НЕЗНАЙОМЕЦЬ, ДІДУСЬ І ЗНОВУ НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Він одразу привернув до себе увагу пасажирів. Невисокий чоловік у картатому пальті та темному капелюсі. Незнайомець зайшов до автобусу на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, повернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого денною метушнею міста.
Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя прикривав широкий плетений шалик, що заважало визначити вік пасажира. При собі пан мав парасольку і облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою.
Виходячи в центрі міста, він допоміг зійти з автобуса згорбленому дідусеві, подав його речі. Дякуючи, старий поцікавився:
– Ви ж приїжджий?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– До нас по роботі? Чи в гості?
– Маю тут справу, – невизначено кинув той, розчиняючись у натовпі.
Сутеніло. Дідусь, трошки покрутившись у центрі, попрямував до базарчика. Там йому треба було купити яєць, цукор, цигарок і сірників. Усе це продавала огрядна тітка на вході. Вона відразу привернула до себе увагу покупців. Невисока тітка у старому спортивному костюмі і зі знебарвленим від старості та безкінечного фарбування волоссям. Вона сіла на стільчик, прямо біля свого товару. Позіхаючи на весь рот, вона підперла рукою обличчя і втомлено спостерігала, як перед її очима снують люди з «АТБ» в метро стомленого денною метушнею міста.
Коли вона вже збиралась відійти у справах у туалет, як підійшов дідусь і спитав:
– А у вас є яйця?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– А чи свіжі вони? А скільки коштує одна штука? А якщо раптом попадеться тухле, кому жалуватись? Вам? Ви тут головна чи просто продаєте? А мені ще сигарети потрібні! І сірники! І цукор! І яйця! До речі, а чи свіжі вони? А скільки коштує одна штука?
– Я уже згортаюсь, — відповіла продавчиня, розчиняючись у натовпі.
Вечоріло. Дідусь ішов додому повз шосе, при собі він мав лише цукор. Біля дороги стояла повія. Вона відразу привернула до себе увагу водіїв. Невисока така повія в спідниці червоного кольору і з двома майже голими ногами. Повія стала біля траси так, неначе збиралась кудись їхати. Плямкаючи жуйку, вона попрямувала до зупинки, повернувшись задом до дідуся, повз якого мчались автомобілі втомленого денною метушнею міста.
Очі та частину дупи прикривала та сама сукня, утім, видно було, що вона потягана. Повія і сукня. При собі повія не мала нічого, бо була на роботі.
Повія вже збиралась когось набрати на мобільному, як тут підійшов дідусь і поцікавився:
– Як довго ви тут стоїте? Скільки вам років? Як довго ви цим займаєтесь? І не соромно вам ото? І чи є знижки для вєтєранов труда?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– А ви мого внука знаєте? Йому 27 років і він жодного разу не був з жінкою, так? Ну прозу пише? З Харкова?... Може, я його приведу? Тільки ви скажіть, як ви довго тут стоїте? І скільки вам років?...
– Іді, дядя, я іщьо на работє, — відповіла повія, розчиняючись в «Мерседесі».
Споночіло. Дідусь сидів на своїй кухні і робив собі чай. Діставши чашку, він налив окропу і дістав шматочок цукру. Він відразу привернув до себе увагу прусаків. Невеликий шматок цукру в акуратній біло-жовтій коробці. Він першим випав з коробки, відразу, на стіл і мовчки лежав, в оточенні кількох цукринок, що відпали від нього при падінні. За вікном не було денної метушні, місто засинало, дідусь взяв цей шматочок і сказав до нього:
– Ти солодкий чи ні? Скільки таких, як ти, треба кинути, щоб чай був достатньо солодким? І чому ти постійно дорожчаєш? І чи правда, що тебе дають як винагороду тваринками? Якщо тебе їсти кожен день, то як скоро випадуть рештки моїх зубів? Я питаю це, бо не знаю: солодкий ти чи ні? Скільки таких, як ти, треба кинути, щоб чай був достатньо солодким?
– Буль-буль-буль, — відповів цукор, розчиняючись в гарячому окропі.
Наступного дня дідусь їхав у тій самій маршрутці і побачив дивного чоловіка. Ні, на ньому не було нічого картатого, ніщо не приховувало його обличчя, а в руках він не тримав навіть маленької валізки. Справа в тому, що це був звичайний кандидат філософії Арістофан Кантович Трансцендентний. Він їхав на пари, дивився у вікно і подумки лічив підвищену зарплату. Хоча в ньому не було нічого незвичного, дідусь однак вирішив докопатись, запитавши:
– Ви ж приїжджий?
– Що ви маєте на увазі під цим поняттям? — відповів Арістофан Кантович. — Ви цікавитесь загальною суттю чи вам потрібен конкретний стан речей? Можливо, ви дотримуєте теорії трансміграції і таким чином цікавитесь, чи перебуваю я зараз у цій фізичній оболонці? Що, на вашу думку, фізичне? А що трансцендентне? Чи є у цьому світі щось, що виражало бодай одне з цих понять у чистому вигляді?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– Хто винен? У чому смисл життя?
– Ви до нас по роботі? Чи в гості? — запитав собі дідусь, а тоді повернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались картаті краєвиди стомленого денними парасольками міста.
