Вона приходить увечері, уже майже вночі, саме перед тим, як я прокидаюся від короткого спання, перед тим, як я знову не спатиму до ранку. Вона – не для того, аби про щось запитувати, та й у роті сухо, і в голові скловата, важка, з незручними жмутами, волога, підвальна скловата. Устати б – та хай і не встати, а хоч би поставити ноги на підлогу, підсліпувато мружачись на світло – намацати цигарку внизу, і попільничку, і запальничку, і пляшку з жовтуватою нікотиновою водою. У роті сухо, як і завжди, коли засинаєш на заході сонця, покидаючи все незроблене, недороблене й непочате на чужому вже березі, де вдень ще було життя, а ось тепер ти його видихав, вижив, використав, і туди вже немає чого повертатися. Так сухо в роті, що найкраще б заритися в подушку знову, і прагнути, прагнути, прагнути ввібрати назад неслухняні струмені сну, які в мене ніколи не бувають рівні, а тільки рвучкі, поривчасті, нестійкі, тьмяні, з просвітами, з тривогою й частими прокиданнями, з вовтузінням, перевертанням і постійною безглуздою зміною пози. Подушка зім’ята й огидна, у роті сухо, у голові скловата, а на підлозі риплять її кроки – і їх одразу ж перехоплюють порожні пляшки під столом, вони стоять так густо й незручно, що кожен крок по старих хрущовських дошках пробуджує в них тривожну незатишну трель.
Її не можна ні про що запитувати, а вдягнена вона буває по-різному, не щоразу інакше, не чудернацьки, не жалісно. На ній буває біла нейлонова куртка, закоротка, як для листопаду, захолодна, одним словом – тонка. Над курткою біле лице з акуратно вищипаними бровами, а над бровами стрижка, волосся чорне, але одне пасмо спереду вифарбуване в біле, точніше в руде. Чим свіжіший той колір, тим дужче вона хотітиме чимдуж схопити мене за руку й виволокти кудись крізь слизькі листопадові нетрі з непролазною грязюкою, крізь вузьку автотрасу, вогні якої то ковтають нас, то знову випльовують на камінці, на муари розлитого мазуту, та й просто на багно. Фари подеколи вихоплюють із риштовання дерев, із туманів вижухлого лугу її суворі циганські серги та ще її рясні, важкі, як сокири, сльози. Мені нікуди не хочеться з нею йти, бо поряд, унизу, тільки намацай, дотягнися, здогадайся, – запальничка, попільничка, перша затяжка, закашлювання й повне прояснення, або якщо не хочеться цього, то будь ласка, лишень відсунь, як лаштунки, відкинь, відслони непроникну свою завісу й потрап в інакше – у помірний гуркіт дров’яної плити, стукіт ложок об миски, совдання брудним віхтем по дверях. От проникни, наїжся там, нагрійся, залізь під пістряву ковдру, що пахне мишами, укрийся з головою й жеврій у повній, цілковитій, абсолютній пітьмі, з якої тільки деколи випливає квадрат незаштореного вікна, а в ньому – голова оленя, або кобиляча голова, страшна, як раптовий хрускіт гілок у лісі, або затишна, підвішена за шлею до живоплоту просто під місяцем... А вона хай отак і ходить отам, серед брудного посуду й доверху наповненої попільнички, хай ходить і шукає мене в нейлоновій своїй куртці, а пляшки хай завивають у відповідь на кожен крок. Бо якщо погодитись іти з нею, то за листопадовим лугом буде ще овочевий магазин, який пахне гниллю, де продавчиня силкуватиметься вибрати кілограм більш-менш уцілілої моркви, а вона витиратиме свої сльози, а вони не витиратимуться й падатимуть мені на голову, як сокири, вістрям униз. Навіщо витягала мене з-під пістрявої ковдри, з-під мріяння котів і шипіння дров? Тааак, тільки на те, аби зачинити в кімнаті на четвертому поверсі, де навіть телевізора немає, а книжки по сорок разів перечитані. А вона сама піде в другу кімнату, зачиниться й рипітиме канапою до ранку, вкрита до плечей, у повній самотності. І ні про що її не можна запитати.
Онук її ледь пам’ятає – вона купувала йому ведмедиків, светрики, катала на зграбних машинках у парку по десять гривень за годину. Він чекав на неї в салоні краси, сидячи на килимі в розсипі розмальовок, людин-павуків, трансформерів, шоколадок і фант. Він не знає ні білої нейлонової куртки, ні циганських серг над обличчям, кам’яним, як у Ноя, що тільки-но видерся на берег. Він не бачив кімнати з темно-фіолетовими шпалерами, він не складав під лінійку постільної білизни, він не чув звуку, з яким відчиняється порожній холодильник, він не впізнав би кришталевих салатників, ущерть наповнених недокурками. До нього не припливав фельдшер із молочного туману під час високої температури, у його ногах не куйовдилися холодні змії, які одразу зникали, щойно вмикалося світло. На останній перерві в школі він не ходив коридором, поділеним на кольорові квадрати, пильнуючи, щоб не наступити на розділові лінії й цим самим намагаючись угамувати галоп часу.
Зрештою, вона продала ті серги якійсь Вірі, і на журнальному столику того дня лежало свідоцтво про розлучення, а на свідоцтві востаннє лежали ті серги. І вона, сидячи в кріслі поряд, поклавши на коліно грубу ревізорську теку, малювала на альбомному аркуші жінку в танці з великими, аж неймовірними сергами. Стан жінки зміївся, довкруг її стегон висіла квітчаста хустка зі стряпами, груди були розхристані й важко здималися від прощання з танцями в санаторії, з танцями вдома в незаміжніх подруг, з полюванням на дефіцитні чобітки й помади, з короткими нечастими фліртами й несправжніми готельними чоловіками. Жінка танцювала на аркуші між бубнів, світломузики й романтичних листів, між пелюсток троянд, між пелюсток жасмину й пелюсток фіалок, розгойдана вихором і галопом часу, який ніби хотів вивергнути з себе все яскраве перед тим, як остаточно згаснути.
І поки ми йдемо листопадовою ніччю в лузі, запитувати нічого не можна. Вона не скаже. Вона не відповість. Поки ми переходитимемо луг, пройде листопад, настане зима, а тоді весна, літо, осінь, і так скільки завгодно разів – а ми все будемо в лузі, і моя долоня здригатиметься від холоду в її безсилій руці. Усе так і буде, достеменно так, бо так завжди було в світі з розмазаним пізньоосіннім місяцем, у світі, який грає мені себе, коли схоче, щойно я засинаю на заході сонця й прокидаюся майже вночі, струшує мною, правує, стернує, водить мене, як блуд по темному лісі. І вона водить мене – тільки їй відомими дорогами, казна для чого, витягнувши мене з-поміж тонесеньких тятив мого сну, водить і мовчить, і щось показує, і плаче, і каже тільки "Дарма, дарма...", і циганські серги мокнуть від дощу, але вони суворі, лукаві й теплі, так, наче вона жива...
