Рівномірно стукали колеса електрички, за вікном блимали телеграфні стовпи, вітер тріпав далекі крони дерев, а стиглі хліба розливалися по сам обрій, зрідка впираючись об смуги лісу. Вони сиділи навпроти під вікном: Вона дивилася на краєвиди, Він, подавшись до Неї, щось розповідав, незґрабно жестикулюючи. Показала на церкву, яка з’явилася на обрії, наче напнуті вітрила пролітала над полями. Він закивав з повагою й розповідав далі.
Потім йшли сільською дорогою. Неякісний асфальт плавився, сильний вітер не давав відчути спеку, розтріпував одяг, розвивав його довге волосся, намагався пожмакати її охайну зачіску. Залишили за собою вітрила церкви. Йшли до краю села, щоб потім, подолавши дорогу через поле, опинитися під лісом.
- Як змінився ліс відтоді, як я востаннє гуляв тут. Ми були з дідом Грішею справжніми друзями. Він добре знав ліс, не просто стежки й просіки - кожне деревце. Усе тут живе. Воно росте, розвивається, має свою історію. Дідо Гріша знав багато про дерева, впізнавав кожне. Як велика сім’я - уявляєш! А в дерев’яному домику його - так затишно, наче якоюсь повагою все пронизане; коли я приходив до нього, то завжди приймав мене, як найбажанішого гостя після ста років розлуки. Він вже певно постарів, стільки часу пройшло. Глянь, цей клен був ще зовсім тонесенький, як я його бачив востаннє, а тепер який, гордий, стрункий. А стежка зовсім поросла. Тобі вигідно йти? Навіть, якщо дідо Гріша переселився на село, то подивишся на дім. Посидимо трішки. Всередині пахне травами. І хочеться мовчати. Говіркими є люди тільки в гостях, а в себе в дома люди мало говорять. У діда я був завжди вдома. Настрій спокою, вдоволення! Відчуєш!
Відхиляючи гілки, допомагав їй пройти. Над ними шумів вітер, але під кронами було затишно.
- Я тільки тепер розумію скільки значила для мене ця людина. Його просте ставлення до життя, до мене. Тільки тепер я розумію, що дім, цей дім на узліссі, був для мене світом, де навколо - любов, це було так близько біля мене, я ходив у тому, дихав і був. І відтоді, як я переїхав у місто, тільки того й шукаю. Шукаю дому! В кожній людині мені хочеться бачити того, хто створить просту й добру атмосферу взаєморозуміння, тепла й довіри. Мені здається, ти єдина, хто може створити мій дім.
Дивилася на нього поглядом спокійним, похиливши на бік голову.
- Вже й узлісся. Це там!
Золото залило їх. По сам небокрай - колосилося поле. Він побіг трішки вздовж лісу. Повернувся і прокричав:
- Це було тут, я добре пам’ятаю!
Зайшов у хліба. Пшениця хилилася під вітром. Вона не підійшла, сіла собі на землю. Дивилася: вітер тріпав його футболкою й довгим волоссям, все ж таки - це було гарно. Усміхнулася в серці. Такі дні запам’ятовуються назавжди.
Він потянувся до неба. На очі набігли сльози, але в серці прокинулося щось подібне на усмішку. „Вітер висушить!” - подумав і не витирав сльози.
