Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44529
Рецензій: 87081

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Конкурсне оповідання №5

© Конкурс прозових творів "Підказка", 20-02-2017
ІНТЕРМЕЦО ІЗ ПАРАСОЛЬКОЮ
Він одразу привернув до себе увагу пасажирів. Невисокий чоловік у картатому пальті та темному капелюсі. Незнайомець зайшов до автобусу на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, повернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого денною метушнею міста.
Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя прикривав широкий плетений  шалик, що заважало визначити вік пасажира. При собі пан мав парасольку і облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою.
Виходячи в центрі міста, він допоміг зійти з автобуса згорбленому дідусеві, подав його речі. Дякуючи, старий  поцікавився:
– Ви ж приїжджий?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– До нас по роботі? Чи в гості?  
– Маю тут справу, – невизначено кинув той, розчиняючись у натовпі.
«Справу, то справу», – розважливо пробурмотів дідусь і подався у бік Академічної. Дорогою прокручував у голові майбутню лекцію. Але поміж формулами раз по раз  виникав епізод недавньої зустрічі. Щось дуже знайоме і водночас тривожне збурювало почуття старенького. Іван Петрович форсував пам’ять, щоб зрозуміти, звідки бралося це відчуття. Колишній студент? Забутий однокласник? Товариш із далекого дитинства? Ні, ні, ні.

***
– Вітаю, Іване..кхм..Петровичу, – пролунав м’який  баритон і хтось несподівано схопив старого попід лікоть. Дідок здригнувся. Підняв очі. Аж тепер помітив, що стоїть біля дверей деканату, а перед ним розплився у широкій усмішці сивобородий  декан.
– Сервус, Теодоре Матвійовичу – відказав дідок, – що у тебе  за манера наскакувати зненацька?
Іван Петрович та Теодор Матвійович були давніми приятелями, тож не дивно, що за відсутності сторонніх зверталися один до одного на «ти».
– Е-ее, та бачу, суне якийсь гриб із формулами на чолі. Та ще й двері до деканату намагається протаранити своєю течкою. От і вирішив зупинити ґранду.
- На цей раз, любенький Дорцю, не привід для кпинів. Я щойно химерну оказію мав.
Іван Петрович розповів про ранкову зустріч.
– Не мороч собі голову, пане професоре – порадив декан, – диваків на світі повно. Мав би клопіт про що думати. Зосередься краще на лєкції. Зараз  наші стажери-американці слухатимуть твою. І щоб мені без звиклих ґєців, гаразд?
Дідусь лише артистично махнув рукою і потупцяв до аудиторії.

– І на закінчення… – видихнув Іван Петрович хрипким тенором, витираючи хусточкою кутики рота. – Хтось, може, має якісь запитання?  Аудиторія мовчала. І тут пролунав приємний дівочий голос. Гарненька студентка підвелася зі стільця, облизала пухкі вуста і промовила:
– Пане професоре,,у мене є.
Дівча видало чудернацьку і надто розумну, як для її вигляду, фразу-питання, що стосувалася щойно прочитаної лекції.
Іншого разу професор точно б замилувався на хвильку цією кралею. А потім, оцінивши її інтелект, поважно і водночас з ноткою  грайливості дав би відповідь на запитане.  Але замість прояву замилування, старенький зблід мов крейда. Його обличчя витягнулося, а одна брова припіднялася. Так, на запитання  він  відповів. Але  якось автоматично, сухими словами, наче завченими і повторюваними досі вже не раз. Геть чисто забувши  про жартики, якими любив пересипати лекції.
Дорогою до кафедри кілька студентів поцікавилося, як він себе почуває. Настільки кепсько він виглядав.

***
Споночіло швидко. З-за хмари на мить вигулькнула повня і знову зайшла за хмару. В обличчя війнуло різким ранньовесняним повітрям. Чоловік у плетеному шалику ще мить постояв, про щось міркуючи, а тоді наглухо зачинив вікно. Рішуче заклав на голову незмінного капелюха, вихопив із парасольниці  парасольку, спустився сходами вниз і вибіг із готелю.
Через кілька хвилин у кімнаті знову засвітили світло. Тільки це був не господар. А два чужаки. Користаючи з відсутності  винаймача, заходилися метушливо нишпорити у його речах. Нарешті  дійшли  до валізки. Легко здолавши код у замку, руки у чорних шкіряних рукавичках обережно витягнули  із брунатного замшевого чохла металевий ланцюжок і піднесли вгору. На ланцюжку забаламкала підвіска у вигляді анкха.
–  Срібло найвищого ґатунку.
–  Робота самого Ґолдсільвера. А він  засранець,– профі, свою справу знає.
Інша пара рук у таких самих рукавичках теж попорпалася  у валізі і видобула звідти оксамитову торбинку. За мить з торбинки на темно-синє покривало ліжка висипалися дрібні лискучі циліндрики із звуженими наконечниками.
Два блідих обличчя перезирнулися і дві нитки вуст скривилися у напівпосмішці.

***
Гарненька панночка безпечно цокала підборами попри «Ґранд готель» посеред глупої ночі. В передчутті жаданої зустрічі раз по-раз облизувала пухкі вуста. Проспект був порожнім. Ніби ніяких явних загроз. Але у повітрі витав дух чогось зловісного. Здавалося от-от мало статися якесь жахіття: страшний злочин чи трагедія. До глухого провулку, що огинав готель з лівого боку, залишалося ще кількадесят метрів.
Панночку вчасно зауважили патрульні поліцейські, Степан Підіпригора та Павло Кочубей, що якраз несли нічне чергування. Степан відчинив дверцята  поліцейського авто і весело гукнув до панночки, яка дріботіла повз них:
– Дівчино, вам не страшно? Сама і  так пізно.
Панночка збентежено зупинилася і повернула голову у бік машини.
– Страшно, –  скрушно надула вона пухкі уста і кокетливо стріпнула довгими смоляними  віями.
– То сідай до нас, підвеземо, – радо запропонував Степан.
При цих словах Павло, що жвакуляв у салоні холодний чебурек, ласо гигикнув. Степан шикнув на нього.
– Дякую,– проспівала панночка. – Я б з радістю, але сукня помнеться. Краще проведіть. Тут недалеко, – вона кивнула головою у бік Глухого провулка.
Степан вийшов із машини, поправляючи форму і ремінь з кобурою.
За ним, дожовуючи перекуску і витираючи рот рукавом, з’явився Павло.
Глухий провулок ковтнув перехожих у своє туманне воло. Тут було ще тихіше, ніж на проспекті. Кожен крок  глухо відлунював  і танув у примарному  світлі підсліпуватих  ліхтарів. Напівморок заважав роздивитися навіть найближче довкілля, а зі середини провулка починалася суцільна темрява.
Зненацька Павло зашпортався за щось  і вилаявся. Тоді нахилився і підняв із бруківки довжелезну брудну ганчірку.
– Хтось шарфік загубив, – хмикнув Степан і, вихопивши його з рук напарника, повісив на гостряк огорожі.
Обтріпуючи руки від грязюки, відчув на пальцях щось липке.
– Що, песики обгидили? – пожартував Павло, теж обтріпуючи руки.
На щастя, характерного  «собачого» запашку носи не вловили. Лише земляний  із металевим повівом. Степан  підійшов до ліхтаря, щоб роздивитися долоні. Та дорогою ледь не впав, послизнувшись.
– Бомжі тут секонд влаштували, чи шо,  – зіронізував Павло копаючи обтоптаного  капелюха з-під Степанових ніг, щоб той міг спокійно дійти.
Але до ліхтаря дійти так і  не встигли.
З боку скверика, що темнів обіч готелю, долинув стогін.
Поліцейські кинулися туди. Панночка зацокотіла слідом.

За кілька метрів ліхтарний посвіт вихопив  з нічного туману старушка, що згорбившись, сидів на бордюрі, виставивши на брук ноги у гостроносих черевиках .
«З інтілігентів», – дещо зневажливо подумав Степан, зауваживши на дідусеві  класичного покрою штани прасовані на кант і добротне кашемірове пальто. Штани  і пальто мали по собі темні плями, засвідчуючи про ймовірний контакт з вологим бруком.
« Або алкаш, або старому стало зле», – прикинув Павло.
– Допоможіть, допоможіть! – перед  поліцейських із темряви. зненацька виник  сивобородий чоловік  в окулярах.
-- Що тут трапилося?– діловито запитав Павло, хапаючись за кобуру.
– Моєму другові погано, на нас напали, – скоромовкою зашелестів дідок, – ходіть, допоможете бідолаху підвести, бо сам я не впораюся.
Степан і Павло рушили до потерпілого.
– Хто ви такі і хто вас так? – кинув Павло, зауваживши , що у сивоволосого теж одяг добряче поплямлений, а до підборіддя прилип шматок чогось подібного на запечену кров чи  болото.
– Ми поверталися з наукової конференції. Тобто з дружньої вечері опісля. Якийсь тип у капелюсі весь час  ішов за нами. А потім зник. А далі почалося. Навіть згадувати не хочеться..
-- Степан, підійшовши до дідуся, вхопив його попід пахви і почав підіймати. Той привідкрив одне око і захрипів.
– Живий. – вигукнув Степан, - Паша, поможи, самі кості, а тяжкий, як мішок з гі.. з бульбою.
Павло закинув одну руку дідка собі на плечі. Але вона ковзнула і опала вниз.Тоді він підхопив строго під пахви зі спини. Від ваготи хлопець хитнувся і подався назад. І тут його нога оперлася у щось м’яке. Він повернув голову і лупнув очима. У напівтемряві погано було видно, але Павлу здалося, що це – людське тіло.
– Тут щось валяється, – стишено просопів до Степана, силуючись втримати обважнілого дідуся, - садимо старого на землю, треба глянути, що там.
Але  до Степана в ту ж хвилю підскочив сивобородий з лементом:
– Не впускайте!! Він закотив очі, він знову мліє, він помирає! Благаю вас, рятуйте!
Поліцейським  довелося далі вовтузитися з потерпілим. Та спроби поставити діда на ноги результату не дали.
– Стьоп, держи його, а я викличу підмогу, –  зорієнтувався Павло і витяг  рацію. Але вона чогось не працювала, – От чорт, давай свою, Стьоп.
На жаль, виявилося, що свою Степан залишив в автомобілі.
Павло не гаяв часу:
– Ви тут побудьте, а я зараз.
Залишивши потерпілих на напарника і панночку, що розгублено тупцювала збоку і кліпала очима, побіг до машини.

Повернувся швидко. Разом з рацією захопив ліхтарик, щоб краще роздивитися місце пригоди.
Панночка вже не тупцювала, а  стомлено прихилилася до ліхтарного стовпа і жувала жуйку. Весь її вигляд виказував крайню нудьгу.
«Не вигорить курві нині заробити», – єхидно промайнуло у Павловій голові.
Степан і далі підпирав собою дідуся. Той настільки охляв, що навалився грудьми на голову поліцейського, а  свою вмостив на його плече, як на подушку, звісивши зі Степанових рамен тонкі руки. Дідок наче видовжився і тепер виглядав значно вищим, ніж тоді, коли сидів скуленим на хіднику.
– Зараз під’їде підмога, садови його на землю, – скомандував Павло і посвітив ліхтариком спочатку на Степана, а потім на зомлілого.
Зненацька  потерпілий заворушився, підняв голову, і враз відступив від Степана. Степан хитнувся і, мов лялька, опав на брук. У яскравому світлі ліхтарика поліцейський побачив, як із шиї напарника сочаться дві тоненькі, темно-багряні цівочки.  
Павла заціпило. Ліхтарик випав з ослаблої руки, ляснув до бруку, двічі підстрибнув і покотився у стічну канаву..
– Стьопа-а, – нарешті затремтів його слабкий голос, коли він побачив  просто перед собою закривавленим обличчя воскреслого дідугана. – Це шо ж таке діється, шо ж то таке.. е-е…и-и..?..
– Нічого особливого, невеличка інтермедія. – знову виник з темряви сивобородий  в окулярах. Його сумне обличчя теж було закривавленим. У світлі ліхтаря блиснуло ікло. – Прощальний банкет, друже. прощальний банкет. Ми і так надовго затрималися у цьому місті.

***
Небо ледь починало світлішати, коли сирени сповістили соний квартал про прибуття «підмоги». Поліцейські повискакували на проспект і оточили порожню поліцейську автівку, що сиротіла поблизу «Ґранд готелю».
– Ну що там, Миколо? – гукнув один патрульний до іншого, який зазирнув у салон.
– Знайшов, – відказав той подаючи по черзі в’язаний шалик і потерту валізку.
– Це ті самі, про які нам телефонував анонімний свідок. Підозрюваний залишив особисті речі. Носенко, беріть на екпертизу. Барабаш, виводьте собаку. Постраждалих має бути двоє. Рядовий Підіпригора і рядовий Кочубей. Рацію мені негайно!..
…Що? На Вороного 2 трупи? Опізнали? Все сходиться. Обгородити місце злочину і опергрупу сюди…
…Перший, прийом-прийом, я «Астра». Колоті рани шиї. Зброї не знайшли. Нападник втік з місця злочину. А, поширте фоторобот і  дані про нападника…

***
Заскреготав метал, каналізаційний люк із грюкотом гепнув у пази.
Руки у чорних рукавичках обтріпали одна одну. Інші дві, теж у рукавичках, подали хусточку, щоб ті перші витерли із себе бруд та іржу. Потім передали першим елегантну парасольку-тростину.
– Пливи, Полтво пливи, – замугикав хрипкий тенор і додав:
– Як необачно, пане Мисливцю,  як необачно.
– Пане професоре, він думав, що Гонората його не впізнає і дасть вшитися, – відказав м’який баритон.
– Я його вела ще з Амстердаму, – проспівав приємний дівочий голос, перервавши на мить чвакання жуйки. А потім, соковито прицмокнувши, ледь схлипнув:
– Поліціянтиків шкода. Вони були солоденькими на смак.

Умови конкурсу:  gak.com.ua/creatives/1/44066  












Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

+

© Галина Михайловська, 22-02-2017

+

© Avtor, 21-02-2017

+

© Видалено, 21-02-2017

+

© Елен Тен , 20-02-2017

+

© Viktoria Jichova, 20-02-2017
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.72517395019531 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …