ЕРЛ (з продовженням)
(За мотивами твору Елен Тен «Об’єкт №17»)
1.
«Ерле, у вас параноя, ви перегрілися чи занадто довго перебували у відкритому космосі?»
«Ні, зі мною все гаразд».
Тоді якого біса, як кажуть земляни, ви перетворились на невдаху і не здатні більше надавати об’єктивні дані спостережень за відповідними номерами?!»
«Пане Ігле, я вказав у звіті причини, через які не можу його завершити».
«Мені ці причини є незрозумілими. Досі вам ніщо не заважало на відстані спостерігати за об’єктами. Мені надали дані вашої продуктивності. Перші десять об’єктів, за якими ви вели спостереження, були описані майже досконало і вас, Ерле, підвищили до спостерігача-експерта і дозволили вести спостереження на відстані, що дорівнює відстані від планети об’єктів спостереження до кільця астероїдів»…
«Ці об’єкти, пане Ігле, що вам давно відомо, називають себе людьми, а рідну планету Землею».
«Не розумію, до чого це ви, Ерле? Звісно, я це знаю, але мені ці назви не подобаються. Існують правила ведення документації та оформлення звітності. І не мені вас повчати, що і як ви маєте записати, чи не так?»
«Саме так, пане Ігле».
«А якщо так, Ерле, вам доведеться виправити свої помилки і захистити рівень спостерігача-експерта».
«Саме так, пане Ігле».
«І якщо «так». Вам доведеться повторити долю бідолахи Укла».
«Саме так. Тобто як, повторити долю бідолахи Укла?»
«У прямому сенсі. І я не жартую, Ерле».
«Але ж Укл не повернувся. Ви розумієте, що наражаєте мене на небезпеку?»
«Ви помиляєтесь, Ерле. Не я, а ви наразили себе на небезпеку, подавши той недолугий звіт про об’єкт №17. А через вас і весь наш науковий центр опинився під загрозою. Через вас і через таких я ви, рушиться усталений порядок речей у Всесвіті. Але ви цього, не дивлячись на постійні зауваження, не хотіли і не хочете, як я бачу, збагнути!».
«Але ж там смертельна атмосфера, ми не дихаємо, як люди… як об’єкти, киснем. А рівень радіації, забруднення, інфекцій та швидке розмноження вбивчих для нас бактерій! Ви посилаєте мене на вірну загибель!»
«Ви, Ерле, здається, забагато перейняли від своїх об’єктів. Не на загибель, а на перетворення – ось як це називається».
«Мені вже все одно, як це називається. Слова можна перетворювати як завгодно, і ті об’єкти, подібно нам, навчились зберігати та передавати інформацію за допомогою штучно створених носіїв, навчатись і навіть творити. Помираючи, але залишаючи по собі спадщину знань».
«У-у, ха-ха-ха… Ерле, я не сміюся, ні, я так злюся на вас, що ледве стримуюсь. Ми шукаємо не інформацію і знання, яку вони навчилися зберігати, ми вивчаємо їх самих».
«Я це знаю, добре знаю, пане Ігле. Але ж вони, на відміну від нас, зберігають інформацію не лише у вигляді холодної статистики. По їхнім чисельним творам та культурній спадщині, можна вивчати дещо інше, ніж самі об’єкти. Таке враження, що всередині них є щось, що здатне творити…»
«Маячня! Я більше не хочу цього чути, годі! Це лише ваше бачення, марення, фантазії, припущення. А нам потрібні аргументи, факти, докази, які б я міг надати Вищій Раді для пояснення неспроможності нашого наукового центру більше надавати об’єктивні звіти. Послухайте, Ерле. Я чудово розумію, що ця місія є небезпечною і, фактично, квитком у один кінець. Але якщо ви хочете довести свою теорію, то це можливо зробити лише у такий спосіб. Часу у вас обмаль, так як життєвий цикл об’єктів занадто малий, і вам потрібно встигнути застати на планеті той об’єкт №17 живим. Максимально замаскуйтесь і не видайте себе. У розпорядженні наукового центру є спеціально розроблена система дихання на цій чужинській планеті. Вона не досконала, і вимагає повного маскування тіла. Успіхів вам».
2.
«Ерле, чому це сталося саме з тобою? – роздумував Ерл. – Ці люди так потворні, їх так багато. Чому вони тягнуться один до одного, але у своїх бажання настільки чужі та одинокі. Апарат підтримуватиме моє життя не більше десяти земних діб. Я маю встигнути дослідити Романа, так він себе називає. Чому називає? Чому не об’єкт? Об’єкт –це по-нашому, а по-людськи, це як я Ерл. Винен. Пан Ігл звинуватив у всьому мене. Старий недоумок. Він боїться змін, він не приймає теорії Ікла про всесвітній розум. А тепер і я пропаду, якщо не доведу її. Я мушу, така доля багатьох першовідкривачів та дослідників майбутнього, нового майбутнього моєї раси».
3.
Водій автобусу міг заприсягтися, що той чоловік з’явився на зупинці нізвідки. Він вже збирався натиснути кнопку та зачинити двері, як боковим зором помітив у дзеркалі високу постать. Водій озирнувся назад і впевнився, що йому не здалося – високий чоловік, у капелюсі, пальто та закритому шаліком обличчі, непоспішно заходив у салон.
«Одразу видно, що ви не тутешній, – заговорив з незнайомцем пасажир автобусу.
Незнайомець нічого не відповів, сховався у найтемнішому місці салону автобуса та почав ще дужче затуляти своє обличчя шаліком, притримуючи його долонею у грубих шкіряних рукавичках. А щоб уникнути небажаних розмов, незнайомець почав покашлювати, імітуючи хворобу, людям неприємну.
4
«Як я розумію, досвіду роботи у авіабудуванні ви не маєте?!»
«Так, тобто ні… Тобто я займався проектуванням космічних кораблів...»
«Це не те саме, пане Романе, ви ж розумієте?»
«Розумію? Так, мабуть розумію», – відповідав Роман, насправді не розуміючи великої різниці між проектуванням сучасних літаків та космічних кораблів.
«У додатку до вашого диплому зазначено, що ви маєте право займатися інженерною справою у космічній галузі, а про наземну авіацію я не знайшов жодного натяку, розумієте?»
«Так, розумію», – з іронією відповідав Роман.
«Тоді бажаю вам успіху у подальшому пошуку місця роботи» – посміхнувся йому начальник відділу кадрів, потираючи свої долоні, ніби бажаючи їх зігріти або несвідомо проявляючи задоволення від вдалої, на його думку, бесіди.
Роман, який вже звик чути відмови, надбав звичку низько кланятись, ховаючи принесені документи в сумку, втуплюючи свої очі кудись униз, ніби стояв над безоднею та ніяк не наважувався стрибнути униз. У такі хвилили він здавався безсилий, руки ставали важкими, у голові паморочилось. Від постійних невдач він почав вимагати від себе все менше й менше. Спочатку він навіть рахував відмови, але тепер не пам’ятав, під яким номером додалась ще ось ця відмова. Дивно, думав він, що у його час, коли люди створили перші штучні поселення на Місяці, а космічні кораблі літають з такою ж частотою, як електричка у столичній підземці, його фах інженера з космічного проектування, зовсім не цінився. Вже …надцять разів він чув: «відмова», «відмова», «відмова»…
Єдиною його віддушиною, милим серцю заняттям, яким він займався весь вільний час, було ведення щоденника та написання творів, які також мало кому подобались, видавництва не приймали на друк, а рецензії були нестерпно пекучими для пораненої та згорбленої творчої особистості. Він вже не пам’ятав, коли перестав доглядати за собою. Обличчя роман голив раз на тиждень, а то й рідше, волосся на голові взагалі перестав доглядати, відмовився від послуг перукаря, і просто збирає довге пряме волосся у хвіст, який затягував дешевою резинкою, якою так само з’єднують пачку грошей. Пити він не пив, палити не палив, але час від часу викурював за один вечір пачку сигарет або добряче напивався, сам, у себе вдома.
Неодноразово його навідувала клята думка про самогубство, але вона це робила так часто, що він звик до неї, як до свого неголеного обличчя та подертих шкарпеток.
Лише у день нової співбесіди, маючи якусь примарну, дуже мікроскопічну надію, отримати бажану роботу, він одягав чисту сорочку та зав’язував краватку. Виходячи з відділу кадрів з відмовою, він тягнув ту краватку догори, ніби вішаючи себе, а потім скидав її та ховав у сумку чи кишеню піджака.
Сьогодні він вкотре переконався в тому, що не потрібний у цьому суспільстві. Все, що він робитиме далі, він робив вже не один раз. І цього разу він не шукав якогось нового способу себе потішити. Чекаючи на автобус, він купив у кіоску, який стояв біля зупинки, пачку сигарет і запальничку. Закурив.
Через постійні невдачі, відчуваючи себе невдахою, Роман почав і поводитись, як невдаха і відлюдник. На вулицях міста і у громадському транспорті він намагався триматися осібно від людей. Ось і цього разу, зайшовши у автобус, він швидко протиснувся між людьми у кінець салону і присів на місце у куточку.
Сторонячись людей, Роман водночас прагнув до них. Наприклад, сидячи на останньому місці в автобусі, він розглядав пасажирів і намагався уявити, про що вони думають і подумки розмовляв з ними, сперечався, вислуховував та ділився своїми думками з ними.
І ось, на одній із зупинок, у автобус зайшов досить дивний суб’єкт. Дивним він здався не лише Роману, а й усім пасажирам, які слідкували за ним очима, коли він направився у кінець салону. Один з пасажирів наважився та запитав у дивного пасажира, чи він не тутешній, але той нічого не відповів, лише присів на протилежне від Романа, крайнє місце та почав щільніше ховати своє обличчя за допомогою грубого шаліка та капелюха з широкими полями, а потім ще й почав кашляти, відлякуючи від себе навіть погляди.
Але Роман, час від часу, повертав голову у бік закутаного з ніг до голови пасажира, задовольняючи свою творчу уяву. Навіть тоді, коли автобус під’їжджав до його зупинки, він підвівся зі свого місця раніше і до самої зупинки розглядав того незнайомця. Коли ж він виходив з автобуса, незнайомець вийшов одразу за ним. Це спочатку стривожило Романа і він пришвидшивши крок, перебіг через дорогу та зайшов у крамницю. Виглядаючи через вікно на вулицю, Роман побачив, що той незнайомець пішов своєю дорогою і заспокоївся.
Придбавши міцної, Роман поспішив додому. Підходячи до свого будинку, йому здалося, що у вікнах його квартири блимає яскраве світло. Він зупинився, блимнув очима і почав вдивлятися.
«Мабуть, здалося», – подумав він, але продовжував стояти на місці ще хвилини зо дві.
Зайшов у під’їзд, піднявся на четвертий поверх, підійшов до дверей квартири і прислухався. Нічого. Смикнув за клямку – двері були зачинені.
Вийнявши ключ з кишені, Роман відчинив двері. Враз яскравий спалах осліпив його і перед його очима, за якусь мить, промайнуло все його життя…
