж здається, ніби життя зовні сповнено суєтою. А я буцімто поза цим… Такий собі спостерігач…
Панас Сильвестрович відпив зі свого бокалу і потягнувся в праву кишеню. За мить він витягнув металевий портсигар та поклав його на скатертину.
-А ви філософ! – промовив Сокіл. – До речі, я за своє життя також багато поїздив. Навіть дуже багато… Декілька раз забирався і до Далекого Сходу… Щось є в ваших словах, Панасе Сильвестровичу… Там, за склом, суєта. А тут…
І він одним залпом випив свою порцію коньяку та потягнувся до лимону.
-Просив же кавою посипати, - скрививши обличчя, пробурмотів Сокіл, -  а він тільки цукром… Зіпсувалося обслуговування.
-Так, - погодився його товариш. – Це не петербурзька «Вена».
Вони обидва чомусь розсміялися. Мабуть, пригадали щось з минулого життя.
-Погане обслуговування, - повторив Панас Сильвестрович. - Напевно, розучилися... Тепер, навіть, з закордону приходиться людей наймати… На те ж будівництво електростанції. Ех! Не було б в Америці кризи, навряд чи к нам їхали їхні спеціалісти.
-Криза? – перепитав Віктор Львович. – Тобто?
-Що тут казати, мій друже… Наш світ – доволі тонка матерія. Якщо десь убуває, то десь і прибуває… До нашої країни криза ще недокотилася. Але, чім далі від епіцентру, тім сильнішою може виявитися хвиля.
-Що ви нас лякаєте, пан Кручина! - посміхнувся інспектор, підморгуючи мені. Одночасно, він подав знак офіціанту принести ще коньяку.  
-Та де там! – театрально плеснув руками Панас Сильвестрович. – Розумієте, друзі, зараз доволі складна ситуація в економіці західних держав. Велика війна нанесла страшний удар… Втрачені не тільки матеріальні, але і людські ресурси.
Мене трохи покоробило останнє слово.
-Все це не могло не привести до кризи, - продовжував розмірковувати вголос Панас Сильвестрович. І знову моя підозрілість нашептала на вухо, що гість адресує свої слова саме мені, а не Соколу. Чому б це так?
-А хіба ми з цього не маємо зиск? – вирішив запитати я.
-З чого?
-З їхньої кризи.
-Ну… зі всього можна отримати зиск… Головне, щоб хвиля не накрила нас з головою.
-Мені здається, - заговорив Віктор Львович, - що ви, Панасе Сильвестрович, лукавите. Я звичайно не фінансист, не банкір чи промисловець, але проста логіка підказує, що люба криза в одній державі дає можливість стати багатшою сусідній. От подивиться на Німеччину… Версальська угода, яка забороняє Берлину розвивати військову промисловість, та ще революція двадцять третього, яка, після торішніх виборів призвела до появи уряду Тельмана в рейхстазі, надали потужну можливість вибратися з прірви Москві. На Уралі зараз таке будівництво! Промисловики Німеччини, налякані майбутньою націоналізацією та купою інших проблем, кинулися до Совєтів… кинулися вкладати гроші будівництво заводів, фабрик та інших об’єктів. Зрозуміло, що не за просто так – московська влада вичавлює усі соки з селян, щоб розрахуватися. Навіть, кажуть, золотий запас розбазарює. Але все це робиться з великою перспективою…
-Згодний, - кивнув головою Панас Сильвестрович. – Сибір, Урал… це золота жила.  Але тут і зворотній бік. Пам’ятаєте скандал з Хуго Юнкерсом? Він взяв в концесію завод у Москві, вклав туди чималі кошти, почав виробництво літаків та моторів до них, а два роки тому договір прийшлося розірвати. Як наслідок – РРФСР має достатні потужності для власного виробництва літаків! Москва отримала і індустріальну базу, і інженерні розробки.
-Як раз це і не зворотній бік, - заперечив Сокіл. – Це закономірні наслідки. І відповідь лежить на поверхні – революцію двадцять третього року інсценувала саме Москва. Відтепер у руля Німеччини стоять сили, які повністю співзвучні з Совєтами… з цим їхнім Комінтерном…
І «Совєти», і «Комінтерн» Віктор Львович сказав з явним наголосом, що вказувало на неприязнь. Мені навіть здалося, що він ніби розчавив хробаків.
Почали накривати на стіл. Бесіда на якийсь час втихла. А вже коли ми трошки повечеряли та випили ще по бокалу коньяку, то знову заговорили.
-Невже ви вважаєте, - першим почав Панас Сильвестрович, - ніби було б ліпше, якщо б вдався «пивний путч» цього вискочки Гітлера? Не знаю… не знаю… Комуністи, або націонал-соціалісти – між ними, скажу чесно, особливої різниці немає… Тобто, я не бачу.
-Але ж за спиною НСДАП стоять промисловики. Хіба ні? Мені здається, що вони хотіли б бачити в уряді саме Гітлера, навіть не дивлячись на оці його гопаки убік націоналізму та антисемітизму.  Він не намагається націоналізувати підприємства… І це головне. Та по друге, він антагоніст комуністів. А цієї зарази бояться куди більше, ніж іншого. Якщо Тельман зміцніє, то Совєти та Німеччина розчавлять і нас, і Польщу… та і інших… Це, ніби два магніти, між якими ми опинилися.  Молот та на ковальня.
-Подальше погіршення економічного становища Німеччини може призвести до вибуху, - замітив Панас Сильвестрович. – Тельман грає на почуттях звичайних німців. Він погрожує в односторонньому порядку вийти з договору по плану Дауеса. Тому зрозуміло, що німці, які вже втомилися від виплат репарацій… такого собі ганебного пригнічення з боку Британії та Франції, побіжуть саме за Тельманом. Торішні вибори саме на це і натякають.
-А хіба і Гітлер не каже теж саме, що і Тельман?
-Каже… Він намагається перехопити ініціативу… завоювати довіру генералітету та промисловиків. Отже, якщо придивитися уважніше,  легко помітити - Гітлер нічим не ліпший від комуністів! – Панас Сильвестрович раптом посміхнувся. Він відкрив портсигар, подивився на цигарки і просторікувато промовив: - Ось ми з вами зараз вечеряємо, випиваємо… і між тим намагаємось з розумним виглядом  розмірковувати над облаштуванням світу. Хіба це не смішно?
-Чому б це? – здивувався Віктор Львович.
-Бо світ знаходиться за вікном вагону. Хіба ні?.. Там суєта, а тут – мир… спокій… гарний стіл… добрий коньяк… Хіба в цьому немає прихованого жарту?.. А що ж ви, молодий юначе, мовчите і мовчите?
-Я? – чесно кажучи, питання не очікував, бо почав відчувати якусь розслабленість. Мої думки летіли десь вдалечінь. Це, мабуть, так вплинув алкоголь. Відкашлявшись, я зібрався духом, та спробував промовити щось розумне: - Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбиваються їхні життя.
-Овва! – Панас Сильвестрович розсміявся. - Однак, цікаве зауваження.
-Це колись сказав Чехов, - відповів я.
-Влучно! Якщо це його слова, то як завжди вони сказані влучно. Але повернемось до теми. Мені цікаво, що про все це думає молодь?
-Нажаль, я не знаюся на тому, що відбувається наверху… в уряді. Все що бачу, так це стрімкий потік вливань з боку Америки, тієї ж Німеччини… Франції… навіть Британії…
-А чому? Ви задумувались?
-Мабуть, вони планують зробити потужний плацдарм проти Совєтов, - я стримано посміхнувся.
-Захід і сам не знає, чого хоче його ліва рука, чи чого хоче його права рука. З одного боку він прагне задушити комуністів, а з іншого - з жадібністю кидається на подачки Москви… Потрібний дуже міцний поштовх, щоб раз і назавжди змінити думку тих же французів чи англійців. Дуже міцний! Нам… я маю на увазі не тільки нашу державу, а й поляків, литвинів… фінів… Нам потрібно вибудувати загальну стратегію, а не топити один одного в дрібних чварах. Згодні?
Я не знав що відповісти і тому якось невизначено потиснув плечима.
-До речі, що до Москви, - продовжував Панас Сильвестрович. Він диригував виделкою та ножом, намагаючись цим підкреслити кожну свою фразу. - Ви чули про те, як звідти в минулому році відправляли делегацію у Детройт? Ні?
-В газетах про це, мабуть, не написали, - зауважив Сокіл. – І що ж там було? Які байки розповідають в міністерствах?
-Є такий відомий архітектор – Альберт Кан. Він проектує для Генрі Форда заводи. І от хитрий Троцький відсилає до цього хлопця своїх інженерів, і ті пропонують Кану зайнятися розробкою промислових заводів для РРФСР.  А це такі гроші, що ого-го! Ви ж розумієте.
Тут Панас Сильвестрович, обличчя якого вже розчервонілося до кольору стиглої малини, почав сміятися.
-Ви чого, мій друже? – здивувався інспектор.
-А те, що ми вже два роки як співпрацюємо з американцями.
-Випередили? – запитав я.
-Можна і так сказати.
-Невже американці не зазіхнули на такий ласий шматок, як Совєти?
-От згодом і побачимо… Зараз наш уряд заключив контракти і з Фордом, і з Каном… з «General Electric»… Турбіни на електростанцію заказані в «Newport News», - все це Панас Сильвестрович розповідав з часткою хвастощів у голосі. - Підготовку будівельного майданчика та технічну консультацію для тієї ж станції взяв на себе «Siemens»…
-А що ми за це платимо? І чим саме? – раптом зупинив потік слів Сокіл. – Невже тільки зерном… хлібом? А як же наші запаси золота? – слово «наші» він знову сказав з дивним наголосом.
Панас Сильвестрович навіть рота не закрив. Його обличчя чомусь осунулося, загострилося.
-Друзі мої, - вичавив він з себе, - іноді треба піти на угоду навіть із чортом! Ця електростанція повинна нам надати потужного поштовху. Без цього ми не встанемо на ноги… От недавно мені попала на очі збірка Олеся Бабія… із нових його книг… Там є один рядок, що врізався в душу своєю правотою. Послухайте: «…плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ».


«АНГЛІЯ ТА РАДЯНЩИНА
Багато галасу робиться навколо питання відновлення дипльоматичного звязку між Радянською Росією та Англією. Одні сподіваються, що від цього скріпиться становище большевицької влади в бувшій Росії, а другі думають, що це нелише пособить Радянщині економічно відродитися, але й самій Англії допоможе розвязати тяжку кризу безробіття.
Перші сподіванки можуть мати підставу лише тоді, коли разом з новим дипльоматичним визнанням большевицького уряду прийдуть до Росії чужинецькі капітали, які відродять її промисловість та допоможуть большевикам виконати їх грандіозні пляни економічно-промислової розбудови Радянщини, які вони уже не раз ухвалювали, але за браком коштів не переводили в життя.
З другої сторони, розбудована большевиками промисловість в Радянщині мусить утворити певну, конкуренцію айглійській промисловости й тим ще більше скоротити вимоги в Европі та Радянщииі на англійські машини та инший крам...

УВАГА! УКРАЇНЦІ З ДІТРОЙТ І ГАМТРАМК, ВИШ.! УВАГА!
УКР. НАРОД .ШКОЛА ПРИ 12340 MCKAY ST. УСТРОЮЄ ПЕРШИЙ ВЕЛИКИЙ ПІКНІК В УКРАЇНСЬКІМ ГОРОДІ (UKRAINIAN GARDEN) п. І ШЕРЕМЕТИ, ПРИ 9 1/2 МИЛИ I STEFENSON HIGH WAY.
В неділю, дня 30-го червня (June), 1929 року
Почат. в год. 1-ій попол. — Музика п. Гевуся. — Вступ 35 і 25 ц. На той пікнік Школа запросила до участи Товариства і Братства  Dеtroit і Hamtramck як також Укр. Школу з Highland Park.
В програму входить: хор діточий, орхестра,  танцюристи, діточі вправи, піраміди, виправа по щастя на сліпо, перегони в мішках, падання в дірку, перетягання, похід по ріжні дарунки, боротьба з яйцями і много нових забав.
Вразі непогоди баль в школі в годині 5-й пополудни.
За добру обслугу ручить Комітет школи».
«СВОБОДА» , №150, Джерзи Ситі (США), 29 червня, 1929 року


У Січеслав потяг прибув десь пополудні. Перше, що кинулося мені в очі - величезна кількість солдатів, які завантажувалися в товарні вагони. Мені спочатку навіть подумалося: «Впихають, немов ту худобу». Але потім, проходячи мимо та уважніше придивившись, я зрозумів, що трохи помилявся. Вагони були перероблені. Не люкс, я в якому ми з Соколом їхали, але і не хлів.
-Рівняйсь! Струмко! - гриміло мало не на кожному кроці.
Усі солдати були в новеньких одностроях: на головах кашкети на кшталт англійських, тільки більш широкополих, за які в народі військових іноді прозивали «цвяхами»; перепоясаний короткий френч захисного кольору з синім тризубом на рукаві («Піхота, чи що»? – промайнуло в голові);  бриджі простого покрою заправлені в черевики; а за плечима висіли карабіни.
Збоку це виглядало  трохи моторошно. Чомусь відразу народилися думки про війну.
-Бач, - кинув Віктор Львович, - усі з маузерами. Новенькими…
На його обличчі відобразилося якесь замішання. До речі, Сокіл забрав у мене дерев’яний чемодан з друкарською машинкою, ніби дійсно вирішив грати роль секретаря. Я, зізнаюся, спочатку навіть від цього зніяковів.
Ми рушили вздовж перону, продираючись крізь людський потік. Проходячи повз доволі колоритного вусатого бунчужного, я не втримався і запитав, мовляв, куди це вас стільки їде. Той поправив шаблю і душевним тоном відповів:
-Ось що, хлопче, не задавай таких питань. Ми лише виконуємо накази, а куди та що - про те знає лише начальство.
Мені відразу пригадалося про навчання, які згадували Валя і Ігор. Бунчужний козирнув та пішов по своїх справах. Я подивився йому услід і кинувся наздоганяти Віктора Львовича. За пару хвилин ми удвох вийшли на привокзальну площу.
До міської комендатури вирішили дісталися на бричці, з тих, що чергували поряд. На відміну від столиці, Січеслав здався мені багатолюдним, і в чомусь чистішим і доглянутим. Акуратні дерева, гілки яких не стирчали на всі боки, немов волосся папуаса. Чисті вулички, бруківка... блискучі нитки рейок, по яких каталися бельгійські трамвайчики.  Затишок, спокій… Десь в глибинах свідомості починає копошитися щось приємне. Думки пливуть в далекій край дитячих спогадів…
Зізнаюсь, я вдруге у своєму житті мандрував так далеко від дому. Перший раз це було років чотирнадцять назад. Тоді вже в повному розпалі палахкотіло полум'я Великої війни. Але всередині держави ще було відносно тихо,  і мабуть тому мої батьки вирішили на літо з’їздити до далеких материних родичів у Олешки. Я не дуже пам’ятаю всю подорож, але в закутках свідомості відклалися мальовничі картини зелених вулиць прадідової батьківщини.
Колись четвертий по рахунку син рибака - Семен Шкарупа - на свій страх відправився до Києва з далекої Херсонщини. Про це не раз мені розповідала мати. У нього не було ані багатства, ані знатного імені – ну як у народній казці. Тільки руки та голова. Саме вони і допомогли моєму прадіду втриматися серед бурхливих потоків буття.
Отже, добравшись до Києва, Семену вдалося відносно непогано влаштуватися спочатку помічником коваля, а зрештою, одружившись на дочці власника кузні, стати її господарем. А вже третій син Семена – Петро Шкарупа - влаштувавшись працювати на завод Федора Доната, що пізніше перетворився на усім відомий «Південноросійський машинобудівний», завдяки своїм здібностям міг згодом піднятися до рівня старшого помічника майстра. Свою дочку – Катерину - Петро віддав  вчитися до  гімназії. А та, подорослішавши, вийшла заміж за Антона Кичинського, молодого хлопця, який тільки-но починав вчителювати. Роком пізніше вони оселилися на Солом’янці.
-От віриш, - розповідала мати, - у нас анічого не було! Знімали спочатку кімнатку. Маленьку таку… і не розвернутися… От час був! Молоді… наївні…
І мати зітхала, прикривши очі.
Бричка підскочила на камінчику, і я немов повернувся до цього світу. Спогади зникли. Навкруги мене було чуже місто. І звичайно, я хоча і не Семен Шкарупа, але чомусь відчув самотність. Дуже сильно захотілося опинитися вдома.
Не дивлячись на всю красу Січеслава, тут було досить спекотно. А після вчорашнього коньяку мені взагалі здавалося, ніби я попав у Африку. Піт струменів по обличчю, котився  за комір. Чесно скажу, я вже жалкував, що вирішив зранку вдягнутися в форму. Може треба було, як Сокіл, накинути щось простіше.
В комендатурі нас прийняли досить душевно. Без зволікань видали дозволи на відвідування будь-яких місць будівництва і греблі та електростанції. Потім надали автомобіль разом з водієм, і вже після доброго обіду в найближчому ресторані (знову Віктор Львович натякнув на свою тягу до комфорту), ми рушили до Хортиці.
Водій попався балакучий. Майже усю дорогу його рот не закривався. То він розповідав про своє нелегке життя, то про родину, про службу… що любить поїсти та як добре готує його дружина… чим хворіє тесть… в який монастир в минулому році їздила його мати, щоб прикластися до святих мощей, бо вже замучилася болями в спині… потім розповів про автомобіль, який йому надали замість старого… перейшов на погоду… знову на їжу…
Я спочатку слухав більш-менш уважно, а потім взагалі почав «випадати» з канви бесіди. Віктор Львович же навпаки – навіть підключався до розмови. Щось питав, сам розповідав. Я його не впізнавав. В голові чомусь промайнуло, що Сокіл міг би бути гарним актором – так легко пристосовувався до свого співбесідника, немов був з його середовища.
А потім згадалися слова Муравки про те, що «я зрозумію, яка то людина». Насправді ж мені все ще це не вдавалося.
Їхати до Хортиці було далеко. Треба зізнатися, що мандрувати машиною виявилося доволі важкою справою. Це вимотувало усі жили. Добре хоч, що в салоні були відносно комфортні лави, але ж самі дороги… та ще ця спека… Я ледь не божеволів від неї. Лише під вечір полегшало, коли температура зовні трохи впала.
Треба відмітити, що насправді ми їхали не на всім відомий острів посеред Дніпра. Відтепер Хортиця була таким собі конгломератом невеличких селищ та містечок, які пару років тому вирішили об’єднати в одне могутнє місто. Його центром поки ще залишили Запоріжжя, колишній Олександрівськ. Але назву знову змінили.
І ось ми зараз їхали в Олександрівськ-Запоріжжя-Хортиця. До речі, водій вже встиг нам розповісти про цей край. Про розташовані на обох берегах  німецькі поселення, більшість із яких я навіть вимовити не в змозі. Якісь там Найндорфи чи Розенталі. Про те, що деякі села затоплять.
-Наприклад Кічкас, - веселим тоном повідав водій.
-Та ви що! – награно здивувався Сокіл. Він кинув на мене хитруватий погляд. – Невже ніхто не обурюється?
-Звичайно обурюються! Тут такі події були – хай Бог милує. Ледь заспокоїли. Усім переселенцям пропонують місця на новій Хортиці… або грошову компенсацію…
-Так-так, - кивав головою Віктор Львович.
-Як збудують і станцію, і греблю – цей район перетвориться в… ех-х-х! - в що саме перетвориться старий Олександрівськ з прилеглими поселеннями – водій не сказав. Оце його «ех-х-х», судячи з усього, було повинно позначати щось дуже могутнє. - Тут заводів стільки, хай Бог милує, що ваш Київ позаздрить! – продовжував розповідати він. – І сільськогосподарську техніку виробляють, і…
-Слухай, друже, - перебив Сокіл. – А як взагалі тут справи? Чи бувають якісь заворушення?
-Чого ж не буває? Звичайно буває! От років зо два тому… чи рік… отже – вкрали з будівництва троси для кріплення. Ледь, кажуть, до страшної аварії справа не дійшла.
-Найшли винуватих?
-Звичайно! – посміхнувся водій.
-І хто? Волоцюги?
-Та де там! – тут водій перейшов на голосний шепіт. - Більшовицькі найманці!
-Хто? – не втримався я.
-Оох! Диверсанти… засланці… Такі казки людям розповідають, хай Бог милує!
-Що за казки? – запитав я.
-Ну, наприклад, ходять серед людей та розпускають усілякі наклепи та чутки. Що все це – велика містифікація, - останнє слово водій ледь виговорив. - Що насправді всі гроші давно викрадені, і зарплатню платити не будуть…  Або, що із-за цього будівництва скоро державі прийде кінець і нас усіх віддадуть за борги німцям чи американцям… А буває і паніку сіють. То шепчуться, що хтось підкоп зробив, десь заклали вибухівку з метою теракту. І коли працівники вийдуть місити бетон – підірвуть к бісовій матері!
-Дурість! – сердито кинув я, дивлячись у вікно.
-Ото ж! Люди слухають, шепчуться… робота зупиняється… А коли іноді аварії відбуваються… то ви ж, сподіваюсь,  розумієте чим це закінчується… знову шепчуться, знову повзуть чутки… До речі, сюди ж не тільки прості люди приходять, а й різні хитруни. Вони також свій зиск шукають, а це будівництву заважає.
-І що ж місцева поліція?  
-А що вони? – водій потиснув плечима. – Ловлять усіляких пройдисвітів… До речі, а ви чули про знахідки?
-Які саме?
-Ну про давні мечі, наприклад? Про поселення? Про скарби в курганах? Ні?
-Щось читав… давненько.., - відповів я.
Дійсно, колись мені попадалася стаття в газеті. Але, чесно кажучи, не дуже пам’ятаю усі її нюанси.
Водій, звісне діло, і сам толком нічого не знав. Лише переказав місцеві чутки щиро «перемазані» псевдоісторичними байками. Сокіл чомусь це слухав із зацікавленням. А я, маючи академічну освіту, ледь стримувався, щоб не загарчати.
Кічкаський міст проїжджали вже глибоким вечором, тому побачити легендарну Вовчу горлянку не вдалося. Я звичайно не планував побачити на дні Дніпра підірваний та  затоплений загонами Махно потяг, або козацьку чайку, але глянути хотілося. Сподіваюсь, що ще тут якось опинюсь…
В місто ж попали затемна.  Перше, що кинулося в очі – напівтемні вулиці та абсолютна тиша. Автомобіль трохи покружляв перш ніж в’їхати в широкий двір.  
В комендатурі нас все ще чекали. Очевидно начальство з Січеслава попередило телефоном про столичних гостей. Коли автомобіль заїхав у двір, на сходах стояли четверо поліціантів, одягнених в стару сірувату форму.
Я з полегшенням вибрався з салону та трохи розім’яв м’язи.  
-Доброго здоров’я! – кинув один з зустрічаючих. Він рішуче спустився вниз та якось здивовано подивився на мене, потім на Сокіла, який жваво підхопив усі валізи та слідом вибрався назовні.
Водій дочекався, коли закриють дверцята, та тут же відігнав свій автомобіль в дальній кут. Його робота на сьогодні була закінчена. Зранку він повертався назад до Січеслава.
-А… а де головний інспектор? – запитав все той же зустрічаючий поліціант. Судячи з його погонів – сотник. Його товариші, які також жваво спустилися вниз,  зараз стояли в якійсь розгубленості, при цьому тримаючи біля кашкета «тризуба» - складені у вітанні три пальці, повернуті долонею до співбесідника.
-Хто? – перепитав я, відступаючи вбік.
-Мені сказали, що прибудуть.., - почав говорити чоловік, – що прибудуть… прибудуть…
-Це Іван Антонович Кичинський, - подав голос Сокіл, киваючи на Мене. Я знову помітив різницю у голосі Віктора Львовича. Так зазвичай говорять люди, що нижче за рангом  – запобігливо, з легкою солоденькою ноткою лестощів.
Це мене здивувало, але я намагався не подати виду. А Сокіл, обвішаний сумками, між тим продовжував:
-З кримінального відділу київської комендатури.
-А ви хто? – запитав сотник, звертаючись до Ястржембського.
-Е-е-е… Його помічник! - якось вибачливо посміхнувся той і труснув дерев’яним чемоданом з друкарською машинкою всередині.
Розгубленість на обличчі сотника та його товаришів стала ще більшою. Він відкашлявся, поправив ремінь та сердитим тоном представився:
-Федоришин… Яків Володимирович… начальник місцевої комендатури. Прошу йти за мною, - і він рішуче та якось нервово рушив в будівлю.
-Здається, йому не сподобалося, що з столиці прислали якогось зеленого молодика, - встиг прошепотіти мені Сокіл.
-Ми приготували вам кімнату, - продовжував говорити Яків Володимирович. – Відпочивайте, а вранці поговоримо, - сотник різко зупинився і знову нервово поправив ремінь. -  Андрію Юхимовичу, покажіть, будь ласка, нашим гостям, куди їм далі йти.
Пузатий поручик вийшов вперед та  провів нас  по напівтемному  коридору до однієї з кімнат. Вона була відносно невеличка, з трьома ліжками, кабінетним столом і стільцем,  та масивною шафою для речей біля вікна. Поручик клацнув тумблером, вмикаючи електричне світло.
Я примружився. Очі чомусь запекло.
-Розміщуйтеся, - знову чомусь «дав тризуба» поручик.
-А де у вас..? – почав запитувати Сокіл, одночасно підморгуючи лівим оком. – Щось мені припекло…
-У кінці коридору, -  зрозумів поліціант. – Там можна і вмитися, і… Вам більше нічого не потрібно? Коли що, внизу є чергові. Звертайтесь до них.
Поручик вийшов геть, а я полегшено присів на ліжко. Тіло гуло, що дзвін у церкві. Та ще й голова була важкою. Хотілося лягти та розслабитися.
Віктор Львович поклав валізи на підлогу та весело промовив:
-Засмутив ти сотника, Івану Антоновичу. Він очікував побачити що найменше – полковника… А тут!
Сокіл не втримався та зареготав.
-Тобто, ми продовжуємо грати ваш спектакль. В чому його суть? Невже подражнити місцевих?
-Як колись казав мій вчитель природознавства: «За істотами потрібно споглядати саме в середовищі їх існування, тоді вони ведуть себе природно». Чи щось на кшталт цього… я вже дослівно не пам’ятаю…
-За якими істотами? – не зрозумів я.
Сокіл махнув рукою та розвернувся, щоб вийти геть. Вже через плече він кинув:.
-Відпочивай! Завтра буде важкий день. Уж ти повір!
-А з чого почнемо?
-Подивимся справу, почитаємо висновки, поговоримо з цим Федоришиним… Потім рушимо в Кічкас, туди де знайшли тіло… Ти головне все занотовуй, навіть думки та питання. На мене уваги не звертай, ніби я не з тобою.
-Кічкас? Поїдемо в Кічкас? – перепитав я. – Це ж там знайшли давні мечі?
-Що знайшли? – Віктор Львович перестав посміхатися та посерйознішав. - А! Ти про це! Так… здається там… Якщо я вірно пам’ятаю - аж п’ять штук! Теж про це в газетах читав. Рили чи то котлован, чи то ще щось, та натрапили… Цікава історія, я тобі скажу! - Сокіл чомусь зробив сумне обличчя. – Але гаразд, нумо відпочивати. Як то казали старі люди? «Вечір думає, а ранок умає»…...................

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44646406173706 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …