Прокурора району Валерія Миколайовича Куліша розбудили на світанку.
– Вбивство, – прогуло в слухавці.
Для невеликого райцентру подія неординарна.
Скривавлене тіло покійної, напис «Школа» на пришерхлім льодку біля прохідної комбінату, тремтячий сторож-парубійко, міліція, прокурор, фотограф – слідство.
– Ти її знаєш? – звертається Валерій Миколайович до сторожа.
– Та знає, це ж його дівчина, – коментує події дільничний інспектор. – Що, Василю, скажеш? Мо’, сам уколошкав з ревнощів чи не вгодила чимось?
– Та ви що?! – божиться Василь. – Я чергував на посту, а Інна така вся, як он видите, з’явилася переді мною…
– Коли бачив дівчину востаннє? – зупиняє прокурор мерехтіння дільничного та береться за розслідування справи.
– Сьогодні, – вилітає з Василя. – Вчора, себто. Погиркалися ми з нею, – тут же зізнається, – от вона з Валькою Телічкіною й подалася… – запнувся.
– Куди? – поцікавився Валерій Миколайович.
– А я знаю хіба, – розвів хлопець руками. – До якоїсь компанії збиралися – оце й усе, що вчув.
– Школа, школа, – покинув Куліш парубка, схилився над написом на льоду. – Школа, – мудрував.
Надворі вже розвиднялося на всю, а з вікон квартири при школі лилося яскраве світло.
Валерій Миколайович у супроводі міліції ступив до квартири.
За столом, серед недоїдків і бутлів, спав парубійко. Побіля нього на дивані сопла в чотири носи купа напівроздягнених, майже голих парубків і дівчат. На підлозі виднілася кров.
Прокурор заглянув до сусідньої кімнати. Біля умивальника забачив бите скло, тую ж кров. В кутку на тапчані ще один парубок сідлав дівку.
– Ой, а це хто? – сполошилася дівка, забачивши з-за плеча жеребця посторонніх.
– Шо нада, дядя? – оглянувся парубок, але, стрівши очима міліцію за «дядею», рвучко припинив свій герць.
– Зодягайся, Кендюхівський, – керував дільничний. – І ти, Телічкіна… Ну дають, – аж рота розкрив.
За якихось хвилин десять міліція розбурхала й поставила перед прокурорські очі очманілу молодь.
– Чия кров на підлозі? – напрямки запитав Валерій Миколайович.
– Моя, – шморгнув носом Кендюхівський.
– Щось ти надто цілий, хлопче, аби так уляпати підлогу, – не повірив прокурор.
– З носа бігла, хворобу таку маю, – м’яв своє Кендюхівський.
– Це правда? – звернувся Валерій Миколайович до інших.
– Угу, – прогув найбільший, бугайкуватий.
Інші змовчали.
– Інну Крейдяк знаєте? – пильно вдивлявся прокурор у розгублений гурт.
Похнюпились.
– Її кров? – рукою вказав на підлогу.
Похилили голови.
– А вбили ж тоді за що? – ставив прокурор крапку.
– Ми не вбива… – та й захололо на вустах.
– А хто, як не ви? – громом по кімнаті.
Переглянулися всі, один Кендюхівський навіть не хитнув головою.
– За що ж людину зі світу звів, парубче? – зітхнув прокурор.
– Була б людиною – не звів би, – набундючився враз Кендюхівський. – На те й сміття, аби вітром навіюватись і за водою спливати.
– А ти що, вітер, ти – вода? – сторопів Валерій Миколайович.
– Я сам по собі, – бризнув з-під брів зневагою парубійко.
Місто гуло, розбурхане вбивством, а прокурор мався шукати тишу, а серед тиші правду.
Вірніше, правда лежала на долоні, хіба дрібні деталі вищезли з виду, але Валерій Миколайович, опановуючи заочно науку психологію та мостячись утнути по сій темі дисертацію, всіляко намагався заглибитись у безодню першопричин безглуздя, втнутого дурноголовими підлітками.
– Анатолій Цибух? – перепитує прокурор ім’я та прізвище переляканого хлопчака, що аж зеленіє від страху й каяття в слідчій кімнаті.
– Ага, – киває той.
– Ти ґвалтував покійну? – вкотре перепитує прокурор.
– Я… цей… – смикається Цибух. – Усі пхалися, а я… ні… Хотів… але… ну, я… ні.
– Конкретно кажи, – перебиває Валерій Миколайович хлипання.
– Я… цей… ні… – трясеться кімнатою.
– А інші кажуть – ґвалтував, – строго зирить прокурор.
І хилиться хлоп’яча голова.
– А на що ти надіявся? – перепитує прокурор.
– Ну, всі, то і я, – кисне хлопчак.
– Бив нащо? – не зважає на парубійків розпач прокурор, веде допит далі.
– Я не бив! – верещить хлопчак.
– А на фотографії видно – за коси дівку цупиш, поки Кендюхівський ґвалтує, – не чує зойків прокурор.
– Примусили мене! – істерика оволодіває хлопцем. – Я п’яний був! Я не тямив! Мене підставили! То все Кендюхівський, Бизел, Телічкіна, то все інші, не я, не я!...
– На що ти надіявся, йдучи на злочин? – свого добивався прокурор. – На Іннине мовчання, на відсутність покарання, на батьків, що мають гроші, на неповноліття? На що?
– Я не винен! – своєї верещав парубчак.
– І совість твоя чиста, чи й не так? – затримав Валерій Миколайович погляд на істеричному молодикові. – І тюрми ти не заслужив? Й Інни покійної тобі не жаль, себе лише жаль, себе, так, хлопче?
– Я заблудився, – похнюпився та хлипав звинувачуваний.
– Олена Гопаківська? – уточняв прокурор дані в іншої підозрюваної.
Щуреня метляло очицями, боязко косячись на Валерія Миколайовича.
– Сором не пече, каяття не з’їдає живцем? – питав прокурор.
– А чого вона з нами пішла, як не п’є, не трахається з льоту? – писнуло щуреня.
– То хіба за це слід убивати? – аж на спинку стільця відхилився Валерій Миколайович.
– Я не думала, що Кендюх її вб’є, – шаткувало щуреня слова, – я тільки попісяла на неї, аби знала, що не вище, навіть коли старша.
– І це нормально – на людину попісяти? – аж очі витріщив Валерій Миколайович.
– Так це ж по п’яні, – здвигнуло плечима щуреня. – По п’яні що хоч буває.
– То, може, й карати не варт, як по п’яні? – подався вперед прокурор.
– Я б не карала, – зблиснуло очицями щуреня. – Кендюх убив, хай іде назад на свою зону, все по заслузі, а я що – попісяла тільки. Ну, дряпнула ще пару разів. За що тут карати?
– Агнорія Пентюх? – ім’я ще одної звинувачуваної уточняв прокурор.
– Ну, я, – невдоволено відповіло дівча.
– Таке ім’я нетутешнє, якесь квіткове прямо, маєш, і в такій твані застрягла, га, Агноріє? – перепитав Валерій Миколайович.
– Ну, гульнули, то й що? – хилиталася на стільці Агнорія.
– І дівчину вбили, що тут такого, – розвів руками прокурор.
– Я її на налигачі не тягла, сама прийшла за своїм, – невдоволення аж хлюпало з дівчиська.
– Думаєш, як мати у високих колах на високім кріслі, то донечці все дозволено? – навпрошки пішов прокурор до серця.
– А що – не так? – вивернула з серця.
– Не так, – спробував своєї доказати прокурор, – тут людину вбито, дівко. Якою б ти крутою себе не мислила – людину вбито, розумієш?
– Я не вбивала! – аж верескнула розгнівано мадам. – Я гуляла собі, а за всіх, з ким гуляла, відповідати ніякий закон мене не примусить. Адвоката давайте, без нього й слова не скажу. І повідомте врешті-решт моїм батькам, бо я неповнолітня.
– А людину, немов шкіру, без наркозу здирати зі світу – повнолітня? – вибухнув Валерій Миколайович.
Агнорія мовчала й годі було достукатися до її думок – Інною там уже й не пахло, натомість міцно вгніздилися вельможна мамочка й оплачений нею адвокат.
– А в Біблії, знаєш, написано – не убий, а всі під Богом ходимо, – востаннє стукнув у заперті дверцята Валерій Миколайович.
– Ой, тільки не треба проповідей, – плюнула, прочинивши дверцята, з пітьми.
– Сергій Мамчур? – питав дані наступного допитуваного прокурор.
Мовчання стояло в кімнаті.
– Що ж ти наробив, хлопче? – звично почав Валерій Миколайович.
Мовчання.
– Дівчину нащо звели зі світу?
Тиша.
– Поглумилися нащо?
Ні шелесне ніщо.
– Себе згубив.
Ні звуку.
– Та що ж ти, німий, чи що? – підійшов до хлопця Валерій Миколайович, взяв за підборіддя, заглянув у очі.
– Я не думав, що так вийде, – чи то вуста, чи очі шепнули врешті.
– А що ти думав?
Мовчання знову.
– Ти ж іще молодий геть, ще й сімнадцяти не маєш, і все життя шкереберть, ех, хлопче. І за що – за горілку? З-за чого – з-за непогамовної матні? Так це не весь світ, Сергію. Є ще любов, душа, совість…
– Ви їх бачили? – прорвало раптом греблю, що й потік прокурорських слів змило.
– Ну… – почав народжувати Валерій Миколайович новий потік.
– Де? – бурувало з греблі.
– Між людей, – своєї прокурор.
– Немає нічого, – аж кулаки зціпив Сергій. – Я – сирота, баба паралізована в мене на руках, у якійсь клуні без світла, без газу тулимося – хто, хто зглянувся? Мільйони летять, наче пір’я, в нікуди, а ми сотні жадібні. Де совість людська, де любов, душа де? Немає. Є тільки горілка, матня, крутизна, де я можу трахнути Нюрку Пентюх, бо завтра, вичадівши з наркоти, вона здійметься вгору за мамцею й не впізнаватиме мене на вулиці. Але, незважаючи на це, я знатиму й сміятимуся з того, що, бувши сиротою злиденною, зміг певного часу засадити свого кілка в її вельможне нутро. Отак.
– А Інна Крейдяк тут при чому? – не погодився з лавиною слів прокурор. – Вона – хвора порядна дівчина. На глум її нащо повели, на смерть нащо? Вона в чім винна?
– Та весь світ – лайно, – відвернувся Мамчур. – Хай дякує долі, що так рано його здихалася.
– Ти ж нащось живеш, і вона хотіла жити, – продовжував прокурор.
Та греблю вже прорвало, вода збігла, більше й не булькнуло.
– Михайло Квіточка, він же Бизел, – скривившись, дивився Валерій Миколайович на гору м’язів перед собою. – А чого Бизел при такому ніжному прізвищі?
– Бо яка я квіточка, та я мужичище, – насмішкувато витріщилися вицвілі очі.
– Тому й ґвалтуємо, тому й убиваємо? – резюмував прокурор.
– Ну, вбивати я не вбивав – не пришиєте, – розвалився на стільці Бизел. – А що трохи впінував дівку – відмовлятися не буду. Хлюпики, певно ж, усе вже повідали, який смисл відмовлятися.
– І не жаль страченого життя? – примружив очі Валерій Миколайович.
– А що його жаліти, як його вже немає, – стенув плечима Бизел.
– То могло ж бути, – скрикнув прокурор.
– У життя немає такого поняття – могло, не могло. У життя є дві основи – є й немає. І міст між ними. Інка пішла в немає, я пішов у є – змінити тут нічого вже не можна, скільки б не балакали.
– Змінити можна було, – наполіг Валерій Миколайович.
– Якби можна було – змінили б, – байдуже кинув Бизел. – Значить, змінити не можна було, раз трапилося те, що трапилось.
– Невже в душі твоїй нічого не тенькнуло після скоєного? – чи то вжахнувся, чи здивувався Валерій Миколайович.
– А що воно мені дало б, те тенькання? – не зрозумів Бизел.
– Совість розбудило б, – скрикнув Валерій Миколайович.
– Вона ще спати не лягала, – розсміявся Бизел.
– Себе хоч пожалів би, чи що, – обурився прокурор. – І тижня на волі не побув.
– А чого мені себе жаліти? – почухав потилицю Бизел. – Я собі раду скрізь дам.
– Ти хоч знаєш, що воно таке – давати собі раду? – розчаровано мовив Валерій Миколайович.
– То навчіть, – витріщив насмішкуваті очі й рота розкрив, уперед подавшись, Бизел.
– Іди геть, – махнув рукою Валерій Миколайович. – Жаль на тебе часу.
– Отож-бо, – розсміявся Бизел. – Кожне хоче когось повчати, тільки не знає, з чого почати й про що казати. Тож краще мовчати. Істинно ваш поет Михайло Квіточка, – ще й вклонилося єхидно, паскудне.
– Валентина Телічкіна? – блимнув Валерій Миколайович на дівулю, що копичилася на стільці. – Що ж ти, Валентино, подругу під смерть підвела?
– Вона мені не подруга, – відрізала дівуля.
– Ну, як же, – не погодився Валерій Миколайович, – однокласниці, за однією партою, як не помиляюся, сиділи. Разом, так сказати, зросли, разом дозріли. А ти її під ноги та з цього світу. Чи ж гоже так?
– Гоже, – твердо відповіла Валентина.
– А за що? – поцікавився прокурор. – Чому така твердість у судженнях, ненависть така чому?
– Не люблю показушно біленьких, насправді чорних, як і всі, – відповіла Телічкіна. – Як чорна, то будь чорною, не ламай комедії з білизною, не пускай пилюки людям у очі.
– Роз’ясни, – зацікавився Валерій Миколайович.
– Нащо воно вам? – відбрикнулася дівуля. – Це до справи не відноситься. Це особисте.
– До справи все відноситься, – розтлумачив прокурор. – Одне обтяжує, інше полегшує. Не буває стороннього в сьогоденні, бо майбутнє всіма лапами своїми стоїть абсолютно на всіх опорах у сьогодні.
– Про мене, – відвернулася Телічкіна.
– М-да, молода ти особа, Валентино, а вже згнила в злобі, – розвів руками Валерій Миколайович.
– Через неї, між іншим, згнила, через вашу, як ви уявляєте, великомученицю, – рвучко повернулася дівуля до прокурора, не вимовила, бризнула словами.
Валерій Миколайович мовчав, чекав подальшого вибуху зродженої хвилі обурення.
Вибух не забарився.
– Вона в мене з-під носа хлопця вкрала. Столичного. Підставила йому свою піцунду, аби побабрався, та й відштовхнула геть. Він на мене око клав, а після неї поклав болта. Сука! Та якби не вона, не валандалася б я оце з Кендюхом та Бизелом, а в столиці по пристойній квартирі походжала. Все, все клеїлось, а вона, паскудниця, як водою на несхоплений клей – і розповзлося все, розлізлося, наче паперовий кораблик серед широкої ріки. Тепер вона з Василиком своїм то гиркаються, то любляться, а я оскому із зеками збиваю та горе горілкою ллю. І це, ви вважаєте, справедливо? І хіба не варт за це вбити?
– Я вважаю, не варт, – заперечив прокурор.
– Та що з вами балакати, – замикалася Валентина, – ви на службі, як казенний ствол, ви в моралі весь, ніби пуголовок у теплій річці. А знайшовся б хтось єден, що на службі вам напаскудив і вкрав її, службу доходну, я б хотіла побачити, як виплигнули б ви з моралі та при першій-ліпшій нагоді, маючи гарантію безкарності, того паскудника порішили б.
– Гарантії безкарності не існує, – мовив прокурор.
– Та якби не козел Кендюх, що й дівча до пуття зарізати не зміг, хто його знає, скільки віків шукали б ви вбивцю чи вбивць, – злістю брязнула дівуля.
– Ти не права, дівчино, – продовжив Валерій Миколайович. – Немає тої причини, що примусила б мене вбити людину в наш мирний час. Бог сказав – не убий, а вище Бога немає пророка на світі.
– Бог багато чого казав і всі теє чули, от тільки діє кожен по своїм розумі, не по Божім слові, – не погодилася з прокурором Телічкіна.
– Тому й мучимось, а не живемо, що Бога тримаємо збоку, – ніс Валерій Миколайович істину до дівчини.
– А де його ще тримати? – розсміялася Валентина. – Ще сказано в письмі – «не судіть, то не судимі будете». І де Бог у прокурора, котрий вимагає суду?
– Ну, ти не ліпи горбатого до стелі, – аж обурився Валерій Миколайович просторікуваннями дівулі.
– Не ліпіть ви, не ліпитиму і я, – огризнулася та. – Не вплутуйте Бога між людей там, де не його мелеться. Проводьте допит, як викликали; що, де, коли – розпитуйте; не тисніть на кнопку «нащо». Сором не гукайте, він до мене однак не прийде, каяття не звіть – я його прогнала.
– Ну й дурепа, – ледь не сплюнув прокурор. – Хлопців на світі тьма, а життя в тебе одне. Хлопці хвицали й хвицатимуть, а те одне ти вже сплюндрувала, що ні хлопців у нім нормальних, ні днів райдужних у найближчім часі не буде. То чи варто було вбивати подругу, вбиваючи разом і своє життя?
– Вона мені не подруга! – аж верескнула Телічкіна. – Вона – ворог, а з ворогом на війні не церемоняться.
– Де ти війну вбачила, дівчино? – зітхнув Валерій Миколайович.
– Скрізь! – верещала дівуля. – Всяке родиться для війни, бо, аби вижити, кожен повинен весь вік воювати зі всім і всіма. По-інакшому в цьому світі не буває. Ваш Бог нас посилає на війну, аби по прибуттю до нього сортувати на переможців і переможених.
– І ким себе вважаєш, Валентино Телічкіна? – запитав прокурор.
– А я не Бог, аби сортувати світ і себе в ньому, – набурмосилась і замовкла.
– Григорій Кендюхівський? – запитав Валерій Миколайович останнього й основного учасника вбивства Інни Крейдяк.
– А то ви не знаєте, хто я такий, – нахабно відповів той.
– Як подивлюся, борзий ти, – зауважив прокурор.
– А ви мені не тикайте, – бундючився вбивця. – Є процесуальні норми, які вимагають поваги до підозрюваного.
– Ого, – аж присвиснув Валерій Миколайович.
– Не ого, а так точно, – нахабнів Кендюхівський до краю.
– Не жалкуєте про скоєне? – в лоб запитав Валерій Миколайович.
– Було б за чим, – сплюнув Кендюхівський.
– Людину ж загубили, душогуби, – скрикнув прокурор.
– Сміття, – наголосив підозрюваний.
– А хто сортувальник? – наступав прокурор.
– Я, – очі в очі дивився вбивця.
– І хто ж ти такий? – допитувався Валерій Миколайович.
– Григорій Кендюхівський, – незворушно відповідав допитуваний.
– Ну, до совісті твоєї звертатися – марна справа, – підбив підсумок Валерій Миколайович. – А себе хоч не жаль, життя свого не жаль?
– А що ви мені зробите? – звузив очі підозрюваний. – Вбити не вб’єте – не маєте права. Засадите – то я вже там був, жив, проживу й далі. Дасте довічне – відсиджу двадцятку, а там, гляди, просльозяться та й випустять. Подумаєш, біда – довічне ув’язнення. Сидиш, попльовуєш у стелю, пахати не треба, а годують, бо мусять, а глядять, бо інакше не можуть, а піклуються, бо зобов’язані. Батя тої Інночки покійної пахати буде, як віл, аби за його податки я жив-поживав і туги не знав. Прорвемося, товаришу прокурор – не тушуйтеся.
– Який я тобі товариш? – здійнявся Валерій Миколайович.
– Поки не засуджений я, ви мені товариш, – щирив зуби Кендюхівський. – І ще раз наголошую – я вимагаю звернення на ви. Як повноправний громадянин України.
– Ну-ну, – заграв жовнами Валерій Миколайович.
– Жалкуєте, певно, за тридцять сьомим роком? – потішався Кендюхівський. – Це б шльопнули мене – й усього ділов. А так мусите перевиховувати. Така у вас робота, нічого не поробиш – кріпіться. І майте витримку та повагу до вбивці, – та й розреготівся.
– Між іншим, хлопче, – опанував себе Валерій Миколайович, – я є послідовним прихильником заборони смертної кари, як міри покарання за будь-який, навіть найтяжчий злочин. По-моєму, один Бог має владу над людським життям. І ніхто, крім нього.
– А як же я? – весело перепитав Кендюхівський. – Ніби й не Бог, а бритвочкою чик – і вся влада в моїх руках. Десь похибка вкралась у ваші твердження, товаришу прокурор. Щось не стикується. Про мене забули. Бо мав і я право на людське життя, вірніше, на його припинення.
– Бог тобі суддя, – не знайшовся на інше Валерій Миколайович.
– А ви тоді нащо? – допитувався, сміючись, Кендюхівський. – Ваша функція яка? Здати мене на збереження в буцегарню до Божого суду? Яка ж нікчемна, дрібна у вас робота, товаришу прокурор – безвольно берегти для Бога тих, хто в своїй волі його переступив.
– Забрати! – дав команду прокурор конвою в коридорі та вказав на підозрюваного.
«Спокійно, спокійно, – приводив до порядку думки Валерій Миколайович. – Вибухнути, розсипатись осколками – значить, отримати поразку. Перед ким? Перед якимось виродком, що осатаніло розтріпав власну душу, увірувавши в свою роль сміттєсортувальника між людності. Їй-богу, інколи хочеться просто пристрелити подібного негідника. Але ж це і є поразка. Кажеш, хлопче, хоча ні, це ж не ти казав, Бог нас посилає на війну, аби посортувати на переможців і переможених? Може, й так. От тільки невтямки багатьом, у чім критерій сортування. Кожне прагне вивищитись над іншими й над Богом і в цьому бачить перемогу. Але чи є це перемогою для Бога? Не убий, навіть якщо маєш для цього всі підстави, шанси й можливості – може, в цім істинна перемога. Відібрати собі людське, не корчити з себе Бога – єдиний шлях Божого створіння, що зве себе людиною, до справжньої людини, створеної за образом і подобою Господніми. Осягнути цей шлях, стати на нього й не звернути – одна-єдина справжня перемога на Землі. Перемога добра над злом.»
