Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Не убий ч.1

© Михайло Нечитайло, 22-02-2017
(Попередження - +18, в даній частині твору присутній опис жорстокої сцени насилля).

Чоловіки – не сповна розуму шукачі неспожитого апетитного фрукта серед зголоднілого, обмеженого в харчах натовпу.
Інну Крейдяк бісила ота несосвітенна чоловіча дурість. Василь, її хлопець, перемацуливши до неї з десяток дівок, сполоснувшись урешті й у її жолобі, раптом закопилив губу.
– То ти не цього, не з незайманих, – скривився та став осторонь.
– І хто мене об тім питає, невже хлопчик, що ні нюхав, ні бачив нічого?! – вибухнула.
– Ну, знаєш, – патякав, шкребучи потилицю, – коли в мене що й було, то інакше, як гульнею, забавою те назвати важко. Тебе ж мав за серйозну сторінку мого щоденника, з’явившись у нім, ти мала розписуватися на кожній наступній сторінці, доки й зшитка того. Не п’єш, не куриш, гарненька, розумом, думав, підбита, в скромності скупана – се не гульня, а серйозна знахідка на путі, до якої варто схилитися. Дарма, певно, нагинався – блискучий скарб при детальному огляді виявився звичайнісіньким скельцем з битого посуду, яким усі дороги встелено.
– А хочеш, доб’ю тебе, сердешного? – впритул наблизилася, жаром-полум’ям дихнула в ще вчора найкращі очі. – Не п’ю, не курю не тому, що не хочу, а тому, що з печінкою в мене негаразди. Хвора я, Василю. Геть, певно, сміттям у очах твоїх стану, еге ж?
Не стала чекати відповіді, пішла геть.
Якби ж тільки словами стиралося все з серця. Слова – піна; серце – глибини; в словах буря вирує, а на серці камінь лежить так само, як і вчора, як позавчора – не зсунувся ні на йоту, не скришився, не зменшився.
Василь, гейби ще з десяток образливих нісенітниць зварив своєю дурною головою та складав перед її очі – він однак єдиний грів душу, мовби ввібрав у себе весь світ і її саму тим вбиранням поглинув до краю. Кохала його, всім серцем, душею всією кохала, та й він шарівся щодня від почуття нездоланного перед нею -  а тут, глянь, не першим до річки ступив; і так усім зневажив, що одну річку видить, а ліси, гаї, степи, зорі на бе́резі поза річкою вже нічого не вартують, мовби їх і немає, а є одна річка, яка колись по весняній дурості змела повінню місток через себе й через те мусить, певно, втекти під землю, бо вже вона – ніщо, і світ її – нуль.
Йой, Василю-Василю, в свої загати глянь, перш ніж намули з чужих гудити зібрався. Не виймай чийогось серця з душі, не сели в річці, бо річка – проста водичка, що плюскотить між літ; а душа – вічна стежина, якою йдуть у світ. От тільки як нитку цієї думки втягти в голку твоїх дум, Василю? Як?
Як потвердити, що молодість іноді хоче вивищитися, сама не знаючи, над чим, що аж до безголів’я здіймається?
Як відкрити в твоїм серці, Василю, двері прощення й нехтування скаламученою до тебе річкою заради єднання доль, списаних небесами з однієї сторінки буття?
Сам же чиїсь річки переходив чоботиськами своїми, не задумуючись об цноті – гульня, забава, кажеш. Бо що б то ти за парубійко був серед товариства, де всі плавали в річках-озерах, а ти некупаним між них стикався? Зацькували б, заклювали б, як оті ворони незграбу зі своєї зграї.
Невже думаєш, Василю, що дівочі пенати не ті ж воронячі зграї, що й хлопчачі? І коли тобі вісімнадцять літ, а всі навкруг подруги про свої звихи аж захлинаються, так переповідають, якось аж незручно ніби, що печаті на всіх дверях у тебе незрушені.
Під ту пору ніякового мовчання Валя Телічкіна й звела мене, Василю, зі столичним Кирилом. Весь у репі, з кіскою заплетеною та сережкою у вусі, він гойдався серед викоханої ним зверхності до всього десь у таких висотах для провінційної дівулі, що, аби його взирити, всяка задирала вгору голову, аж на спину падала. Табуном весь райцентр за Кириловою кіскою бігав, мовби за коралями в позолоті. Всяка аж мліла, як окидав її Кирило поглядом  і підморгував хтиво. Всяка, Василю, мліла, зомліла і я.
І що вже з того, що з рота Кирилового тхнуло, наче з віками непровітрюваної буцегарні, що кіски його вкрилися липким потом і лізли, як вужі, до рота, псуючи бодай якусь краплю радості з гріха, що весь він, Кирило той, був якийсь шпичакуватий і засьорбаний та бридкий серед першопроткнутого болю – що з того, коли він учалапав уже в річку; тож чи гидуй ним, чи жени геть з долі та з пам’яті, чоботиська його вбрели до твоєї ріки – й це факт, хоч кричи, хоч плач, хоч сама себе заплюй, але факт від того фактом бути не перестане.
Було б знати, що за якихось два місяці хитнеться серце до тебе, Василю, зірветься з основ і покотиться аж ген до нестями – хто б на ті кіски та сережки столичні сквапився.
І нащо бовкнула тобі, Василю, що хвора, що печінка ще з молодості негаразди сіє в здоров’ї? Йшла від тебе, ніби назавше, а тепер іду ось до тебе, милий, іду додому – може, все ми зітремо на порох і запалимо-таки з нього наше вогнище. Попри мою збовтану річку, попри хвору печінку, попри твої забави та скрушні зітхання, мовляв, не тобі рушити цноту мою судилося – може, все зборемо, адже ми кохаємо. Це теж факт, як і всі інші факти – гожі й негожі; факт найважливіший, першооснова, з якого інше все викочується, як яєчка з птаха.
Інна дійшла до будинку, зайшла до під’їзду.
– Ох, здоров, – Василь, несучись кудись по східцях, ледь шкереберть не полетів, забачивши дівчину перед собою.
– Здрастуй, – відповіла.
– Куди йдеш? – запитав.
Уже й вуста розкрила, вже й спалахнула, аби видихнути: – «До тебе.»
А він доточив слівце й немов потушив іскру.
– Куди шлях мостиш, скаламучена? – і стоїть на східцях, либиться, наче дурник, що ввігнав сокиру в свою долю та тішиться, споглядаючи тої долі конання.
– Не хвилюйся, не до тебе, – пахнуло попелом на парубка.
– А куди ж? – здивувався. – Чи й не печінку лікувати?
– А так, так, – потвердила. – Пити-гуляти йду. Геть з дороги, – й почовпла нащось східцями вгору.
– А мені на роботу треба, оце йду, – невідь-нащо кинув він їй навздогін.
– Хоч і на сьому греблю, хоч і під греблю, – злість пхнула вниз по східцях.
Спіймав, завдав на плечі, стояв, не міг з тою ношею рушити.
– Йди вже на службу, – відправляла парубка до виконання належних йому обов’язків охоронця на прохідній комбінату.
Відправляла, бо самій не було ні до кого, ні нащо дертися східцями багатоповерхівки, а він стояв, дивився, цікавився все-таки – то до кого ж ти прийшла, Інно.
Дякувати долі, по східцях зверху цибала Валя Телічкіна.
– Інко, погнали зі мною, – вирегочувала, – така компашка затусовується, блін, аж вилиці зводить від крутості.
– Пішли, – аж зраділа Інна, – я ж якраз тебе й шукаю оце з-за тої компашки.
Сплюнув Василь, пішов своєю дорогою.
Сплюнула Інна й теж пішла своєю.
Оглянулися разом – чи не перетнуться хоч колись дороги.
– А звідки ти дізналася, що Кендюх і Бизел з тюрми вийшли? – допитувалася тим часом Валя.
– Та це… – запнулась Інна. – Не знала я нічого, - зізналася чесно.
– Чого ж до мене тоді йшла? – не вгавала Валя. – А-а, – наразі здогадалася, – з Василем погиркалась, а я, як відмазка…
Інна промовчала.
– Як затичку мене використала, аби соплі перед Василем не бігли, – пащекувала Валя. – Ну, що ж, пішли, побачиш, що таке справжня гульня. Це тобі не сюсюкання з Василиком про соловейків. Це, знаєш, пацани із зони вернулися, там такі гейбахи будемо вивищувати, аж Бог з неба втече.
– А де гуляєте? – тільки й поцікавилась Інна.
– У школі.
– Де?!
– Ну, Кендюхова стара при школі завгоспом товариться, має там хату. Це десь збрила, от Кендюх нас до себе в нору й кличе, - охоче ділилася інформацією Валя.
Біля генделику до Інни з Валею приєдналися Лєнка Гопаківська та Нюрка Пентюх. Вони вже давненько марудились і цмолили пиво, чекаючи на Валю, а от Інна в компанії була їм у дивину.
Нюрка аж носом зашморгала.
– А ця куди, в неї ж печінка, їй же градус, як смерть, – не соромлячись, бовкнула.
Інну аж зло взяло – ще тільки шістнадцятки всякі їй дороги й не вказували.
– Доростеш до мого, тоді й питатимеш, – відрізала.
– Ойо-йой, - набундючилася Нюрка, – які ми дорослі. Ну, прямо в мамки годяться. Ти хоч перед пацанами не осклизни, мамко.
Такою нашорошено-зворохобленою компанією й утелющились у квартиру при школі.
– Мужики, увага, тьолки чаляться, – гримів Кендюх, вивищуючись із-за столу.
Посоловілими очима глипав на «тьолок»  Кендюхів товаришок Бизел, між пляшок мостили мармизи до споглядання новоприбулих Сергій Мамчур і Только Цибух – найкрутіші випускники місцевої школи.
– Штрафну дівкам, – плямкнув, важко облизавшись, Только.
– Сопля, витри шнобеля, – гавкнула до Толька Валя, але від штрафної за спізнення відмовлятися не стала.
Інна вжахнулася – їй нажбурили повен фужер горілки.
– А вина немає? – несміливо запитала.
– Є віскі, – вирячився Бизел.
– Ну, дєвочки, викушаймо по чарочці за те, що ми з Мишком відкинулися, – підняв келиха Кендюх.
– За мене й за Григу! – підтримав Кендюха Бизел.
Всі потягли горілку до шлунків.
Інна ледь зробила ковток.
«Господи, я ж копита завтра відкидатиму, як стільки вжлуктю,» - вжахнулася.
– Ти що, маєш щось проти, що ми відкинулися? – навис раптом над дівчиною набурмосений Кендюх.
– Мені не можна, печінкою мучуся, – знітилась Інна.
– То якого хрена сюди припхалася? – не зрозумів Кендюх. – Пий хоч першу чарку, що ти тонуєшся, як іномарочка нев’їжджена. Валько, таку твою, я ж просив баб привести, а не целочок манірних.
– А що, целочки не в смак? – пискнула Гопаківська Лєнка.
– Мені після зони все всмак, – зареготів Кендюх. – Але не люблю неповаги.
– Не можу я пити, – випросталась Інна. – Випити чарку й поважати людину – різні речі, – відчеканила, як на мітингу.
– Ну, добре, але ще хоч ковток зроби, не брикайся, – пом’якшав Кендюх.
Погодилася, приклалася до фужера, а Кендюх підставив під фужер руку, притис скло до вуст.
– Пий до дна, пий до дна! - лунало за столом.
Пирхнула, хотіла відвернутися, але не дали. Де не взявся Сергій Мамчур,  затис голову в долонях. Так і вилили гуртом горілку з фужера – половину в рот, половину на груди.
– Та ну вас!... – обурилась Інна, хотіла йти геть.
– Сядь! – гримнув-наполіг Кендюх. - Закуси, як належить.
Смеркалося. Компанія гула й гуляла, аж виверхні котилися понад школою.
– Я два роки зону трубив, – припхався знову до Інни Кендюх. – Маєш випити й другу чарку.
– Не буду, – запротестувала дівчина.
– Мене це не пече – маєш випити, такий закон, – Кендюх відступати не збирався.
– Інко, не курви́, – розпашіла Телічкіна зі шматком оселедця в руках підсіла з іншого боку. – Сидиш тут, як сич, надута, а нафіг нам тверезі свідки, га? – крикнула до всього товариства.
Матюком попер Только Цибух – явно був проти тверезих свідків.
Шістнадцятки Лєнка й Нюрка верещали, як недорізані – бажали взріти, як хлище Інка «водяру».
– Пий, бо інакше кирдик, – провів пальцем по горлу буйволуватий Бизел.
Сергій Мамчур, вайлувато повертаючи язиком, і собі пробубонів:
– Пий, бо я не люблю товктися на тверезих – слабо кричать.
Інна вибухнула гнівом.
– Ти куди мене привела, теличко драна?! – відштовхнула Вальку з оселедцем. – Я вам що, шльондра з попідтиння?!
Валька, дарма що впала,  відштовхнута, зі стільця, оселедця з руки не випустила, а, піднявшись, звезла тим оселедцем Інну по обличчю.
– Ти кого теличкою обізвала, пікавко? – наче спирт, палали синім полум’ям Вальчині очі. – Ти кого штовхаєш, проститутище?
– Геть з дороги! – намірилась Інна покинути гульню, облишивши думку про негайну помсту за оселедця на своїй щоці.
Та раптом, ні з того ні з цього, на плечі Інні стрибнула Нюрка Пентюх.
– Бий лярвоту! – верещала й увірвалась руками між кіс.
Лєнка Гопаківська поспішила на поміч – розпустила, як кицька, кігті та щосили дряпала Інні лице.
Інна не втримала оборони – впала на підлогу.
– На! На! – гамселила недавню подругу, наче непотріб, ногами Валька.
– Кльово баби глиздяться! – реготів Кендюх.
– Чікі-пукі, – пробебав нащось п’яний Мамчур.
– І-іх! – повискував, підстрибуючи за столом, Только Цибух.
Першою стомилася Телічкіна.
– Хух! – витерла піт. – Вставай, суко, біжи вмийся, бо пацани вже на взводі – прийшла пора шаленого сексу.
– Угу, – прогув Бизел.
– Нате, – піднявшись, витираючи кров, дала Інна товариству дулю. – Он вам, хлопці, сучки, біля них і хекайте, – вказала на дівчат серед кімнати, – а я не з того тіста. Маю хлопця, йому й належу, а ви всі, як і отой он простір за підвіконником, суть одне для мене – порожнє місце.
Гордо відкинула із закривавленого розбитого й подряпаного лоба злиплий жмут кіс, рушила до сусідньої кімнати вмитися.
– А за побиття відповісте, – мовила в дверях.
– Я не пойняв, – обурився Кендюх, – Валько, що це за фіфа така неприступна?
– Та яка там неприступна, – сплюнула вхекана й розпашіла Телічкіна. – Та вона в усіх вас разом відсмокче, а тоді ще й ноги розставить.
– Гей, ти, дрантя, – поповз за Інною до умивальника Бизел. – Тут дівахи кажуть, що ти в рот береш. То присідай, я впхну.
– Тільки посмій підійти, – оглянулась Інна, шукаючи чогось для захисту. – Пожалкуєш, – але нічого, крім зубної щітки, гожого для оборони, в кімнаті більше не було.
– Вона приндиться, – ображено мовив до товариства Бизел, – вони не хочуть відкривати рота.
– Ні, ти глянь, – верещала серед квартири Нінка Пентюх, – жерла з нами, пила,  а хлопцям шмат шкурки жаліє. От паскудище.
– Це не годиться, – погодилася Гопаківська.
– Ану, Бизел, відійди, – взявши до рук пляшку з-під горілки, зайшла до Інни в кімнату Телічкіна. – Гей, подруго, ти за кого це нас маєш? За якусь ганчірочку, об яку кожне падло може витерти руки та язика? То ми не ганчірочка, ми – круте товариство; вляпалася – живи за законом, комизитися будеш за порогом. Після кайфу, – зареготіла. – Давай пацанам, що просять, нас тут чотири на чотири, черги до котроїсь із нас з-за тебе ми створювати не маємо бажання. Втямила?
І стисла в руці пляшку.
– В мене є хлопець, я його кохаю, я нікому нічого не дам, – твердо відповіла Інна.
Удару по голові пляшкою не чекала. Але удар був. На підлогу сипалося бите скло, а поверх нього валилося долі дівоче тіло.
Телічкіна нахилилася до непритомної, навіщось заглянула їй у рот.
– Дихає, – повідомила, – жива, отже. А зуби рівнесенькі, білесенькі, між такі тільки й пхати ваше, пацани, причандалля. Шуруйте, – заохотила.
Інну посадили на стілець. Бугайкуватий Бизел, вирячивши очі, виволік із глибин матні свого пуделя.
– Ой, – зойкнули шістнадцятки, – міцний інструмент.
– Вийдіть геть, вам ще рано споглядати скарби, – нащось випхав шістнадцяток з кімнати Кендюх. – Чекайте черги.
Безтямна Інна зсовувалася зі стільця.
– Валько, тримай, чи що, – біснувався розохочений Бизел. – Бо ніяк у позу стати не можу. Та роззяв їй добре рота, щоб не зціпила, гляди, зуби.
Телічкіна послужила за утримувача, Бизел відбугаював, аж засапався.
– Валько, промий дівці рота, – роздягався тим часом Кендюх. – Бизел, там на серванті в мене фотік валяється, ану візьми, запротоколюй дійство.
Від вилитої на неї кварти води Інна прийшла до тями. Нестерпний біль у голові туманом осідав у очах. Але ніякий туман не міг вигнати з мізків жахіття того, що відбувалося. У міцно затиснутому Вальчиною рукою роті товклося Кендюхове…
Збоку ж спалахували фотоспалахи.
Інна мимоволі прикрилася рукою від фотоапарата.
– Приберіть їй руку! – волав Бизел. – Закрила всю сцену, нічого не видно.
– Хлопці! – верещала Валька до Сергія з Тольком. – Ідіть допоможіть!
Ті прибігли, тримали гуртом. Бизел фотографував. Все з’їдене й випите рвалося з Інни назовні, на кляте Кендюхове знаряддя. Та Кендюх не зважав, іржав, як кінь, плюючись незродженим втраченим потомством у стрімкий потік Інниного згидування. А Бизел фотографував.
До справи ще мостився й Только. Але Вальці набридло тримати напівмертву Інну, тож вона її пустила й та сповзла на підлогу.
– А як же я? – спустивши до колін труси, стурцяв по кімнаті збуджений Толик.
Нагодилися шістнадцятки.
– Ткни їй між ноги, – порекомендували.
– Не хочу між ноги, хочу в рот, як пацани, – вередував Толик.
Мірився, мірився та тільки розсопливився передчасно на глум шістнадцяток.
– Ф-фе, – верещали, – яка гидота ці школярі.
– А яка гидота ця обпльована Інка, ф-фе! – верещали ще гучніше.
Гопаківська, цмолячи пиво й ледь стоячи на ногах, белькотіла:
– Я вмию цю суку. Сіроня, зніми з мене труси.
Запінений Сіроня, якому теж праглося сексуального розвою, не зняв, здер з Гопаківської ті злощасні труси.
– Ох, супер, – виливала на напівмертву Інну випите пиво здичавіла від градусу та всезагального бенкету Лєнка.
– Отут мене й бери над нею, – верещала до Сіроні, стаючи в позу. – Супер, екстрим, кайф! – аж захлиналася.
Скінчивши екстрим, потяглися до товариства в сусідню кімнату.
– П’ємо, набираємося сил і трахаємося далі до знемоги, – керував Кендюх.
Що й робили, заглиблюючись у ніч, забувши про нещасну біля умивальника.
Вона ж нагадала про себе ближче до ранку. Заскрипіли двері й на порозі постала не людина – примара.
– Відпустіть, – ледь вимовила.
– Як її відпустити? – першій дійшла до тями масштабність скоєного Телічкіній.
– Хай іде! – дурнувато верещали шістнадцятки. – Та повіситься чим швидше, бо ми її інакше, як пидаркою, звати відмовляємось.
– Ага, – ледь вимовив Мамчур.
Только вже не міг вимовити нічого.
Бизел тільки щоку почесав п’ятірнею:
– Бачиш, дівко, до чого приводить непокора товариству – повзеш угноєна, наче скотина. А мала б розум та повагу до нас – людиною була б.
– Відпустіть, – не слухала повчань, об однім благала Інна.
– Пішли, проведу додому, – піднявся Кендюх. – Бо ще не дійдеш, а надворі морозець. Не вистачало, аби замерзла. Нам, знаєш, зайвий клопіт ні до чого.
Вийшли надвір. Мовчки йшли містом.
– Нащо ви так? – тільки й запитала Інна.
– А хто ти така, щоб про це питати? – визвірився раптом Кендюх. – Хто ти така, щоб супроти мене сіпатися? Дєточка, та я зону пройшов, мені все по барабану, а тут ти зі своїм – ви для мене порожнє місце. Ні, це ти для нас порожнє місце.
– Та яке я порожнє місце? – важко вимовляла Інна слова. – Повз порожнє місце тихо проходять мимо. А в моє життя ви ввірвалися, наче нелюдів зграя – й уже нічого немає за вами, ні людини, ні її душі, ні долі, ні радості, одні клапті кругом. За що так, нащо, який вам з цього здобуток, окрім дикого безглуздя та власних пожмаканих доль?
– Про наші долі не хвилюйся, – мовив Кендюх, – ми їх зашиємо в надійні стіни незримої нічної невідомості.
– Жити мені не можна? – чи то запитала, чи то потвердила Інна.
– А ти хочеш? – заглянув Кендюх у дівочі очі.
Не відповіла.
– Нащо все це? – тільки запитала.
– Не знаю, – чесно зізнався Кендюх. – Просто інколи рве дах, а що на когось летить шифер – то в кожного своя доля й свій момент на її віражах. Хтось проходить віражі, а хтось мусить розбитися – я тут при чому. Всі під Богом ходимо.
– Всі, – погодилася. – Під Богом ходимо всі, до Бога – одиниці.
– Твоя правда, – засміявся Кендюх, – сьогодні до Бога йти тобі. Вже звиняй, така в тебе планида – піти туди з моєї легкої руки. Чи маєш щось проти, хочеш хоч і обпльованою, але нудити цим світом далі? Що скажеш?
– А воно тобі треба, моє казання, воно тебе схвилює хіба? – байдуже мовила.
– Певно, що ні, – не сумнівався. – Пішли ось сюди, в підвал, – запропонував. – Як чесно, мене хвилює одне в цім світі – я сам. Між іншим, як і тебе, як і всіх інших.
– Мене вже не хвилює ніщо, – зітхнула. – Мене вже немає, ви всю випили до краплі. Людина тільки здається непізнанною й безмежною. Насправді ж вона – маленька чарочка водички. Вилити її, випити –  секунда часу, один порух. Навіть думки не треба на неї тратити, отак бездумно р-раз – і все, й лише мокре місце.
– Без мокрого місця не обійтися, – погодився Кендюх і заштовхав дівчину до підвалу. – Кричати будеш? – поцікавився.
– Ні, – мовила. – я ж кажу, випито мене до краплі. Ні крику, ні стогону, ні страху, ні волі – нічого не лишилося. Тільки понівечене тіло – а нащо воно мені, коли душу стерли? Вбивай уже, чи що.
Кендюх дістав з кишені бритву, тьмяно блиснув у пітьмі метал.
– Все, – тільки свиснуло в повітрі.
В останню мить раптом нестерпно захотіла жити. Без душі, обпльована, згиджена й понівечена – жити. Наче зблиснуло що в думці: аби вернути душу, волю, кохання, серце й розум – жити. Першим же до спорожнілого тіла вернувся страх і щосили жбурнув його в пітьму, геть від бритви.
Вернувся, щоправда, запізніло, бритва, дарма що не дістала шиї, полоснула по грудях.
Другим до тіла повернувся стогін.
– Що? – вчувши його, десь зверху поцікавився Кендюх.
– Жити, – третім вернулося слово.
– Пізно, – став на шляху всіх повернень Кендюх з бритвою в руках.
– Не убий, – останньою верталася молитва.
Не послухав – ударив бритвою по горлу та й пішов геть.
Стисла рукою шию – хотіла жити.
Крізь кров і біль видерлася східцями з підвалу. Через скверик і дорогу від будинку – комбінат, де на прохідній чергує Василь.
Йшла, спотикалася, падала, підіймалася, йшла – жити.
Серед туманів і проваль, стелячи червону стежку, добралася до прохідної.
Постукати не стачило сил, пошкреблася в двері – вийди, Василю – жити, жити.
Вчув, вийшов назустріч Василь.
У її тьмяніючих очах засвітився вогник радості. Хотіла щось сказати, але перерізане горло не зроджувало звуків.
Зрозуміла – молитва була тим останнім, що вернулося до неї. Інше все лишилося там, за червоною стежкою в підвалі.
Вже відлітаючи, закривавленим пальцем написала на пришерхлій калюжі – «школа».
Аби все, що не повернулося до неї, громом упало на голови тих, хто зробив її неповерненкою.
Щоби хоч спокій на тім світі, а повернули-таки.

                                                             (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 14-04-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Avtor, 22-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 22-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nataliya, 22-02-2017

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Видалено, 22-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.53302597999573 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …