Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43530
Рецензій: 84816

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

"БОЖЕВІЛЬНА" ІЗ ДЕСЯТОЇ ПАЛАТИ. 16+ (Із збірки "Мереживо людських доль".)

© Nataliya, 02-03-2017
Частина перша.

Я жінка. Звати мене Світланою. Мені  тридцять п'ять років і на даний момент я перебуваю на лікуванні у Цетрі Неврозів.  

Ні-ні, не думайте, я не божевільна. У мене немає ніяких психічних розладів, і мене сюди ніхто не поміщав. Мене не везли у швидкій, і не вдівали ані наручників,  ані гамівної сорочки. Я сама сюди прийшла. Власними ногами. По добрій волі.  Я зробила це так само добровільно, як колись добровільно приїхала у це похмуре і занедбане місто, про яке досі, можна сказати, чула тільки  те, що воно існує. І не більше. А зараз це місто і ця палата із брудними простирадлами, порепаним лінолеумом і важкими чорними ґратами на  невеличкому  брудному вікні без фіранок стали мені домівкою. Пристаницем для зболеної душі. Віддушиною для втомленого серця, бо тільки тут я не думаю про все, що пережила. Хоча інколи, як ось зараз, думи все ж навідуються у мою болящу голову.

Але мені тут добре, гадаю, краще, як було б удома.   Я уже майже не страждаю, бо  мій мозок відпочиває більшу частину доби під дією психотропних препаратів. Так навіть краще, бо якби кому розповіла -не повірили б. А як би й повірили, то висміяли б. Висміяли б мене і його, мого тепер уже колишнього, чоловіка.( Він ше про це не знає, але я так вирішила, бо жити з ним уже буду  не в силі.) Але більш, напевне, висміяли б мене. А я не бажаю бути "взятою у зуби", не бажаю  ані  співчувальних фразам,  ані  слів підтримки в "моїй ситуації". Я не бажаю спостерігати сумні "всерозуміючі" погляди  зі скривлених, чи то від жалю співчуття, чи від нестримної охоти розреготатись, облич. Не потребую фільшивих слів  від тих, хто ще у гірш паскудному становищі, як я  на даний момент, але  прекрасно замаскувавши власні біль і сором лізтиме давати  "розумні" поради мені, ніби-то від щирого серця...

Я не потребую толерантності, такої зараз модної, а насправді ніким не визнаної. (Що то взагалі за тупий термін? Викинути б його із лексикону... Та нехай. Може комусь від того слова легше?) Я зараз взагалі нічого не  потребую і не бажаю. Хочу тільки  тиші. Спокою,"Транксену" і... спати...
                                                                        *   *   *
Коли отримала перше повідомлення, спало на думку, що просто помилились. "Я тебе кохаю"- чергова фраза. Таких СМС-ок у цілому світі щодня надсилають мільйони. Кільки сотень, допустимо, із того числа помиляються номером. Чому б так не сталось і зі мною? Але коли це повторилось ще і ще, я почала задумуватись. Мене не називали по імені, тому мої сумніви були розділені навпіл: або це, все ж, не мені, або це хтось так жартує. Я не відповідала.

Десь за п'ять днів тих любовних признань без відповіді з мого боку почалися докори типу: " Ти мене більше не кохаєш?", "Я так скучив, а тобі ніби й  все одно", " Живу тільки тобою", "Якщо не відповіж, я помру", і тому подібна маячня.  У мене такі сантименти викликàли посмішку, бо після п'ятнадцяти років подружнього життя ми із чоловіком давно віддалились одне від одного. Ще ніби й не стали до кінця чужими, але вже й не дві споріднені душі, як тоді, коли поклялись одне одному, що готові  бути разом до смерті у горі та радості.

Читаючи ті повідомлення, навіть, твердо віривши, що вони були адресовані не мені, десь глибоко у серці я раділа за адресатку, можливо, навіть, їй заздрила, бо вона, таки, щасливіша за мене: її кохають; без неї не можуть жити;  за неї, чи без неї, навіть, готові померти. А від мене ж чекають тільки чистої білизни і смачного обіду. Інколи сексу, дуже рідко, але, саме, холодного сексу, а не кохання. Воно давно вже моєму чоловіку не потрібне. Навіть, коли, повертаючи із роботи,  підходила, щоб поцілувати,  він відвертався від мого поцілунку. У кращому випадку підставляючи щоку кривився, ніби від кислого лимона. Тільки й того.

Коли прийшла остання СМС-ска, було вже добре за опівніч. Чоловік, вже тиждень був у відрядженні. Для ділових чоловіків, а мій  в нашому місті " один із найділовіших", це звичайна справа. Рівно тиждень... "Так, сьогодні ж рівно тиждень, як почали надходити ці містичні повідомлення, -зловила себе на думці я.- Значить це він, чоловік! Це він  вирівшив розіграти мене таким чином. Чекає, що я куплюся на ті слова,  та відповім."

А що? Хороший трюк: поміняти сімку, засипати відвертими зізнаннями, щоб перевірити мене на вірність. Ай-я-яй! А я думала, він давно забув про моє існування, і якби шлунок не просив теплого борщу,  тіло розслаблюючого масажу, а ноги чистих шкарпеток, то й не згадав би. З таким успіхом ми давно  могли б найняти  служницю, але чоловік  не виносить присутності посторонніх вдома, тому і кухня, і дрібне прання, окрім основної роботи "лежать на мені."

Вітер за вікном завивав, як голодний вовк. Гілля лупило по вікнах, змінюючись дзвоном крапель дощу. Грім переливався у блискавицю. Висока стеля із чорною лапатою люстрою із  імітації на богемське скло, здавалась ще вищою, як завше, а кімната, пофарбована сірим – чорною і холодною, мов камера у в'язниці. Брррр! В таку погоду хочеться обійняти чоловіка, притулитись до його теплих грудей, обвитись пухнастим пледом, і заснути... аж до ранку. А ще краще на килимі чи ведмежій шкірі біля каміна добряче втомившись від кохання і захмелівши від келиха червоного  вина.

Але хіба  ж у нас таке  можливе?  Така романтика буває тільки у закоханих із модних телефільмів. У нас, давно забувших про почуття,  трапляється тільки секс із розрахунком на  короткотривале чоловікове задоволення супровождуване трьохразовим "ах", яке мене завжди доводить до реготу, бо плакати від розчарування я давно перестала.

І тоді я насмілилась відповісти. Я написала,  здогадуючись, хто він:   "Я також тебе  кохаю", – і,  натиснувши на "ОК", відправила.

Відповідь прийшла миттєво. "Тебе мені бракує", – висвітилось на  екрані, і я, наче колись, стрепенулась від тих слів, згадавши, як вишукано   освідчувався у коханні мій чоловік. Троянди, невеличкі дарунки придбані на  копійки зі студентської стипендії, та й просто ніжні признання. Все це було таким щирим і таким дорогим. Кохав,  тому й подобалось йому в мені усе.  На все він звертав увагу: і на нову сукню, і на капці,  і на підведені очі чи нову зачіску. Умів  сміятись і радіти, помічати  в мені щонайменші зміни, навіть  такі дрібнички, як тільки-но вищепані брови. А вже кілька років наче  мене не існує. Наче не бачить в мені тієї жінки, яку колись  боготворив. Можу й вуса відростити, та хоч бороду з бакербардами. Можу хоч протигаз натянгути – мабуть не помітив би, що брів і зовсім немає, бо ми майже не бачимось. Зранку буркне "бувай",  увечері повернеться із чергової ділової, чи якої там, зустрічі, часом повечерявши, а часом й ні,  бухнеться спати,  не видавивши із себе  навіть "надобраніч".  

В офісі майже не пересікаємось, бо у мене свої підлеглі, у нього свої. І керуємо різними сферами виробництва. Нас об'єднують тільки спільні засідання, конференції, підписи на парепах і машина "Mоulinex" із якої поодинці п'ємо каву. Все!  

Ми навіть не спимо разом. Вже зо три роки, як ми розділили наші спальні. Він зайняв меншу і затишнішу з вікнами у сад, а я- більшу і холоднішу, з протилежного боку, з вікон якої бачу  сірі стіни недобудованої сусідської вілли, від  яких ще більше  охоплює сум самотності і холод. Чи то мені, можливо, так  здається? Але без нього і пустеля Сахара здавалася б холодною, як серце без кохання, яке між нами давно охололо. Зустрічаємось іноді на нейтральній території, тобто на дивані зали, коли чоловіка "припре до стінки" інстинкт продовження роду. (Тоді він теться і ластиться, мов кіт.)  Біда, що продовжити роду ми також ми не змогли, бо без тепла й любові  навіть дерево не родить, а не те, що некòхана жінка.

Таких СМС-сок до ранку приходило ще три. В кожній признання. В кожній теплі слова. Цього  разу відрядження чоловіка триватиме довше, як звикле. Аж три тижні.  Цілих три тижні відпочинку і водночас суму, бо якби не тих кілька слів, навіть не сказаних, а написаних із незнайомого номера наче від якогось злодія, я б і не сумувала. Розчулилась. Розмріялась. Дурепа! Недарма кажуть: жінка кохає вухами. Ото я і є тією –  нею, котра розтанула, як  айсберг, він кількох прочитаних фраз, навіть не будучи до кінця впевненою, що ті СМС-ски від нього.

Цілу ніч лило як із відра, а перед очами миготіли слова: кохаю, люблю, не можу  жити... Ще кілька разів перечитувала,  і раділа, і навіть плакала.

Ранок, окрім головного болю і калюж на дорогах нічого хорошого не приніс.  Так і прокинулась досвіт сонця, яке й не мало на гадці вилазити із-за темної навіси хмар. Кава нашвидкоруч, як попало причесала волосся, бо чепуритись нема до кого. Я ж сьогодні сама собі начальник, бо мій безпосередній директор -чоловік, якого не буде ще довго. (Всі підлеглі радіють його відсутності, хоч у голос і не кажуть про те через страх, що "донесу". А я на їхнім боці. Чесно-чесно. І сама радію, що ще  цілих два тижні будем працювати у спокої, бо мій  чоловік із тих начальників, які через будь яку дрібничку доведуть підлеглого до сліз погрожуючи звільненням усім поголовно, навіть власній дружині.) Парасольку, для страхівки, покласти до сумки, і на вихід. Робота чекає.
Цілий день у офісі було на подив тихо. Ніяких  засідань  із прийняттям важливих рішень, які  під час відсутності  чоловіка належали мені. Дівчата  на честь "свята" тортика купили і баночку кави "Jacobs", щоб відмітити останній день тижня, і цілий тиждень жаданої волі. Хлопці десь навіть роздобули коньяк " Херсонес".  День не пройшов -пролетів, як мить. Ми усі здавались не просто колегами: ми були добре спрацьованою командою,  друзями. Ділились останніми новинами, цікавими  враженнями від останніх світських подій, приємними і  не дуже  життєвими ситуаціями. Ох, як мені бракувало такого спілкування. Дивно, але вони мене  сприймали не як прискіпливу начальницю, чи дружину свого начальника, а просто як одну із них. Я так відпочила душею, я розчинилась у цьому невеличкому морі із кількох щасливих молодих людей, що й сама забула, хто я, і скільки мені років. Навіть попросила від сьогодні називати мене просто Світланою, без усяких "пані", "Володимирівна",  і "Ви".

Додому ноги не несли.  Після половини дня проведеної у приємній компанії хотілось чогось більшого. Чи то хорошому настрою посприяв спокійний день, чи тих кілька крапель коньяку розмішаних у гарячій каві -не знаю, але  я не мала аж ніякого бажання переступати  поріг безрозмірної квартири із сірими, холодними, наче серце мого чоловіка, стінами. Але  й набридати молодим людям, які запрошували після роботи продовжити свято у кап'ярні  " Розмарі", також не мала охоти. Пора й честь знати. Мені все ж не двадцять...
Хороша погода, яка так-сяк протрималась цілий день, на вечір знову зіпсувалась. Холодом тягнуло із усіх кутків. Дощило. Якби зараз був удома чоловік, то точно змогла б "розвести" його як не на кохання біля каміну, то хоч на секс, знаючи наперед, чим би він закінчився - оргазмом без емоцій і голосним храпом у чоловіковій спальні.  Тому  відразу відкинула ту ідею.

Опісля десятої вечора телефон, який від ранку занімів на цілий день, подав ознаки життя. Чергова СМС-ка розірвала нічну тишу. "Я чекаю тебе. Тільки не відмовляй. Це дуже для мене важливо.", і адреса.  Те повідомлення збило мене із пантелику. Точніше сказати -добило.  За всі ці роки чоловік ані разу не запропонував поїхати із ним ні в одне відрядження. А він частенько бував і за кордоном, і у більш цікавих та калоритних містах України, як ця провінційна яма. Чому саме запрошує мене туди? Чому саме зараз?
На роздуми я потратила цілу ніч, а на ранок таки вирішила: їду. Втрачати мені нічого. А, може, навпаки,  зуміємо налагодити наші стосунки, які вже на друзки зламали власними руками? Можливо це життя дає нам ще один шанс, щоб наш шлюб не котився у до всіх чортів, і не розбився на дрібні шкаметки?

На щастя квитка вдалось придбати без проблем. Шість годин осінніх пейзажів за вікном, і я зустрінусь із чоловіком. Ото випадок! Навіть ніколи б не збагнула у своїх найзбоченіших фінтазіях, що таке може бути. Що я буду їхати на любовне побачення до власного чоловіка, який, як не дивно, сам мене на нього запросив. То буде не просто зустріч. То, напевне,  буде найромантичніший день у нашому житті. А для романтики все повинно бути особливим.

Далі буде...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Viktoria Jichova, 07-03-2017

нормально, але...

© Костянтин Маленький, 05-03-2017

[ Без назви ]

© Елен Тен , 05-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Avtor, 03-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 02-03-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Видалено, 02-03-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26177215576172 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …