Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44361
Рецензій: 86683

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Не убий ч.4

© Михайло Нечитайло, 14-03-2017
Немає дурнішої затії, аніж сперечатися з суцільним горем. Воно так засипає простір довкола, таким прокляттям дихає на світ –  сіяча його пилу – що не встигнеш відкрити рота, як ухопиш того прокляття й заплідниш себе бідою.
Давно відбувся суд над поглумниками дочки Миколи Крейдяка, де Кендюхівського не сподобилися навіть запроторити на довічне ув’язнення, а обмежилися п’ятнадцятьма роками його обезволеного існування, іншим же учасникам глуму-знущання перепало й того менше аж до повного виправдання Агнорії Пентюх, як раптом пилюка Миколиного горя суховієм накрила життя Валерія Миколайовича Куліша.
Безвісти зникла тринадцятирічна Надійка Куліш. Відбула уроки, бігла додому, завважила за непотрібне йти зайвих півкілометра асфальтівкою, чкурнула навпростець через урослий американським кленом ярочок серед міста – й більше її ніхто не бачив. Ні сліду, ні півсліду, ні бодай натяку на якийсь відбиток серед обраного шляху через яр – мов і не жило дитя, мовби й не бігло.
Собаки шукали слід, міліція навколішки яр виповзала, під кожну смітинку заглянула – все дарма.
–  Інопланетяни забрали, –  чадів містом пришелепуватий місцевий уфолог.
–  Розплодилося маніяків, при чім тут перелітні гості, –  не йняли віри уфологу реалісти.
–  Ну, якщо вже в прокурорів дітей винищують, то що про нас казати, –  втискувались у власні садиби міщани.
За зимою зійшла весна, затим літо промайнуло, осінь відшелестіла, ще одна зима збігла – дитя не об’явилося. Ні кісточки по собі, ні волосинки не лишило – мов безтілесним перейшло світ, розтало, як сніжинка, випарувалося, ніби водиці крапля.
Зсивіла дружина Валерія Миколайовича Світлана звинувачувала чоловіка в усіх смертних і позасмертних гріхах.
–  Хіба ти прокурор? – вила. – Хіба батько? Який ти порядок у державі хочеш навести, коли власну дитину вгавив і за півтора року на міліметр навіть не здійнявсь у розшуку зниклого дитяти?!
–  Свєта, –  стогнав Валерій Миколайович, –  та якби навіть усі прокурори золотими стали, остаточно позбутися покидьків світ однак не годен.
–  Бо ви даєте їм розмножуватися, –  кинула.
–  Себто? – не втямив.
–  Якби винищували на пні, а не цяцькалися з ними, як з писаними торбами, вони б не запруджували світ ні тілесами своїми грішними, ні душами гнилими, ні помислами дикими, ні діями жахітними, –  роз’яснила. – Це ти й такі, як ти, –  наступала, –  перейнялися чомусь турботою про всяку мерзоту, поставивши її вище безневинного дитяти, давши їй, мерзоті тій, змогу замість Бога сіяти смерть між людьми. І не пожинати смерть власну у відповідь. Бий, ріж – усе пусте, однак матимеш незаперечне право на власне життя, більше того, хай посміє тільки хто цопнути по тім життю бодай нагаєм, тут же вискочать на сцену правозахиснички на зразок прокурора Куліша Валерія Миколайовича, розкриють пащеки та заволають, як недорізані – пробі, людоньки, права людські притоптуються. А де права нашої донечки, Валеро? Де її право на життя, де моє право на материнську ласку, де твоє право бути батьком, а не тільки дубоголовим прокурором? Мораль людська гнеться, Валеро, безкарністю роз’їдається, як залізо іржею, й серед битого корозією людства множиться незнищенна фізично мерзота, морально плодиться, бо нема їй зупину, бо вона вище добра, адже має право добро топтати й нести в могилу, добро ж проти мерзоти суне з проповідями, звертаючись до душі, забувши чи то з безголів’я, чи то з дурного розуму, що в мерзоти душі немає, проповіді їй слухати нічим, а відправляти мерзоту на спокуту до Бога, нищачи її на землі, в нас чомусь вважається поганим тоном, чимось таким гидезним, гидезнішим за саму мерзоту.
–  Свєто, –  намагався заспокоїти дружину Валерій Миколайович, –  знаю, тобі болить. І мені болить не гірше твого. Так, кричимо ми самі собі – не вберегли дочки, не вберегли. Звинувачуємо себе, звинувачуємо всіх, але що змінилося б від того, аби відстрілювали вбивць? Адже немає ніякої гарантії, що той зловмисник, котрий забрав нашу дочку, був би розстріляний до злочину. Та і як він міг бути знищений, не скоївши злочин? Так усе людство можна винищити, підозрюючи ледь не в кожному потенційного бузувіра. Можна стати мерзотою не тільки від бездушності, а й від надмірної підозріливості, від супербажання зробити світ усуціль чесним, нищачи будь-яку щербинку. Не можна знищити мерзоту смертю, бо мерзота покине бездушних нищених і вселиться в запінених від крові нищителів. Добро має перемогти зло не оберненням себе в зло, а… –  задумався на мить, –  а прощенням зла, як доказу вищості добра над злом.
–  Валерко, а твоє серце хоч чує, що виварюється в твоїх мізках? – обурилася Світлана. – Та коли твоє горезвісне добро почне безперестанку підставляти для побиття як не одну, то іншу щоку, стовчуть його на синець суцільний, живцем закопають у могилу. Твоя теорія всепрощенства така ж аморальна, як і відсутність моралі. Не може бути прощення без каяття, бо це не прощення, а вседозволеність.
–  Але ж, щоби було каяття, будь-який злочинець має жити, аби до того каяття прийти, –  заперечив Валерій Миколайович.
–  А як не прийде? – звузила очі дружина.
–  Мусить, значить, довічно сидіти в камері, –  відповів Валерій Миколайович.
–  Нащо? – постало питання.
–  Бо заповідь є – не убий, –  мовив Валерій Миколайович. – Не убий навіть винного, аби менше було невинно убієнних, –  уточнив.
–  За себе боїшся? – зневажливо кинула дружина.
–  А я тут при чім? – аж оторопів.
–  Ну як, у всіх рильце в пушку, –  продовжувала. – Хабарики береш, ось які хороми вибудував. Жити хочеш, трясешся, аби ніхто тебе не буцнув у лоб з револьвера за твої хабарики.
–  Тьху! – сплюнув Валерій Миколайович. – Добалакалися до ручки. Так, беру, як дають, кляті хабарі. Всі беруть, бо інакше пісно жити малися б. Я, ти, донечка наша…
–  Донечку не чіпай! – спалахнула Світлана. – Бо ти не батько, а тільки прокурор. Та навіть і не прокурор, а таке щось, захабарене порожнє місце. Боягузливе, тремтяче, власний страх змушене прикривати високими матеріями про всепрощення добра. Тільки запам’ятай, чоловіче, займатися всепрощенством означає бути не здатним на оборону, означає стати беззахисним. А беззахисне добро – чи добро воно взагалі? Де наша донечка, скажи мені, одвічний носій добра? Де вона? Та я найлютішим злом стала б, аби тільки доторкнутися до дитяти свого, а як немає на це вже Божої волі, то аби розтерзати кривдника нашої донечки. Ти біжи між людей, пане прокурор, розпитай, хто їм ближчий, зрозуміліший, рідніший і справедливіший – твоє розкисле добро зі своїм прощенням чи моя всепоглинаюча жага віддячити зловмиснику смертю за страждання? Біжи між людей, розпитай і зроби висновок. І знайди врешті-решт дитя, або ж хоч скарай на горло носія нашої біди, навіть якщо доведеться за це заплатити не тільки прокурорським кріслом, а й власною свободою, а то й життям. Бо інакше не знайде спокою моя душа, а не знайде спокою – відторгне тебе, бо нащо жінці чоловік, коли він не є захисником сім’ї, дітей, спільного щастя.
–  Ти вимагаєш неможливого, Свєто, –  важко зітхнув Валерій Миколайович. – Кого мені карати, кого? Я ж не ясновидець. Та якби я знав, хто вкрав нашу дочку…
–  То й що б ти зробив? – запитала.
–  Я б його навіки засадив, –  палко мовив Валерій Миколайович.
–  Щоб покаявся, певно? – глянула Світлана на чоловіка.
–  Може, й так, –  не заперечив чоловік.
–  І що тобі з того каяття?! – скрикнула. – Полегшає, дочка повернеться, щастя злетить з небес?
–  Не знаю, –  стенув плечима.
–  А я б його, гада того, що горе нам уніс у хату, своїми руками задушила, –  гнівом пашіла молодиця, –  я б його на частки живцем порізала.
–  І тобі полегшало б, дочка повернулася б, щастя злетіло б з небес? – у свою чергу перепитав Валерій Миколайович.
–  Полегшало б, –  відповіла дружина. – Дочка не повернулася б, але там, на небесах, якщо, гляди, звели її з життя, вона втішилася б з новини, що покараний її кривдник, а втішилася б її душа – більшого щастя мені й не треба.
–  Оманливе то є щастя, –  буркнув Валерій Миколайович.
–  Господи, Валерко, –  якось дивно глянула Світлана на чоловіка, –  невже ти дійсно здатен простити, не знищити тої ж миті вбивцю чи ґвалтівника, чи бодай просто викрадача нашої донечки?
Довго мовчав Валерій Миколайович – вдивлявся в себе.
–  Зміг би, –  вимовив нарешті, –  бо в кожної людини є свої принципи й переконання, здатні вистояти серед найтяжчих випробувань. Моє переконання – не убий, людино, людину ні за який гріх, бо це є прерогатива Бога, карати за гріхи.
–  Ти, Валерію Миколайовичу, зрадник, –  сумно мовила дружина.
–  І кого ж я зрадив? – аж обурився.
–  Дочку, –  відповіла.
–  Але ж немає кривдника, не знаю, хто він, –  доказував своє.
–  То не важливим уже є, –  пакувала дружина валізи. – Зрадити можна навіть у думці, від того ганебність зрадника меншою не буває. Бо не можна любити, прощаючи руйнівника любові. Не можна любити, не знищивши руйнівника. Інакше він знищить любов, а як же тоді любити без любові. Ти не любиш ні дочки нашої, ні мене, ні сім’ю нашу, Валерко. Ти любиш свій принцип. От при ньому й живи.
Пішла.
І більше не повернулася, як не просив.
–  А я однак кажу людині – не убий ні за який гріх кривдника свого. Карати карай, веди до каяття, але не убий, –  стояв на своєму в самоті.
І не зійшов.

                                                               (Продовження буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 17-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр, 15-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 15-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66903901100159 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка [рецензія]
Нова книга прозаїка та поета Василя Карп’юка потішить спраглого до спокою та забуття, втомленого містом …