Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43768
Рецензій: 85285

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №11

© Конкурс прозових творів "Підказка", 06-03-2017
НА ВІДСТАНІ НЕЗДОЛАННЯ
«Він привертав увагу пасажирів. Невисокий чоловік у картатому пальті та темному капелюсі. Незнайомець зайшов до автобусу на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, розвернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого денною метушнею міста.
Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя вкривав широкий плетений  шалик, що заважало визначити вік пасажира. При собі пан мав парасольку і облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою.
Виходячи в центрі міста,  він допоміг зійти згорбленому дідусеві, подав його речі. Дякуючи, старий  поцікавився:
– Ви ж приїжджий? До нас по роботі? Чи в гості?  
– Маю тут справи, – невизначено кинув той, розчиняючись у натовпі.»

Серце відчуває останні погожі дні. «Бабине літо». Її пора.  Літо жінки, яку за віком вже можна сміливо відносити до бабів. Але яка й досі не бавила онуків.
В жовтні морози не надто жалкі. Привітно сяє небесне світило, заклично лунають пташині трелі.
Маріка дошкандибала до вікна, відчинила його з допомогою плоскогубців (щось там заїдає). До кімнати стрімко увірвалися гамірні звуки вулиці, стінами розбіглися сонячні зайчики. «А то що за почвара?» – схопилася вона. На подвір’ї в дерев’яній альтанці сидів якийсь чоловік. Згорблений, в капелюху. Дивився собі під ноги, на мокрий асфальт.
Маріка накинула на плечі руду камізельку. Ухопившись за поперек, пішла до дверей. Якусь мить постояла, вагаючись. Знайшла в кутку, серед мотлоху, важкеньку коцюбу. Спираючись на неї, наче на костур, вийшла на ґанок. Відкашлялась, продираючи горлянку та привертаючи до себе увагу. Незнайомець обернувся, але не поспішав підводитись.
«Вкляк він там, чи що, старий пень», – обурилась Маріка. Рука моцно стисла коцюбу. «А йди до мене. Подивимось, що ти за один».
Зітхає і рішуче йде йому назустріч. Він встає і прямує до неї. Десь на середині шляху, біля старих ночов, які влітку наповнили розбитою цеглою, обоє зупиняються, зіштовхуються поглядами.
– Ти?
З викликом:
– Я.
Його очі й досі тернові, уважні. Хоч і позбулися дещиці кольору, вицвіли, спохмурніли, все ще тримають, викликаючи дрижаки на покручених життям та артритом кінцівках.
– Айди, – безсило махає руками. – Чому прийшов?
– В гості, – виблискує єдиним золотим зубом. Той здається сиротою поміж інших, рівних та білих.
– Ти, – знову повторює, ніби не до кінця вірячи. – Ти…
Він знімає капелюха, дістає з кишені синій щербатий гребінець, починає розчісувати посивілу чуприну.
– Думав, зрадієш.
– Чого б то? – нашорошується вона.
– Бо те… Доля…
– Яка доля? – засміялася зло. – Чого тобі, Льотик?
Чи чула вона що про нього? Кажуть, таки добився свого. Проскакав життя на арені в рудій перуці. Як був клоуном, так і  лишився.
– Ти така…
Тисячі разів уявляла цю насправді вже нікому не потрібну зустріч. Як пройде повз нього королевою. А тепер стоїть розхристана, спрацьована, простоволоса. Ще й плашку скинула, бо нещадно натерла ясна.
– Постаріла ти безжально, – врешті уїдливо кидає він.
– Ти теж не принц, – бурмоче Маріка. – Як живеш?
– Не в палацах.
Зарипіли, розходячись, ворота. На подвір’я ввалився Васько. Хода розхлябана, сам увесь сірий. Вже встиг втопити чергову  нереалізовану ідею в горілці.
Помітивши матір, спроквола махнув рукою, попер, хитаючись, в сторону будинку.
– Синок-прохвесор? – клацнув язиком Леонід.
– Ти в мої справи не лізь. По що прийшов?
– За тобою боржок, – хитро посміхнувся. – Пам’ятаєш нашу останню зустріч?
Маріка відвернулася. Хіба забудеш? Льотик йшов прямо на неї. В білому костюмі, з величезним букетом бордових півоній. Духмяних, розпатланих. Таких яскравих, що аж виїдали очі.
А вона щойно із церкви. З проскурками. І гнівом на хлопа, який вижирав печінки.
Він тицяв їй під самий ніс квіти, белькотів щось про одруження, а Маріка заледве дихала. Стерла б його зараз в порошок, пошинкувала. Вар'ят!
Попросила відійти. А не послухав, в серцях пхнула. Здається, не сильно. Він охнув, полетів у брудну калабаню.
Підвівся мокрющий, з поламаними квітами. І ніби на це не зважав. Все допитувався, який ґедзь її вкусив.
Гнів рвався назовні, розпинав груди. Але вона не хотіла казати, що ревнує. Бо визнала б, що кохає без міри.
– Обрид ти мені, – клацнула язиком. – Не хочу знатися. Маю іншого.
Леонід на крок відступив.
– Чесно? – запитав так, наче від відповіді залежала його доля. А, може, й життя.
– Чесно, – поспішила відказати Маріка.
Він захлопав у долоні, гублячи квіти, топлячи їх у багні. Сміявся і аплодував, приліпившись до неї поглядом. І як такого видерти з душі?  
– Ти ще пошкодуєш, – нарешті озвався він. – Колись ти пошкодуєш, що обрала не мене. Ще прийдеш і скажеш, що помилилася.
– Ніколи не пошкодую, – відказала вона. – Присягаюся.

– Ти маєш мені дещо сказати, – нагадав Леонід. – Шкодуєш, що пішла за свого Микиту?
– Не шкодую. Ет вигадав! – нашорошено відказала вона. – Немає мені що тобі казати.
– Ну-ну, – засміявся чоловік, і його сміх повільно перейшов в кашель. Натужний та давкий.
Маріка опустила руки, струсила з фартуха невидимі крихти. Більше нічого одне одному не кажучи, вони розійшлися в різні сторони. Він – на сонячне подвір’я, вона – у помережаний тінями сарай.

Хмари повільно пливуть небом. Так і думи снують спроквола. До них липнуть спогади. Зболілі, давні, може, й не важливі. Вона здавалася йому особливою. Лотосом серед болотної ряски. Леонід пригадував, як колись підбирав для неї пестливе ім'я. «Кохана»? Ні. Воно банальне і безлике. «Рідна», «Єдина», «Моя».  Моя…
Була моєю голубою,
Зосталася полохливою згубою.
Застигло на вустах «Прости».
А навколо самі хрести…
Тридцять з гаком років він жив чужим життям. Ховався за личиною клоуна Льотика. Хіба не було інших жінок? Та були. Тільки все оминали його серце.
Якось одна з них, прихилившись до його грудей своїм пишним станом, промуркотіла на вушко:
– Знаєш, чому біля тебе ніхто не затримується? Ти маєш такий злий погляд. Здається, люто ненавидиш, зневажаєш всю нашу стать.
Смішно. Надто вона все спростила, перевернула. А, мо, сказала правду…

«Вигадав таке! Скажу! Лусну, а не скажу» – сердито шкребе баняк Маріка.
Хіба тепер важливо, що колись вони збиралися побратися? Що від його цілунків вона здіймалася вгору і ширяла попід хмарами, бавлячись веселкою, що його слова перевертали душу. Що все зруйнувала незначуща дрібничка. Розлилася між ними ріка нерозуміння, переступити яку заважали гордощі. Що вискочивши  заміж за іншого, вона покарала і його, і себе.
Він обіцяв, що вона всеньке життя шкодуватиме. Нічо… Байдуже, що Леонід засів у серці гвіздком. Жила собі потихеньку. Все як у всіх: родина, клопоти, господарства.
Оминаючи город, поглянула в сторону альтанки. Майорить на лаві кольорова одіж. Сидить. «Що йому треба, клятому? По що каламутить мій спокій?»
Переступила свіжопофарбований поріг, вклонилася образам і Микиті. Чоловік відпочивав у інвалідному візку, накривши ноги теплим пледом. Побачивши її, закрутив головою: «Де так довго?» Нагодувала, перетягла на ліжко. Сина на поміч не кликала. З Васька зараз мало користі.
Микита поривався все робити сам. Тягнувся до свого костура. Похитнувся, ледь не впав долілиць. Вклала, насварила. «Забув, що казав доктор? Маєш берегтися, бо ще спаралізує».
Підіткнула йому під боки ковдру, принесла газету. Сіла на краєчок ліжка, замислилась. Скільки вже про це думала, шарпала душу. Микитка ніби і добрий був чоловік, і по хазяйству все робив. А нелюбий. Ніби світ собі з ним зав’язала. Він до неї, вона – від нього. Не пересилити себе. Хоч вбийся.
Може й Васько від того вийшов такий непутящий? Зроджений не в любові.
Вже й чути знадвору сичів, і зорі встигли висипали на небо. А той клоун все сидить. Люди вже зиркають. Що скажуть сусіди? Ще подумають, що бахура завела, коли чоловік зліг.
«Та, – стукає долонями по литках, – альтанка не зовсім і моя. Он стоїть за ворітьми. Мало хто де сидить. Хіба всіх стерегти? Головне, аби не вийшов Васько. Той не розбиратиметься. Візьме та й віддухопелить».
Ніч Маріка провела без сну. Совалась, стогнала, масуючи зболілі скроні. «Рознервувалася, бабо. От і маєш.»
Вночі Леоніда не було. Бозна-де блукав. А під ранок знову приплентався. Ще здалеку запримітила, впізнала його ходу.
Втомлено зітхнула. Від світанку натопталася. І в колінах крутить. Чи то на дощ, чи яка інша напасть. Заходилася шукати пластинку з таблетками. Знайшла в холодильнику. Геть забив мізки, клятий!

Від нічого робити Леонід жонглював знайденими під парканом пластмасовими грушками. Руки ще пам’ятали завчені роками рухи, але вже не мали колишньої спритності. Ставали  незграбні, вклякали. Він вже не клоун Льотик. А хто?
Підвівся,  закинув яблука в сусідський город. Провів долонею по жорсткій осоці. Навіщо він тут? Сам не відає. Не потрібна йому вже ні любов, ні захолола помста. Не хоче він бачити в очах Маріки уламки своїх надій. Але дивиться. Не сила спинитись.
Осінь все наполегливіше дихала холодом, сушила і перефарбовувала трави. Над головою чулося полохливе курликання. Пом’явши в руках самокрутку, Леонід проказав старий дитячий віршик:
«Дивний ключ у небі лине.
Не залізний, а пташиний.
Цим ключем в осінній млі
Відлітають журавлі…»
В неї тепер занехаяний двір. Дощатий паркан похилився, А дерев’яні лелеки у садку давно не мащені фарбою. Брудні як головешки. Тут з’їхало, там посунулось. Що ж, має господаря, якого хтіла…
Він ще здалеку впізнає її кроки. Ступала важко. Наче несла на своїх плечах тягар цього світу.
Посміхається.
– Чекав.
– Даремно, – ставить перед ним на лавку чарку наливки яскравого бордового кольору. – Вгощення. На доріжку. Йди. Не місце тобі тут.
Завжди була химерницею. Такою і лишилася.
Подивившись їй у вічі, вперто відказав:
– Спочатку скажи.
Вона вилаялася собі під ніс. Пішла. Чоловік перехилив чарку. Витер долонею вуста. Дивина… Колись на денці була любов. А зараз це лише наливка.
Голова важчала, повіки наливалися втомою. Він заплющив очі, важко зітхнув…

Відіславши сусідське хлопча, яке прибігло віддати молоко (в них вдома зібралася розродитися корова. А доки теля не з’явиться на світ, з дому неможна нічого виносити), Маріка повернулася до роботи. Та нічого не ладналося. Пощо приїхав? Колотить старе. Воно ж вже минулося, відболіло.
Дівкою топила в росі ноги, бігаючи до нього на побачення. Ні за ким так не тліла душею. Заради нього брехала батькам. Вони мали хлопця за дивака. Навіть рідня Леоніда хрестилась: «Тю, таке вродилося».
Завжди був чудний. Вона не могла збагнути, говорить він серйозно, чи жартує. Леонід не хотів лишатися в селі, працювати на землі. Мріяв про місто, те своє циркове училище. Кликав Маріку із собою. А вона боялася їхати з дому. Це теж зіграло роль.
Після тієї сварки вони й не розмовляли. Але жінка бачила його в церкві на своєму весіллі. Здається, бачила. Того дня Леонід поїхав із села. І про нього більше нічого. Жодної звістки. Його старі відмовчувались. А запитували на прохання Маріки подружки, скупо кидали: «Не забуває. Пише, шле. Турбується».
Позапиналися сірими хустками роки, вибілюючи волосся, висушуючи її шкіру. Жила собі, тільки постійно порівнювала. З тим уявним, чого ніколи не матиме. Те «а якби» понатирало мозолі в її душі. Об чім тепер говорити? Минуло, пройдене. А тепер прилетів, вимагає: «Скажи, скажи…» Може, й скаже. Колись згодом…
Маріка смикнула баняк. Посивіло перед очима, закололо в боці. Відхекалась, перетерпіла. А чи настане те «колись»?
Зігнувшись, ледь дійшла до хати. Тут би перележати, спочити. А Микитка, як на зло, кудись зібрався. Намагаючись підвестися, ледь не перевернув свого візка.
Напоїла узваром, насварила. Заховала костур. Хоч матиме кілька хвилин волі.
Підійшла до вікна. Стукали об долівку босі ноги, виривалося серце…  

Запнувшись материною хусткою, вийшла до альтанки. Леонід сидів, розвернувшись до неї спиною. Це навіть добре. Не хоче вона зараз бачити очей, які переслідували її мало не щодня.
– Знаєш, я… Я прожила хороше життя. Але люди завжди хочуть кращого. Так? Я …я, мабуть, шкодую, – слова розчинилися в лункій тиші, наповнили собою простір. Але… лишилися без відповіді.
Мовчить, клятий. Чого від неї хоче? Розкаяння, сліз? Не бути цьому.
– Я сказала, що шкодую. Тільки вже нічого не змінити. Нащо про це думати? Чуєш? – нетерпляче погукала вона.
Уважно придивилася. Леонід не рухається. Заснув … чи вже не судилося йому нічого почути?
Руки дрібно трусяться. Дорахувала до десяти. Рушила вперед.
– Чуєш? – вже молила вона.
– Та чую, – повільно обернувшись, відказав той. Втомлено та якось насмішкувато. – Задумався. Продовжуй, Маріко.
– Що продовжувати? – жінку взяли нерви. – Та триклята Стеська… Я бачила, як вона на тобі повисла.
Сказала і запнулася. Не хотіла виказувати, що її дошкульно жалили ревнощі.
– Вона вчила мене танцювати.
–  Та знаю я про ті танци, – спересердя махнула рукою.
Він підвівся, випростався в повний зріст. За його спиною заходило сонце.
– І тоді знала? – поглянув уважно. – І все одно за Микитку пішла. Сказала, що він ліпший. Він…
– А ти мене не зупиняв, не наполягав, – перебила його жінка.  
– Теж маю гордість.
Запал минув. Обоє вичахли, заспокоїлись.
– Я ж теж шкодую. Що поїхав, не боровся, – нарешті озвався він.
– Дурні були? – примружившись, обережно запитала Маріка.
– Хто зна…
Ніби й стоять поряд. І думають про одне. А між ними досі відстань. Відстань нездолання.
– То що тепер робити?
В сірому небі тужили за літом журавлі. Роси на траві, чиїсь невиплакані сльози,  перетворювались на бліду паморозь. Час йшов, минав, поступаючись місцем новому, незвіданому, але необхідному.
– Що? – відпустив її поглядом, бажаючи звільнити навіки. Опустив очі на мозолясті долоні. Задумався. – Що… Жити…

Умови конкурсу:  gak.com.ua/creatives/1/44066  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

+ (плюс)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 16-03-2017

+

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Avtor, 08-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Яна Устимко, 08-03-2017

+

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 07-03-2017

+

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 07-03-2017

[ Без назви ]

© + Голосую!, 07-03-2017

[ Без назви ]

© +, 07-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.145122051239 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …