Батьки може й хотіли б більше спілкуватися з дітьми, та за повсякденними клопотами не встигають. Інша справа дідусь, він нікуди не спішить. Високий, кремезний з довгими сивими вусами. Якось гралася Марійка з подругами в піску на дитячому майданчику і дівчаткам став заважати маленький хлопчик.
- Бачиш стоїть дід – каже Марійка.
- Он той страшний?
- Ага! То мій дідусь. Будеш заважати я його покличу.
Дідусь тільки на вигляд страшний, а насправді чуйний, терплячий та ласкавий. Наприклад, минулого літа в селі, на дачі, Марійка ввечері розігралася і не захотіла лягати спати.
- Не хочеш не треба – каже дідусь. – Пішли на вулицю, не будемо заважати братикам та сестричкам.
Вийшли на вулицю. Після задушливої кімнати Марійка стояла зачарована виглядом нічного зоряного неба. Раптом в високій траві щось зашаруділо і голосно сердито засопіло.
- Ой, що воно! – Марійка злякалася і обома руками обхопила дідуся за ногу.
- Їжачок.
За якусь хвилю їжак виліз з трави, і сердито сопучи, пішов через дорогу.
- Ось бачиш, це їжачок. Іди гуляй.
- Темно ж і нікого немає.
- Так, всі вже давно сплять.
- Страшно! Дідусю, погуляй зі мною.
- Я спати хочу, гуляй сама.
- Дідусю, а що воно шумить?
- То жабки кумкають!
- Як же вони кумкають, коли схоже неначе якась машина гарчить.
- Та їх так багато, що голосу окремої жабки не почуєш. Все зливається в єдиний хор.
- А це що за пташка співає?
- Соловейко.
- Дідусю, давай трошки посидимо послухаємо.
Сіли на лавочці біля хвіртки. Марійка пригорнулася до діда, дивиться на зоряне небо, слухає жабок та соловейка. І так їй хороше, що й не помітила як заснула. З цього моменту кожного вечора перед сном виходили на вулицю, як казав дідусь послухати літо, поки жабки та соловейко не перестали співати.
- Дідусю, а чому вони більше не співають?
- А в них дітки народилися. Ніколи їм тепер.
- Можна подивитися?
- Соловейко ховає гніздечко в кущах так, що його неможливо знайти. А от жабок завтра всі разом сходимо на озеро подивимось.
Дідусь дотримався слова і наступного дня сходили до озера. Дітвора з величезним задоволенням спостерігала як на мілині плавали пуголовки. Йдуть додому і раптом з верби біля дороги заспівав соловейко.
- Що це ти надумався?! – здивувався дідусь.
- До кого це ви, діду?
- Бачите, соловейко співає ввечері та рано вранці. А зараз майже обід. Та й в цю пору року соловейки вже не співають.
- Може то не соловейко, а гарнодзьоб? – задумливо промовила Марійка.
В селі літом з дідусем гарно. І взимку в місті не погано. Дідусь забирає ввечері Марійку з садка та затіває найрізноманітніші ігри. Зазвичай Марійка першою вибігає з приміщення і ховається в одне і те ж місце. Дід робить вигляд, що не може її знайти, удавано сердито бурчить, що знову ця капосна дитина десь сховалася, а йому шукай. Коли знаходить, вона вискакує із схованки і лякає діда. Той робить вигляд, що страшенно злякався а дівчинка заливається дзвінким сміхом. На це дід декламує віршик з відомого мультику: « Гей руденька зупинись! Не пустуй і схаменись! Там де ти чекай біду, час вже братись до ладу». Марійка, а вона насправді руденька, підбігає до дідуся, обнімає і щиро просить, щоб він не сердився. А потім обходять на дитячі майданчики, граються допоки не подзвонить мама, що пора йти вечеряти.
Марійка останнім часом радиться з дідом з ким їй дружить в садку. Там є хлопчик Кирилко – найвищий, найсильніший, найрозумніший. А ще є Веніамін, який приносить до садка найкращі та найдорожчі іграшки і завжди дає Марійці погратися. Дідусь каже, що дружити треба з обома. Хоча якщо Марійка дружить з Веніаміном лише із-за іграшок то це не дружба. Це зветься іншим негарним словом, якого дідусь звичайно ж не каже.
Цього разу дід прийшов забирати онуку разом з бабусею Веніаміна.
- Бабусю, бабусю, подивись що я написав - вискочив з групи збуджений та радісний Веніамін. Бабуся взяла аркуш і позеленіла.
- Ви подивіться що вони тут творять – тицьнула аркуш діду в руки і кинулась до виховательки, залишаючи брудні сліди на підлозі.
На аркуші нерівними, великими літерами, багато разів, скільки вистачило місця, було написано слово «жопа». Не встиг дід второпати що до чого, як бабуся повернулася, вихопила аркуш і знову ринулася в бій.
- Нічого не розумію – виправдовувалася вихователька. Ми сьогодні вивчали літеру «Ж». Я їм пояснила, що літера нагадує жука, показала як вона пишеться. Потім роздала аркуші, олівці і дала завдання написати цю літеру якомога більше разів, скільки вистачить місця. Хто їх напоумив писати таке навіть не здогадуюсь.
- Це він – тицьнув пальцем в чорноокого хлопчину Веніамін. – Я в нього побачив.
- Це не я – писклявим голосом вигукнув хлопчик. – Я в неї побачив – тицьнув пальцем в пухкеньку кучеряву дівчинку.
- Це не я – в свою чергу заверещала дівчинка. – Це він - тицьнула пальцем в іншого хлопця.
В решті решт дійшли до того, хто спричинив цю ситуацію – Кирила. Відчуваючи неминучу розправу, діти потрошку відсунулися подалі від хлопця. Одна Марійка залишилися поруч з Кирилом, взяла його за руку і наїжачилася готова виступити на захист товариша.
- Не дружи з ним, він поганий – злобно, на ходу кинула бабуся і пішла одягати свого онука.
Марійка глянула на діда величезними здивованими очима. А що він мав казати: «Не слухай цю дурну бабу!». Так не можна, виросте дитина не чемною, не буде шанувати старших. Підтримати сказане теж не годиться. Зробив вигляд, що нічого не чув.
- Ніхто не чіпатиме твого Кирила. Пішли одягатися.
Марійка поглянула на виховательку. Видно погляд останньої підтвердив його слова, бо дитина неохоче відпустила руку і попленталася до шафок.
Цього разу вона мовчки, понуро вийшла з садка, ніде не ховалася, а якось приречено посунула додому. Щоб якось відволікти і розвеселити дитину дід зліпив сніжку і кинув їй у спину. Вона повільно повернулася, глянула сумним зверхнім поглядом:
- Ех діду! У людини трагедія всього життя, а вам би тільки гратися!
