Він уже сивий, але усе ще міцний і гарний, із карими очима і дружньою усмішкою. Він тепер часто сидить у шкіряному кріслі, працюючи над своїми рукописами, перечитуючи, шліфуючи речення, підбираючи слова. Часом він дивиться у вікно на небо і зелені луки і думає про життя. Життя вдалося. Він пройшов довгий шлях, були небезпеки, напружений пошук рішень, робота, заслуги, визнані усіма — друзями й ворогами, були книги, поезія, музика, застілля, свята, ювілеї...Була церква, співи, власні мемуари, в яких він віддавав уклін землякам і друзям ранніх літ.
Кілька знайомих жінок дивують його своїми листами, дзвінками, присланими книгами. Вони ніби чогось чекають від нього. Вже багато років він не має секретів від своєї вірної, багатостраждальної дружини, не думає ні про що грішне, тому що про таке не думають, стоячи на порозі Великого Невідомого, але листуючись зі своїми кореспондентками, які живуть — хто в інших містах, хто взагалі за океаном,-- він відчуває якусь невиразність, відсутність ясності у стосунках. Вони захоплюються його успіхами, визнають його заслуги, поздоровляють його з датами — і чекають...
Зі стіни дивиться відомий поет, тонкий лірик, шанувальник жіночої краси. За склом у шафах стоять колись так довго очікувані, так ніжно плекані в руках книги, повні «слів зворушеного серця», «зів’ялого листя» чужого кохання. Десь лежать, забуті, платівки із неповторними піснями 60-х — піснями його молодості, романтичного бродіння, яке перехлюпувало через край і виливалось у раптову закоханість, поїздки й зустрічі із кимось у столиці, плани (як виявилось, нереальні), у сімейні конфлікти...
«У тебе смуток -- в мене ревний жаль,
У тебе вечір -- в мене ніч і даль.»*
Де вони тепер? Як склалися їхні долі — карооких, синьооких, чорнобрових, з тонкими станами, м’якими обрисами плечей, завжди трохи зажурених, інтригуючих своєю загадковою жіночою печаллю?
Вони були різні за віком: від молодої дівчини, якій він, єдиний, пророчив любов і успіх у глухі безвихідні роки її життя,-- до старої чужої жінки, яку він раптом назвав «мамою» і яка враз ожила й помолоділа від шанобливого дотику його вуст до її руки. Вони ніколи не бачили одна одної і не могли поділитися тим, як багато він значив у їхньому житті, цей чоловік, колись молодий і жвавий, пізніше — статечний, сивий, але завжди розуміючий, тактовний, із голосом, що заколисує тебе, мов квітку в долонях, із оксамитовими очима, які бачать усі твої жіночі образи, невидимі сльози самотності...
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?»**
У їхній уяві він думав словами поета, відчував серцем поета і сам був втіленням поезії, яка вічно струменить підземною рікою там, де сходяться статі, де вони дивляться взаємно у вічі, чекаючи чуда. Не відаючи одна про одну, вони були об’єднані колом його уваги, немов богині — кожна у своєму храмі,-- в яких один служитель, один жрець, один лицар.
Ці три останніх — із різних міст і з-за океану — теж у цьому колі. Він — їхній лицар, що втратив пам’ять і згубив дорогу. В глибині душі вони вірять, що колись він опам’ятається і повернеться до свого призначення — служити жертовному вогню у храмі вічної жіночності.
Він перечитує свої мемуари, сидячи в кріслі, або дивиться у вікно на зелені луки, думаючи про життя. Вони чекають. Проходять місяці й роки, листи перетинають кордони й незбагненно зникають у поштових відділеннях, гуркотять, мов на дитячій залізниці, іграшкові поїзди ювілеїв,-- вони чекають. Вони вірять, що прийде час — і він зрозуміє, що все інше -- зайве, що серце його було створене тільки для того, щоб служити їм — бідне загублене серце лицаря, яке прагне повернутись на батьківщину — в країну Музи — Загадки — Жінки. Країну його покликання.
* А. Малишко «Цвітуть осінні тихі небеса»
** Т.Г.Шевченко «Якби зустрілися ми знову»
