ALTEREGO
18+
Я бачила його, точно бачила, як оце вас зараз! Чому ви мені не вірите? Я кажу правду! Він був там, він приходив до мене, а ви його не пустили. Я кажу правду, правду. Чому ви такі жорстокі, чому не вірите, чому змушуєте мене страждати?! Ненавиджу!
Випустіть мене, увімкніть світло, мені страшно! Ма-мо, ма-мо, матусю, навіщо ти так зі мною?! Не чують. Вони не чують мене. Чому? Чому ви не чуєте мене, чому не хочете увімкнути світло? Хіба я багато прошу? Ні чують. Ніхто мене не чує. Що робити, що робити? Треба заснути, так, треба лягти і заснути. Це мені все сниться. Я засну, а коли прокинуся, то все буде інакше, все буде геть іншим. Я опинюся вдома, разом з мамою і татом. Я буду гратися з сусідом Андрійком, я не буду бити його, не буду хотіти завдати йому шкоди. Я добра дівчинка, я добра дитина, я хочу додому, я хочу ходити до школи, я буду їсти вівсянку на сніданок і буду одягати білі колготки, я буду, буду, буду…
Ой! Що це? Хто тут? Це що, миші? Ай, ай! Випустіть мене, ви мене чуєте! Агов, тут є миші, ту зубасті пацюки. Мені страшно, вони мене покусають, а я боюся крові, я боюся крові…. Де ви всі подівалися. Темно, нічого не бачу. Котра година? Де вікно, де двері? Куди виходити? Ой-йой.
Я хочу у туалет. Так, я хочу у туалет. Агов, випустіть мене, я хочу у туалет! Чуєте?! Я хочу пі-пі, я хочу пісяти, сцяти, я хочу срати, ви, покидьки! Ви злі люди, чому ви наді мною знущаєтесь?! Я нічого поганого не зробила, я хороша дівчинка, я добре вчуся у школі, я слухаюсь маму і татка. Агов!
Холодно, тут холодно, мені холодно. Ме-ні хо-ло-дно! Але вам, здається, начхати на мене. Та чого я соромлюся: вам на мене насрати! І мені на вас також. Я ненавиджу вас, ненавиджу вас усіх. Так, це я все зробила.
«Мовчи. Не кажи їм».
Це я зробила. Це я, це я! А ти замовкни. Чого прийшов. Тут темно, я тебе не бачу. Вони вимкнули світло, щоб я не бачила тебе.
«Це не біда. Я зараз вкручу лампочку».
Ти не зможеш. Ти несправжній. Вони це знають. Ти підставив мене. Це ти, це не я повісила Андрійка. Це ти у всьому винен! Йди геть. Бачиш, куди я потрапила через тебе. Мене запроторили у психушку. Тут навіть нема де подзюрити. Йди геть, йди геть!
«Ти ж знаєш, що це неможливо. Я один тебе ніколи не покину. А вони зрадили тебе. Я ж казав, що твої батьки зрадять тебе, що вони відмовляться від тебе».
Це неправда! Вони ніколи від мене не відмовлялись. Мама гладила мене і казала, що підтримає мене, якщо я у все їй розповім.
«І ти тепер бачиш, до чого це призвело. Навіщо ти розповіла їй. Я ж тебе попереджав. А назад вороття немає. Я не зможу все виправити».
А що ти взагалі можеш?!
«Я ж кажу, що зараз увімкну світло».
Ні! Не смій цього робити. Я не хочу тебе бачити. Я взагалі більше не хочу тебе бачити. Чому ти не зникаєш? Ти ж казав, що покинеш мене, якщо я все зроблю, як ти кажеш.
«І ти порушила свою обіцянку».
Ні. Нічого я не порушила. Я все зробила. Я зробила так, як змогла. А ти, та ти…
«Ну, не плач. Ти ж знаєш, що я не люблю, коли дівчата плачуть»
Я не плачу. Тобі здається. Ти не бачиш.
«Помиляєшся. Я все бачу. А ти хіба не бачиш. Я вже увімкнув світло і дивлюсь на тебе, заплакану, брудну, знесилену».
Я не вірю тобі. Ні вірю, не вірю! Ти не можеш мене бачити.
«Я бачу тебе усю, бачу твою рожеву майку, порізи лезом на руках, засохлу кров, припечені йодом ранки і бинти, які ти намагаєшся зняти».
Як це? Як це можливо? Я не вірю, ти що, справді тут, зі мною. Стоїш біля мене і досі мене не обійняв?!
«Я не смів, поки ти не покличеш мене. А тепер я бачу, що ти потребуєш мене. Зроби крок уперед. Ходи до мене, обіймемось. Ось так».
Так, це ти, я відчуваю твоє тепло. Пригорни мене під своє тепле пальто. Ось так, так краще. Тут так холодно, так самотньо. Твій шарф також зігрівав мене. Дай його мені, я закутаю собі шию та обличчя, щоб не дихати тутешнім смердючим повітрям. Ось так, ось так.
«Я знав, що ти не змінилась, навіть якщо втратила очі. Тобі вже не потрібне світло, тобі не потрібно бачити мене. Ти і я – ми одне ціле, ми разом. А як інакше. Твої мама і тато зрадники. Вони запроторили тебе сюди. І все через те, що ти маєш одного єдиного друга. Дехто має багато друзів. А я у тебе один. І я ніколи не зрадив тебе».
Це так, це так. Ти такий теплий, такий хороший. Вибач, що я накричала на тебе. Але стривай. Тепер і ти став заручником у цій лікарні, разом зі мною, чи не так.
«Ні, не так. Хіба для мене, хіба для нас колись існували заборони, хіба нас щось зупиняло? Ми обов’язково звідси виберемося. Разом. Я і ти, моя пташко. А коли ми вийдемо звідси, вони за все поплатяться».
Так, вони всі поплатяться. А найперше моя зрадлива матуся.
«Саме так, моя розумниця. Їй слід вирвати язика, щоб вона більше ніколи нас не видала, щоб ми більше не потрапили сюди».
А що мої очі. Хіба я більше не зможу бачити. Ти казав, що у мене виростуть нові очі. Я допомогла тобі вилізти з моєї голови через очі. Мені боліло, мені дуже боліло. А тепер, здається, я бачу, я щось бачу. Так, я бачу ці стіни, я відчуваю їх, як тебе. Я вийду звідси. Я вийду і ти підеш разом зі мною. Але я не хочу, щоб вони тебе побачили. Залазь назад, але одяг залиш тут. Я одягну твоє пальто, закутаю обличчя шарфом, надягну капелюх і вони не упізнають мене. Якщо хтось запитає мене, що я роблю у їхньому місті, то я скажу, що маю тут незавершені справи. Я повернусь додому і натисну на кнопку дзвінка. Мама чи тато відчинять двері і я випущу тебе.
«Так, молодчинка. Все буде, як з тим невдахою Андрійком. Він також не встиг упізнати тебе. Ти гарно замаскувалась під мене, але мене ніхто не може знайти, бо у мене немає паспорта, немає сторінки у соціальні мережі, немає громадянства. Але тепер тобі треба прикинутись хорошим дівчатком. Роби так, як вони хочуть, виконуй все, що вони кажуть. Не бійся. Ніщо не може завадити тобі. Ніякі таблетки не позбавлять мене від тебе. Тому приймай їх. А тепер продовжуй кликати їх. Нехай відчинять, нехай відчинять цю самотину».
Так. Я маю бути сильною, розумною, сильною. Я все зроблю правильно.
Гей, випустіть мене, я буду чемною, я зроблю все, що ви скажете! Чуєте мене, я все зроблю, все!..
Будь ласка!
