ДОДОМУ
Він одразу привернув до себе увагу пасажирів. Невисокий чоловік у картатому пальті та темному капелюсі. Незнайомець зайшов до автобусу на кінцевій, біля залізничного вокзалу. Насвистуючи щось собі під ніс, попрямував у хвіст маршрутки, повернувся обличчям до вікна, за яким швидко змінювались краєвиди стомленого денною метушнею міста.
Очі та частину його обличчя затуляв капелюх, а підборіддя прикривав широкий плетений шалик, що заважало визначити вік пасажира. При собі пан мав парасольку і облізлу коричневу валізку, яка завдяки світлим вилинялим плямам здалеку теж здавалася картатою.
Виходячи в центрі міста, він допоміг зійти з автобуса згорбленому дідусеві, подав його речі. Дякуючи, старий поцікавився:
– Ви ж приїжджий?
Не дочекавшись відповіді, продовжив:
– До нас по роботі? Чи в гості?
– Маю тут справу, – невизначено кинув той, розчиняючись у натовпі.
– Як же я давно не був тут – подумав Андрій, роззираючись навкруги. – Двадцять літ минуло.
Містечко ніби не змінилось - такі ж баюри під ногами, нові вивіски на старих магазинах, тільки транспорту побільшало. Випадкові перехожі спішили кудись, байдуже ковзаючи поглядом і обминаючи , ніхто не впізнавав знаменитого тоді спортсмена.
Він і сам нікого тут не впізнавав, в далекому Ванкувері багато спогадів стерлись з пам’яті, та все одно вдивлявся в обличчя перехожих, хотів впізнати в їх обличчях знайомих підлітків з гуртка по вільній боротьбі.
Андрій повернув в ближній супермаркет, набрав гостинців і рушив на схід міста, або початок села, до крайньої хати, де жили його далекі родичі. По крайній мірі, надіявся,що застане їх живими, бо пройшли роки. Перейшовши кладку, звернув направо в вузеньку вуличку.
Двері старої хати були незачинені. Старезна баба злякано кинулась від газового лічильника, і вспокоїлась тільки тоді, коли він втретє сказав, що не з газконтори.
– Та свій, я свій – почав казати. – Юрка Андрїїшиного знаєте? Я його син.
– Ти диви, я й не знала, що такий син був в него, царство єму небесне – почала приходити до пам’яті баба - Тож мій Степан, бувало все єму помагав, чи бульбу вибрати, чи сіно скосити на Затинці. Шкода, що так скоро помер.
– А де ж вуйко Степан? – запитав той.
– Пішов до шпиталю, щось з тиском тойво, вже сімдесєтка, а я в дев’єносто ще скачу – ошкірилась баба єдиними двома передніми зубами.
– Що що ж тебе, синку, сюди привело? Родини вже нема тут, і хату стрийна Оксана продала.
– Та так, спогади тут, - невизначено відповів Андрій, і схилившись біля столу після теплого бабиного борщу, поклав голову на зігнуту руку й за п’ять хвилин заснув.
В такій позі за годинку його і знайшов Степан, що, крекчучи після недавніх уколів, повернувся з лікарні.
– Тихо, не збудіть, - сказав він матері. – Хай поспить з дороги.
Баба тим часом змінила хустину, підперезалась новим фартушком і пекла невибагливий яблучний пляцок, бо ж яблук у її саду зродило досить.
– То не дурно він сюди припхався – Сказав Степан матері в кухні.
– Ще, як малим був він, з хлопцями грався, чув про него негарну історію
– А най ти прец каже! – злякалась баба. – Он який блідий, може, що му є?
– Був в нас гурток колись боксерський, чи як там звався. Ще сусід Котусьо туди ходив, поки йому штири передні зуби не вибили.
– Ая, ая – закивала баба, жадібно ловлячи кожне слово свого небагатослівного сина.
– Приїзджали тоді чехи, чи канадці, відбирали здібних дітей до себе на науку. Багато тоді хотіло до них попасти, а найліпший був Йванко з Луки, ви ж єго діда добре знали?
– Йванко з Луки! Не може бути! – стрепенулась баба і якби засіяла зсередини. Зморшки на лиці розгладились, недоліплений пляцок стояв осторонь.
– Він казав, що любить мене, але віддали батьки за Василя, твого тата. Тоді перечити не мож було.
– Кажуть, що Йванко не свойов смертю помер – незворушно продовжив Степан.
– Під час боксу живіт скрутило, так що бій не скінчив. В область возили вскриттє робити, то й ніби щось там знайшли. Кусок голки, чи бритви. А в заграницю тоді того взєли.
– А шляк би го трафив – сказала баба. – Микола, дід єго на внука чуть не моливсі. Все казав, що за него і він буде добре жити.
Степан сплюнув і вийшов надвір.
Мати його щось думала собі, аж руки заламувала з досади, а тоді підійшла до незваного гостя.
– Їж, пий, курво, казала – шептала вона до себе. – А бодай ти лою наївсі!
Гість тим часом пробуджувався і почав стогнати. Лице його скривила судома, руки тягнулись до піджака.
– Таблетку, таблетку дайте – прохрипів він.
– Чорт давав би ти ту таблетку – подумала баба, але вона була богобоязна жінка, молилась завжди, то й не взяла гріха на душу.
– На, запий – неприязно сказала вона. – ци надовго ви ту, бо я вже хтіла лягати, голова щось болить.
– Здрастуй, Степане ! Пізнаєш мене? – спитав Андрій Степана, який саме входив в сіни.
– Здоров – нахмурено зиркнув з-під брів Степан.
– Ну, розказуй, як життє, якими вітрами до нас занесло?
– Життя в мене непогане, я в Канаді, в Ванкувері живу. Жінка, діточок двоє. Хатинку і городець маємо, та й щось з того капає. Хтів магазин відкрити, але вже дітям, певно, то робити
– А як же кар’єра боксерська? – запитав Степан.
– Ти про вільну боротьбу? Залишив, хворий я. Ще тут захворів тяжко, я й не знав. Шлунок там мені порізали, пів леза знайшли. Ще й так добре, що живий лишився.
– Та ти що? А казали, що Йванко малий помер він лєзвія. Чи чимось вдавився – поспішно поправив себе Степан.
– Нечиста то була історія – відповів той. Багато хлопців до фінішного бою дійшли. А як прийшлось боротись –така біда з нами й сталась. Я свій біль перетерпів, повезло видно, аж у поїзді скрутило. А Йванко не дожив, виявляється.
Баба втерла очі краєчком білої хустки.
– Як там жив, батькам помагав. А як їх не стало, захтів ще раз на гори подивитись. Одні ви в мене родичі ще тут лишились – сказав Андрій. – Раніше помститись хотів, про хлопців, що лишились з гуртка, в листах розпитував. Та небагато казали – той пив та вмер, той виїхав, інший вже ту не жиє.
– І ти не догадуєшся, хто міг то робити? – запитав Степан.
– Хтозна. Ніби й думав на когось, але не спійманий – не злодій. Та й мститись на старість відхотілося.
– Ая, ая - сказала баба, спершись на призьбі - Мститись – погана штука.
Маба Мариня так довго жила не просто так, зналась на травах. Щось мати їй передала, а тепер ще й Степан різні травники виписував. Так і гоїла вона потрохи свої та чужі болячки.
Пляцок недопечений так і залишився лежати на столі, а баба помолилась в душі коротко, зітхнула і сказала про себе:
– То вже який присуд Божий буде.
Та й почапала на кухню шукати Варчин пляцок.
Варка була їхньою сусідкою, підлещувалась до них, хвалила, що так довго баба живе, а сама оком на кусок їхнього городу накинула. Та що ж, як баба довго жиє, не вмирає. То вона раз на тиждень то бульйону принесе, то голубців, а а оце пляцок. Викидала то все баба. Один раз випадково бульйон на городі розлила – то кури миттю поздихали.
– Що ти хочеш, синку, узвару мого з травами чи на пляцок ось?
– Узвару, бабусю, дайте. Ой, який добрий, ніби полегшало.
Бабця аж втішилась :
– Ну то здоров будеш. Я тобі ще того узвару дам. Я собі так язву шлунку вилікувала.
Тут відкрились двері і в хату влетіла перша пліткарка і напасниця на селі Марія
– Андрію, люди казали, ти приїхав?
А сама очима чемодан пасе.
– Як справи в тебе. Хотіла трохи грошей позичити, бо біда в мене…
– То це ти, Маріє? – тихо спитав Андрій – Я згадав, ти перед змаганнями їсти нам готувала, за Миколу вболівала.
– Нема вже Миколи, вна за него заміж вийшла, то спився та й вмер нагло – встряла баба.
– Які змагання? Про що ти городиш? Нема про що тобі згадати? – голосно заявила Марія, і почервоніла, як буряк а очі забігали по хаті - Пусте тобі в голові, краще розказуй, як там в Канаді.
– А ось узварчику випий, дитино, чи пляцок з’їж – сказала баба до Марії, бо Андрій вперто мовчав.
Марія лакомо виїла пляцок, ще й пальці облизала.
– Ну я побіжу – каже – вечером зайду, побалакаєм.
А за півгодини в магазині Марію кров залляла. Сперлась об прилавок, задихатись стала. Кров їй з рота пішла, ще за пляцок якийсь, Мариню згадувала.
Та ніхто за нею не сумував.
– Десь там, біля небесної брами, всі пси, отруєні нею чекають – сказав один.
– Та й люди занапащені – додав другий.
