- 1986 рік, весна. Я курсант випускного курсу Львівського військово-політичного училища, майбутній журналіст. До отримання диплому та лейтенантських зірочок кілька нікчемних місяців в порівнянні з безмежними днями курсу молодого бійця на початку навчання, маннонебесного чекання першої відпустки і незліченого такого з казарменого життя, що нарешті закінчилося а його згадувати не хочеться. Лишається дочалапати без серйозних зальотів до неминучих випускних і державних іспитів з майже визначеними оцінками (хто як вчився чотири роки - той й те отримає, так, принаймні, говорять викладачі і ті, хто закінчив бурсу до нас). Словом, якщо не розслабуха, то й не привід занадто напружуватись.
Тим, кому потрібна золота медаль чи червоний диплом, навпаки, гарячкують, але вони всі роки жили в режимі стиснутої пружини, як на мене, в більшості випадків дарма та ще й на шкоду собі, бо інколи пружина тріскає, а інколи жбурляє і б’є так, що летиш не те, що далі, ніж планував, а далі, ніж бачиш. Рідко, хто з них в житті щось вгадав чи вигадав, цією внутрішню амбіційною напругою вони лише створювали проблеми собі, навколо себе - тому вже тоді інтуїтивно мене вабило подалі від цих задротиків, ближче до здорового і вільного від переживань способу життя.
Oх, якби ви здогадувались, скільки тоді було у мене здоров’я, чесно і точно скажу, більше не було і не буде ніколи. Його було стільки, що воно мене підкидало о пів на шосту (підйом о сьомій), гнало в самоволку в басейн "Динамо", тоді він був в парку імені Дзержинського поблизу училища, там плавав до сьомої, встигав повернутися якраз на ротну зарядку на стадіон, бігав, качався, а далі вже по розкладу. Після занять і обіду, замість сампо (самопідготовки) грав в футбол або знов качавсь на тих знаряддях, що є на спортмайданчику. І так кожний день. Я вже мовчу, скільки міг випити горілки чи вина, буквально, відрами. Ми так і робили: купували "Струмок", було таке напівсухе вино, виливали у відро в незрозумілій пропорції з лимонадом і хлебтали.., та це інша історія.
Єдине, що спати хотілося на парах частіше ніж звично. Ми завше спали на них, коли томилися після нарядів, після "Струмка", ясна річ; коли було нудно, коли сидиш на задніх рядах і не треба готуватися до інших пар, заліків і екзаменів; або на передостанній парі, наче дітки в садочку чи піонерському таборі, у яких за розкладом "тихий час" - й не дуже треба воно, але той позіхнув, інший - й сам починаєш кемарить. Бували і "сонні" предмети, на кшталт наукового комунізму, читаючи який, сам викладач дивився частіше у вікно, ніж в аудиторію, на них і відмінники не могли втриматись, щоб не клюнути носом.
От я і задрімав якось чудового квітневого дня 1986 року серед уроків. Сниться мені, що я знаходжусь на городі чи полі з довгими ділянками-грядками. Росте на них виноград або помідори, може й квасоля, горох, щось таке, що підв’язують, а воно в’ється, гнеться, крутиться. Знаєте, як в сні, не все чітко фіксуєш. Закінчуються ці ділянки не межею, іншим городом, скажімо, з качанами чи гарбузами, а стіною з невеличкими нішами-поличками, і в цих нішах лежать всякі причандали для роботи в полі (шнурки, дроти, гачки).
Чогось мене зацікавило, що може бути ще на цих полицях, я поворушив рукою - бачу гроші, не радянські, які з легкістю упізнав би, і навіть не долари, які бачив у фільмах і на карикатурах в газетах, в руках тоді я їх не тримав. Звичайно, я хап ці купюри. Бачу якісь вони дивні, але точно усвідомлюю уві сні, що це гроші і мені хочеться набрати якомога більше.
Не забувайте, що сон й фантастика, у мене в руках невідомим чином опиняється пластиковий пакет і в цей пакет я складую награбоване але з чистим сумлінням. Сам я вдягнений у військову форму, через плече офіцерська сумка із зошитами, книжками, ще й на голові картуз. До мене у сні доходить: раз я військовий, і не можу пересуватися без строю навіть уві сні, десь повинні бути поряд мої колеги-курсанти. Далі моя сонна логіка вирішує, що на городі хтось має працювати і, скоріш за все, це мої однокурсники. Вони збирають з грядок гроші, які дивним чинмо там нападали чи розсипались, і складають в ці ніші, або ж вони тут мають лівий підробіток і по завершенні роботи, коли дійдуть до кінця ділянки, отримують платню. У будь-якому випадку вони мають відношення до банкнот. Між іншим, монет там не було (десь у підсвідомості існувала підказка, що залізні гроші сняться не до добра, а паперові можна гребти скільки влізе). Тому потрібно поспішити, щоб мене, по-перше, не застукали, а по-друге, щоб я обійшов і оглянув всі ділянки й ніші.
Так я і дію: іду вздовж суцільної огорожі, оглядаю ніші, трапляються порожні – відчуваю невдоволення, коли велика пачка грошей – азарт, ще більше хочу. В якийсь момент сну я чую голоси моїх товаришів, ймовірно, город разом з дивним парканом-банкоматом скінчився. Швиденько гроші з кульком ховаю у сумку, роблю обличчя цеглиною підходжу до колег, чоловік сім-вісім, десь приблизно стільки, як було поличок-ніш з грошима , і питаю, де тут туалет.
Одногрупник мені у відповідь, ну не придурок, поле перед ним - роби що і де хочеш, а він шукає зручності, ти курсант чи хто, чи де, чи як? Питає мене риторично, але дивиться прискіпливо, ніби в чомусь підозрює. Я відбріхуюсь і до інших товаришів з цим самим питанням, вони також беруть мене на кпини але з лицем прокурорів чи особістів.
Мені трохи не по собі, відчуваю себе небажаною персоною, але не знаю причини. Під якимось приводом тікаю від них. Сон переходить в швидку і розмиту фазу. Я бігаю в пошуках емжо, все, як не дивно, зайнято, якісь незнайомі люди - команди спортсменів, артистів, групи студентів і всі стоять в чергах чи пхаються у вбиральні. Я розумію, що мені вже не туалет, а просто потрібен якийсь закуток, щоб розгледіти, що за гроші я взяв і що з ними робити. Поспішаю і не встигаю. Виник страх, що я заблудився, мої товариші пішли учитися чи служити далі, а я бігаю по невідомим місцям і можу взагалі не потрапити в училище, не закінчити його, не стати офіцером, залишитись серед незрозумілих людей з незрозумілими грошима.
Якимось дивом знаходжу мотоцикл, хоча ніколи його не мав, а їздив два чи три рази в житті. Газую, їду, але не знаю де знайти однокурсників. Стрельнула думка – в цей час вони пішли на пару і повинен бути дзвінок про її початок, от я поїду на звук дзвінка. По дорозі зустрічаю абсолютно незнайомого чоловіка, хочу його спитати, чи не бачив він курсантів, або не чув дзвінка на заняття.
Аж тут повз мене мчить величезна вантажівка, здіймає ще більшу ніж сама хмару куряви, в якій починаю задихатися, пилюка мені заліплює рота, а я так хочу спитати перехожого, куди мені рулити далі.
Не вистачає повітря, метушня а то і паніка в сонній свідомості закінчується дзеленчання у вусі, це сигнал про закінчення цієї пари і мого сновидіння. Прокидаюсь, протираю з діловим виглядом очі, ніби туди щось потрапило, а не від сну, щоб відверто не ображати викладача. Помічаю сонні, прим’яті зошитами і ліктями, на яких спали, дещо розгублені обличчя більшості друзів, їх теж розбудив дзвінок. Я гадаю, що ж їм снилося, і як вони будуть реготіти, коли розповім своє. Але спочатку дійсно в туалет - вмитися і взбадьоритись. Відкриваю сумку, щоб покласти зошит і ручку - а там...пакет.
Ви ж пригадуєте поліетиленові кульочки тих часів, а то був пакет іншого штибу, теперішнього. Я торкнувся його, відчуваю - там щось є, рука ковзнула далі і торкнулася купюр. «Сон став дійсністю. Чи можливе таке?» - блимнуло в голові. Я миттю прикусив язик щоб не лайнутися в аудиторії, а зробити це по дорозі в туалет.
Сиджу на унітазі в кабінці, розглядую гроші зі сну чи, правильніше, з невідома звідки. Зараз ми з вами в 2016 році, і я розповідаю цю історію сьогодні, тому й скажу, що то були наші гроші, українські, не лише сучасні а й 90-их, 2000-их років. А тоді я що знав? Чухаю потилицю і ніяк не допетраю, що трапилось. Друзі пожартували? Сумку не ту взяв? Не багато було варіантів і всі вони сипалися попелом на мою бідну голову, бо сон ще остаточно з неї не вийшов, а здоровий глузд не дійшов. Я бачив чи знову-таки відчував нутром - гроші справжні, пам’ятав чи як воно називається, що саме такі гроші збирав-забирав у сні.
Кому покажеш, кому розкажеш, хто сприйме тебе нормально? Ну, а те що за десять гривень з Мазепою можуть посадити надовго або й назавжди, сумнівів ніяких. Та й мені самому, якби хтось тоді (а вам зараз) розповів, що можна справжні гроші брати у снах, та ще й гроші з майбутнього, щоб ви сказали?
У вас ще буде час відповісти, а поки послухайте про моє сум’яття і збентеження. Хай би гроші були з минулого, тоді якесь є пояснення: скарби, спадщини, на кінець, духи померлих уві сні мені їх носять; так, дурдом мені забезпечений, але є шанс вийти. Якщо і посадять у в’язницю, то за привласнення скарбу, знайшов і не поділився з державою, це коли ці папірці матимуть цінність.
Показати тоді, так би мовити, широкому загалу гроші з майбутнього мені, політпрацівнику, бійцю ідеологічного фронту, означало продемонструвати що чекає на СРСР і її складову Україну через якийсь десяток років. І світило мені чи блимало тюремним каганцем: кранти, капець, а довічна клініка Кащенко - то було б за щастя. Не допомогли моїй уяві описати наслідки для мене навіть ті малюнки і фрази, що зазвичай прикрашають, наполягаю на слові прикрашають, вбиральні військових училищ.
Наприклад, "Чапа чмо". Навіть древні спартанці могли позаздрити такій лаконічній і повній характеристиці нашого командиру взводу. Він давно перевівся до іншого місця служби, але туалет беріг історію не гірше Лувру чи сейфу з надсекретними документами. Але в той момент я намагався розплутати загадку для мене більш важливу і цікаву чим посмішка Джоконди або хто вбив Джона Кеннеді.
Я міркував, надіюсь, слушно, що розгадка цього неймовірного випадку, ховається в самому сні, в якихось деталях, на які я не досить звернув увагу. Звісно, краще пам’яталося останнє, як я шукав туалет - і ось я в ньому; і що, крім вічного "Чапа чмо" і кількох однотипних для кабінок туалетів всього світу малюнків бачу - лиш те, що мені світить-блимає.
Намагався зачепитись подумки за мотоцикл - та він геть ні в які училищні межі не влазив, за чотири роки жодного разу не бачив, щоб хтось на ньому тут їздив. Ймовірно, це був натяк, що тікати варто швидко і самому, або інший, розгадувати який я часу не мав.
Саме нагальне питання, що робити з грошима: викинути на смітник, спалити тихцем, сховати, комусь підкинути (шкода, що Чапа перевівся), ні в якому разі нікому не показувати, навіть найближчому другові (цікаво це кому?), злити в унітаз... Остання думка здалася найбільш слушною й співпадала з частиною сну, але її реалізацію перервав дзвінок на останню пару. Я побіг наздоганяти групу, думаючи на ходу скільки треба кидати купюр, щоб їх змивало водою, де вони можуть потім виплисти і вже на ходу, що краще б запізнився, але залишився в туалеті, що реагую на дзвінки як собака Павлова – підриваюсь, біжу, лиш затим думаю, і так далі, коли жалкуєш за незробленим, але вертатися нема охоти.
На останній парі занять цього дня, це була партполітробота, я сидів сам за першим столом в крайньому ряді біля вікон. Слухав викладача, що був в двох метрах від мене в край неуважно, тепер я дивився у вікно не криючись, що в думках далеко звідси, нікому не вгледіти як. Та моєї творчої наснаги, яку то розвивало, то гнітило училище, і самої буйної фантазії за межами Стругацьких, Лема, Беляєва всього читаного і баченого у кіно фантастичного жанру, не вистачало для усвідомленого відтворення подій, де курсанти 1986 року випуску можуть на когось працювати у 2016 році.
Мені легше було погодитись і нікому про це не говорити, що Україна стане колись незалежною державою, що матиме свої гроші, за Мазепу на червінці (фіолетинці, ну не червона десятигривнева банкнота) не впевнений але допускав. Але що нас, четвертокурсників, за кілька місяців до випуску хтось припахав хай уві сні, і ми йому заробляєм гроші аж тридцять років по тому, при чому реальні - ніяк в мізки не влазило.
Моя рука весь час лежала на сумці, щоб навіть випадково хтось не сунув туди носа. Те, що я взяв не мої гроші, совість не хвилювало. Не тому, що її не було, чи красти - звична для мене справа. Просто в армії тоді крали всі, кожний у кожного і в держави в цілому. Ми брали не спитавшись один у одного хлястики (така штучка на шинель ззаду), тренчики (така штучка на картуз спереду), кокарди, зубну пасту на щітку, коли своя закінчувалася, нитки, голки, навіть шкарпетки і онуччі. І це не вважалося крадіжкою, а лише приводом полихословити на загальну адресу або сурові армійські будні. Потім, коли десь на третьому курсі у кожного було декілька запасних комплектів згаданих аксесуарів, будні перестали бути такими суровими, хоча святами ще не стали.
Гроші ми не брали і не крали - це точно, це було табу. За таке відчисляли одразу, тому ніхто не ризикував і треба відзначити, в нашому училищі на єдиному в СРСР факультеті військової журналістики бідних і нужденних фактично не було. А кому не вистачало, чи батьки не могли дати більше - ті, я і сам так робив, писали замітки при один одного в місцеві (головним чином, районні та міські, в обласних опублікуватися було важче) газети тих регіонів, звідки були родом «герої» публікацій, і отримували щедрий гонорар за висвітлення теми військово-патріотичного виховання.
Та навіть самі багаті з курсантів не могли стриматись, щоб не відіслати додому якусь військову дрібничку, що в училищі погано лежить, а дома згодиться в господарстві, скажімо, підсумок від протигаза - як сумку для рибалки, "лишні" вживані комплекти форми- для роботи в селі чи на дачі, плащі і бахіли ОЗК ( захисний комплект від зброї масового ураження) - просто так.
Я відволікся, щоб пояснити: брати, назвемо його так, «безхозне» і робити його своїм - в армії звична річ і не особливо каралася громадською думкою чи особистим сумлінням. Хто вмів красти вагонами чи ешелонами, начальники різних складів і тилів, інколи в негласній військовій ієрархії стояли вище за самих бойових генералів і чесних офіцерів, такі теж зрідка траплялись.
Моя журналістська робота аж ніяк не була пов’язана із статками, нажитими нечесним шляхом, нічого в тій військовій газеті не вкрадеш, хоч би хтів. Грошей ні у кого я зроду не тирив. Ще якось можна було притягнути за вуха, що я крастиму в когось творчі ідеї і задуми, і плагіат матеріалізувався в кошти. Ця версія здалася мені цікавою, але осилити і розвинути її в конкретику був не змозі. Якби вдалося, вийшов непоганий фантастичний твір та не судилося.
Каменюкою, об яку я весь час спотикався у своїх роздумах, були слова "сон" і "майбутнє". Не тулилися вони до купи і край: ти кажеш "сон", лише коли прокинишся, і він одразу стає минулим, хай би яким він не був віщим. І навіть те, що сон навіщував, коли б воно не сталося, воно все одно витікає з минулого, хоча б з того сну, який є минулим: ріка подій людського життя тече з минулого в майбутнє, іншої течії не може бути апріорі. А в мене вийшло, що з майбутнього я повернувся в минуле, ще й з пакунком, який міг використати в лише майбутньому, яке вже стало для мене минулим, бо було у сні, який вже закінчився.
Ось як я міркував. Ніяк ці пазли не складувалися. Глибше і глибше я поринав у цю ситуацію і оцінював, облапував її з різних сторін, наче коли ловиш раки обмацуєш камінь під водою зі всіх сторін у пошуках печери і того клешоногого звіра, що там живе. Суєш руку, суєш, не знаючи напевне нічого, аж поки хтось тебе не вколе чи не в щепне, тоді знаєш - тут і шукай, за цю клешню, що мене вкусила я тебе, тварюка, і дістану. Буває, рибина шугане під пальцями, тільки здогадуйся, що було. Останнє нагадувало мій випадок – щось серйозне і важливе проскочило крізь мене, або я в таке ускочив.
Я не міг позбутися враження, що мої товариші теж бачили подібний сон, а були у ньому. Більш того, здавалося що я випадково потрапив у їх чи чийсь сон і щось там підгледів, навіть поцупив, або й не випадково, хтось мені дав такий наказ і я мав його виконати.
Тоді ще ніхто не чув про "Хозарський словник" Милорада Павича, хоча вже він і вийшов, з історією про ловців снів, не було і фільму "Початок" про можливість проникання і корегування снів людини. До того ж, ми всі були комуністи-атеїсти, тлумачення снів - то лише привід пореготати в курилці. Не вірили ми в них.
А от гроші «якби реальні» лежали в сумці, кажу "якби" бо експертизи провести я не міг, залишалась вірогідність невдалого жарту, використання їх для зйомок історичного фільму, а потім додрукування потрібних дат у типографії - теоретично це могло бути, якби ж не Мазепа. Правду не в таїш, з цим діячем ніхто б не жартував. Та все ж за них турбувався менше і менше.
Ми були матеріалістами і глибоко в свідомості я не сумнівався, що їх цілком матеріально друкували в якійсь установі, що папір справжній, фарба теж, а ці речі робляться з інших матеріальних речей, походження яких має свої джерела і складові частини. Якщо я їх торкаю руками, то й інші руки їх торкали і створили руками, а не якимись фокусами. Як вони до мене потрапили - питання цікаве, але не головне. Головне - що з ними робити зараз, коли я не зорієнтувався в перші хвилини і не спустив їх в каналізацію.
Знищити безслідно було б кращим варіантом. Найліпше, якби я знову заснув і уві сні їх комусь віддав чи зажбурнув далеко, а потім прокинувся - моя сумка порожня. Я побоювався й іншого розвитку подій, що невідомий, хто замутив цю історію, зможе у моїх снах, а потім в дійсності вимагати і примушувати відпрацьовувати борг, шантажувати цими грошима. Якщо йому (їй) вдалось так легко відправити мене уві сні в подорож по рокам вперед, а мій взвод працювати на себе, то що завадить приходити у кожний мій сон і присилувати мене виконувати будь-які інші забаганки, тим паче я винен.
На якусь мить я відчув, що ті шнурки і гачечки, які лежали в нішах разом з грошима, були призначені не для рослин, а для мене. Хтось дуже ловко мене підчепив і підв’язав. І це ще добре, що у мене такі гроші опинилися у сумці; а трясця його матері, якби виявилося, що поки ми спали, у когось з одногрупників пропали гроші, а знайшлися у мене?
В цьому кабінеті на кафедрі партполітрроботи, що був єдиний в училищі з такими величезними вікнами, які ніби нависали над парканом і ледь не вивалювали тебе на тротуар цивільного життя, або як ми казали "на волю", ніяких підказок я не знайшов. Зате мав вдосталь часу обмізкувати все і прийти до рішення - гроші сховаю і буду чекати, поки хтось-щось мене не вколе, як той рак в печері. Тоді я враз скажу - забирай свої гроші і відчепись від мене або ще й сам когось прикушу клешнею: там і розберемося, хто кого затягне у печеру чи витягне з неї.
Довго схованку не шукав. Закопав їх спочатку на спортмайданчику поблизу смуги перешкод. Потім переніс через дорогу до Стрийського парку. Там місця вистачало, головне було не забути, де саме лежить майбутній скарб, точніше, скарб з майбутнього.
Страшно було першу ніч. Весь час чекав, що уві сні з’явиться якесь чувирло і диким голосом вимагатиме: "Віддай мої гроші, я тебе з’їм, закопаю як ти моє багатство, будеш відробляти панщину двадцять годин на добу, сім днів на тиждень, 170 "нарядов вне очереди", чистити зброю всієї роти, відцеклювати паркет в казармі першого курсу, " - і всякі такі інші дешеві погрози, які для психіки можуть дорого обійтись.
Тиждень минув без пригод. Я став спати по-іншому. Зазвичай, люди рахують овечок, слонів, щоб краще заснути. Що я тільки не пробував лічити, щоб отримати ключ до відгадки сну: сільськогосподарські культури, штахети в огорожах, вікна в казармах, спиці в колесах мотоциклів, курсантів свого батальйону, всього не згадаєш, як не старайся.
Але без особливих зусиль пам’яті я ненароком дотелепав, що найбільше в кінці сну мені не вистачало повітря. Так я почав рахувати подихи: вдих-видих. І це допомогло. Став відчувати, як незвично величезна маса енергії вливається с кожним подихом у мене, а з видихом я старався думати, що позбуваюсь проблем. Потім і вдень старався контролювати дихання, при маршируванні, бігу, фізичних вправах, експериментував на парах. Я отримував справжній кайф від відчуття повітря, коли воно в носі дарує запахи, наче вино перед ковтком, а в горлі воно перетворюється на мед, божественний нектар чи амброзію – найприємніше відчуття, а далі воно потрапляє в серце, яке радіє і весело цокоче на кожний подих, коли в повітря в животі – ти ситий і вгодований. Повітря в легенях чи грудях – примітивно, лише для роботи чи кросу.
Тепер снилося так мало, часто взагалі нічого, що я міг відчувати себе і керувати своїм тілом і навіть свідомістю у сні як у дійсності. Сниться щось нейтральне, допустимо, природа - нехай, тільки з’явилася людина - кажу «стоп дихання», а значить і сон, прокидаюся, перевертаюсь на інший бік, чекаю дрімоти і продовжую спати. Мені сподобалося бути хазяїном свого сну. Я зрозумів, хто контролює дихання, той контролює сон, а потім і більше, контролює саме життя, своє чи чуже, то байдуже.
Повітря – це єдина живлюща енергія природи, яку ми отримуємо безпосередньо. Дитина народжується, її самостійне життя починається з струменя повітря, що потрапляє в легені; є дитячий крик – розкрилися легені, життя почалося; ні – то ні.
Дихання – то найголовніший інстинкт. Мало хто може дихати свідомо, хекають як прийдеться. І добре, бо спробуйте покерувати цим процесом і зразу зіб’єтесь як не задихнетесь; спати взагалі не зможете, якщо розум працює (командує коли вдих-видих) – сну не буде, бо сон це і відпочинок мозку. Природа не допускає людську свідомість і волю до механізмів дихання. Та декому вдається їх опанувати, й той стає володарем страшної сили, що належить лише матінці-природі, яка тепер визнає вас за рівного.
І все ж я втратив одного разу пильність. Повторюсь, то була молодість. Купа, да де там, гора, Гімалаї здоров’я, бажань, енергії, в тому числі чоловічої, що... що коли почала снитися ця дівчина, я не втримався і сказав собі - хочу її бачити і просто хочу, віддам всі гроші - свої, чужі, нинішні, майбутні, майбутні зароблені і незароблені, так хоч би вкрадені аби бути з нею. Отак вона, бісова сила, знайшла до мене підхід.
Лікар, яка до цього часу без жодних запитань слухала мене, час від часу роблячи помітки у нотатнику, врешті посміхнулися і мовила: "Буває таке, буває", - мабуть все-таки думаючи про своє, ніж про моє.
- Але як її було не любити, - продовжив я. - Шия, перш за все, шия. Кажуть, жіночі очі, груди, ноги, коси, - чоловікам найчастіше западають в душу. А я не міг надивитися на її шию. Той випадок, народна мудрість знайшла авторське підтвердження: чоловік - голова, а жінка - шия, крутить куди хоче і мене завертіла.
Куди тим лебедям, з якими повсякчас порівнюють людей - вигнута пір’їста лозина, що закінчується двома цятками очей і величезним дзьобом – це звабливо? А у моєї дівчини яке ж прекрасне обличчя було, як же гарно шия переходила в лінію плечей, які ж чудові улоговини утворювала грудна клітка поблизу шиї та плечей - місце для збору нектару. Ніколи я в житті не зустрічав таких ідеальних пропорцій. Ви самі знаєте, куди передусім тягнуться чоловічі очі та руки, а я прагнув пестити та цілувати її шию.
Одна біда. Ця дівчина любила носити гольфи, так тоді називали, тонкі еластичні светри з коміром до підборіддя. Та ще й надягала поверх них ланцюжки з кулонами чи якимось висюльками, що мені до сих пір здається абсолютно вульгарним. Прикраси, намисто, коралі, кольє жінка мусить носити на голу, відкриту шию, і ніяк інакше. Хіба не так? - голос мій змінив тон з оповідального на вимогливий. - Вона дражнила мене цими гольфами, знущалась наді мною і красою, що створила природа. Це гріх. Страшний гріх. Скажіть, що я правий, - вимагав я. - Знущатися над людьми і природою - великий гріх. А за великий гріх - велика кара, - тихіше але беззастережно заявив я.
Лікар стривожено підвелася зі свого стільця і підійшла до вікна. Вона оперлася на підвіконня, склала руки на грудях і вперше пильно подивилися на мене. Раніше вона задовольнялась моєю оповідкою, що вкладалася у психіатричні професійні шаблони, і не помітила які вони виявилися затісні. Тепер старалася взирити те, що попустила, та запізно.
- Так що скажете, лікарю? Як все-таки жінка повинна носити прикраси.
- Здається, ви дещо змістили акценти в своїй розповіді. Ви пам’ятаєте, що для вас дуже важливим було питання як вдіяти з грошима, які ви отримали уві сні в 1986 році. Зараз 2016 рік. До речі з чого ви взяли, що у сні побували саме в цьому році? Хай би так, минуло тридцять років. Цими коштами можна сміливо розпоряджатись, та й раніше можна було згідно року випуску купюр. Дихання, прикраси, безперечно, важливі, але гроші мають своє значення, без них прикраси не купиш. Так?
- А хто вам сказав, що я не розпоряджався? Я розкажу, та як ви будете записувати на підвіконні, коли ваш блокнот тут на столі. А інформація важлива, це ж дійсно гроші і немаленькі і непростенькі, - я підморгнув як простачок, що хоче виглядати серйозно.
Та вона не поспішала до мене. Замість того почала виправдовуватись: "Я хочу провітрити кабінет. Відкрию вікно", - і потягнулися до ручки. Кого хоче дурить? На вулиці мінус десять, як не п’ятнадцять, січень морозний і сніжний цього року. А потім з винуватою, як не дурнуватою посмішкою "не відкривається" повернулася до мене. Одна рука була на грудях, інша підтягувала комірець светра за підборіддя так щоб зуби могли тримати його край і легенько кусати, а далі цією рукою почала перебирати перли на намисті.
"Без сумніву дешеві річкові перли, але не пластмаса. Хто ж справжні перли носить поверх светра, хоч із ангори, - безапеляційно міркував я. - Сполохана, але охорону чи санітарів підстав не бачить викликати".
- Ви продовжуйте, я нічого не забуду, у мене, - вона махнула рукою, що була на грудях, угору, - все.., -хотіла сказати пишеться на відеокамеру, але знітилися і похапцем додала, - під контролем, тобто, добра пам’ять.
Я лиш беззвучно прокоментував: "І це психотерапевт вищої категорії, кандидат медицинських наук. Здогадуюсь, які ти діагнози ліпиш і якими місцями вони виходять людям, а ще якими місцями ти досягла своїх звань".
- З грошима все просто. Як я говорив, вночі спав насторожено, але добре. Буквально за кілька тижнів у нас почалися іспити, і голова автоматично викинула всю дурню і думала вдень і вночі як дотягти до випуску. Трапилось, що я забув точне місце, куди їх сховав, ну, не забув, а не зміг зразу знайти. Ви ж знаєте, - я кивнув їй, - Стрийський парк чималенький. - Вона стверднула хитнула головою. "Ось він контакт", - відзначив я про себе і піддав жару.
- І в мене виникла парадоксальна ідея, яка до жаху мені сподобалася. При чому, до того жаху, який завжди для мене був справжнім жахом. Я й зараз боюся це місце, думаю, ви теж, - запитливо глипнувши на неї, я помітив в очах жевріння страху. - Ви вгадали, я заховав гроші на кладовищі.
- Чому? - вихопилося у лікаря.
Я не став дражнитися - хто тут лікар і пацієнт, це я вас маю питати, а ввічливо пояснив:
- Гроші з майбутнього, мерці з минулого, якщо поєднати ці два явища - вони нівелюють силу одне одного: До речі, найновіша купюра серед зібраних мною була 2016 року, вона й дала мені підказку, в якому році я опинився.
Чому на цвинтарі? Кажуть, всі дороги ведуть до Риму. Я вам скажу, що всі дороги ведуть на цвинтар, це пункт призначення всіх і кожного. Мені дуже подобалося Личаківське кладовище, як музей, як місце благородного відношення до смерті. Дуже хороше місце, залікове. Мої знайомі жили неподалік. Вчилися в медуніверситеті, поруч гуртожиток, а ще була будка, в якій зимою наливали підігріте в чайнику пиво, якраз на колі, де трамвай розвертається. Назви вулиць забув та й імена дівчат, але деяких пам’ятаю донині, може й довіку. Мабуть, ви теж там були?
Вона знову кивнула і нарешті відпустила зубами комір светра, хоча продовжувала перебирати буси, як монах чотки, і спитала:
- А де ж ви ховали гроші на кладовищі? - її саму вразили слова "ховали" і на "кладовищі", що менш всього стосувалися коштів, і навіювали інші асоціації, тому швидко поправилася. - Ви ж не закопували їх в могили, клали в склепи, як їх потім діставати звідти? - ці слова її теж налякали, але вже вона не виправлялась, бо відчула, що розмова переходить межу, до якої вона могла контролювати те, що відбувається в кабінеті.
Як же мені було все до вподоби. Як я полюбляю жахи, надто, коли люди самі собі їх створюють. Так як завше починаю я лагідно і ніжно:
- Ну, а гроші... Як ви вгадали, що я їх клав до склепу? Підглядали? Ага! - зрозуміло, що тут я театрально в стилі Франкенштейна підвищив голос і витріщив очі, хоча вона вже й так боялася, але ще не тремтіла, тому я додав. - Ви знаєте, що на всіх купюрах є номери. Так от, якщо підбирати числа, то можна побачити чиюсь дату народження і смерті. Зазвичай, люди плюсують цифри з двох боків номера, щоб суми співпали, і тоді вважають, що номер щасливий. Але якщо номер на купюрі починається з точного року народження, тому чому б не вважати, що він має закінчитися роком смерті? А ще на початку номеру є літери. Цілком можливо, що вони можуть означати ініціали.
До речі, там всього дві літери і сім цифр - простір для фантазії достатній: не обов’язково рахувати повний рік, ось так – тисяча дев’ятсот якийсь. До прикладу, перші дві цифри шість і сім, досить назвати "67-й" і всі зрозуміють, коли ви народилися. Залишається п’ять цифр. З них дуже зручно підібрати день, місяць і знову таки двозначний рік смерті, все елементарно.
Вона смикнулася і знову закусила светра й схрестила руки, продовжуючи лівою рукою перебирати перлини. Та я ще не сказав всього за чим прийшов:
- Ось так я підібрав ідеальний склеп-схованку. Всі цифри і букви співпали – дати народження і смерті. Правда, там на початку номеру купюри був нулик, але ж нулик не рахується. Правда? Правда? - наполягав я неголосно але з твердістю в голосі, поки вона не кивнула. - Зате уявляєте, не лише ініціали-літери з номеру але й ім’я того, хто був на портреті купюри і того, хто був у склепі, однакові. Оце я вам скажу удача, оце щастя. А не те, що приплюсуєш три циферки з першої частину номеру, приплюсуєш чотири з іншої і отримаєш вісімнадцять і вісімнадцять. Яке тут щастя? Ну, подумаєш, ваш день народження.
- Хто ви такий? Як вас звати? Звідки ви родом? - лікар затараторила питання, відповіді на які повинна була знати задовго то того, як приймати пацієнта. - Я не вчилася у Львові. Я в цей час навчалася в Києві. Для чого ви видумали цю історію про сон, про своє училище? Взагалі, як ви сюди потрапили, у мене зараз не має прийому.., - вона підняла схрещені руки, ніби закриваючи від мене обличчя.
Нитка дешевого намиста луснула, перлини покотилися по підлозі. Ми разом кинулися збирати, так опинилися поруч ледь не навприсядки. Я відкрив долоню з кількома зібраними перлинками, став на коліно і змусив себе для початку збрехати:
- Подивіться, які вони чудові, - як тільки вона перевела погляд на ці підробки, іншу свою руку я поклав її на плечі, рвучко потягнув до себе, так що вона впала на обидва коліна; лише тоді сказав заради чого прийшов, - але вони були в тисячу разів кращі і справжні, якби ти їх носила на голій шиї, а не на светрі.
Очі мої палахкотіли. Руки налилися міццю, що ламає крицю.
- Геть цю гидоту, - я жбурнув цей дріб’язок в кут кімнати. - Покажи свою шию, своє багатство, моє щастя.
Я завернув коміра светра усередину. Взяв її прекрасну шию, цей витвір мистецтва матінки-природи, у свою могутні руки. Гладив і стискував, гладив і стискував, тримав міцно, щоб ніхто і ніколи від мене моє щастя не забрав. А ще шептав їй на вушко:
- Все буде добре, вже є добре, а буде краще і краще. Це сон. Ми спимо. Я прийшов уві сні і піду уві сні. Правда є сон, а сон є правда. Згадай, як студенткою гостювала на травневі свята у Львові у своїх подружок-студенток, у деяких з них гостював і я. Згадай як на сходах між другим і третім поверхом я зустрів тебе і побачив твою шию, найдивовижнішу у Всесвіті і як хотів лише торкнутися, а ти відповідь - руки геть, псих! Зараз ти вже так не кажеш. Бо це лиш сон. Я навчився приходити уві сні і так само піду. Не переживай за прийом - все офіційно, я в касі заплатив потрібну суму потрібною купюрою, там щасливі цифри, твої цифри...
Вона не пручалася, навпаки, линула до мене, так само шепотіла чи хрипіла у відповідь:
- Сон. Це сон. Мені це сниться. Я знаю, що це сон, мені сниться розірване намисто і я знаю до чого це...
Той, хто приходить у снах.
- Хм, - редактор дочитав, відклав мій рукопис (зараз варто говорити друкопис) на стіл і відкинувся у високому офісному кріслі назад, ледь погойдуючись. - Це все, фінал?
Я кивнув невизначено.
- Тобто, він її задушив? - перепитав редактор.
- Мабуть, - байдуже сказав я.
- Тобто, як це майбуть? Читач повинен знати точно.
- Це ж сон. Як у сні можеш знати, що точно, що не точно?
- Чекайте-чекайте, - редактор сперся ліктями на стіл, тепер погойдувалося його чимале черевце, то торкаючись краю стола, то відкочувалось, як дрібненькі хвильки на берег-від берегу під час бризу. - Сон - це те, що ви, тобто герой, чи то пак, головний персонаж, - зразу виправився він, - розповідає лікарю, а потім, коли він поклав свої руки їй на шию, уже не сон, так?
- Все наше життя - сон, - я дотримувався меланхолійного тону.
- Ми ж зараз не спимо, правда?
Я знову невизначено хитнув головою і трохи покрутив верх-низ рукою-долонею.
Цей жест газетяр зрозумів по-своєму.
- Тобто, -(як же він любить це слово), - ми з вами спимо, уві сні буде друкуватися газета, а читачі будуть спати і читати. Так?
Я вже не кивав, бо знав, що буде далі.
- А хто за все це буде платити? - редактор задоволено розправив плечі. Відчувалося, що цю фразу він вживав не рідше за "тобто".
- Ви хочете, щоб я заплатив? - яке задоволення задавати питання, на які сам відповідаю, задаючи наступне питання. - Якими купюрами бажаєте? В мене залишилося ще декілька спеціальних спеціально для спеціальних випадків. Зрозуміло я накрутив?
- Хм, - редактор знову загойдався. - У нас міськрайонна газета. Взагалі твори наших дописувачів ми друкуємо безкоштовно, за виключенням реклами, вітає-поминаємо.., - він мимоволі осікся. - Я до речі, не зовсім зрозумів теми з грошима, раз вже про них заговорили. Може, більш яскраво її виписати. Вона досить цікава читачеві і як фантастика і як хліб насущний, бо про гроші всі зараз тільки і говорять? - редактору здалося, що він і вивернувся і вибачився і показав себе профі.
- Ось дивіться, - продовжив він переконувати, - герой отримує гроші уві сні, але не може їх потратити, навіть показати, бо гроші з майбутнього, а на дворі радянська пора, він їх ховає, а коли приходить пора цих грошей, то герой, чи то пак, головний персонаж, я б сказав навіть, маніяк, робить щось зле. Це що означає, що гроші він отримав від диявола? Пробач, Боже," - літній невисокий пухкий від ситого життя і водночас заскорублий від своєї роботи, як приспущений битий роками волейбольний м’яч, він підняв голову уверх, вочевидь злякавшись свого несподіваного висновку, і знаючи точне місцезнаходження Бога.
- А від кого ще можна їх отримати уві сні і взагалі.., - підтвердив-спитав я.
- Де ж той сатана? У творі, я маю на увазі, - уточнив товстун в момент.
- Як завжди в деталях, - мій тон не змінювався.
- Ось давайте підпрацюйте, щоб наші читачі його побачили чіткіше. Бо я сам пропустив, не вгледів, так сказати, - хилив своєї газетяр. – До прикладу, зробіть так: він кладе гроші до склепу, а там в кишенях мерців знаходить ще гроші, ви ж знаєте цю традицію при похованні. Тільки уявити, яка негативна енергія передається, якщо з кимось розплатися.., - і сам ледь не підскочив своїх слів.
- Цікава ідея, але вона ваша і не зовсім відповідає дійсності, - на мить я задумався, віддавши належне фантазії співрозмовника. – Нам чужого не треба, свого вдосталь, - відчеканив я. -Тобто, - наступив час для дрібного тролингу, - ви хочете, щоб ваша високоповажна газета присвятила більше місця для нечистої сили і більш яскравого змалювання результатів її діяльності?
Редактор відкинувся на своє крісло як на початку розмови, але не гойдався, його живіт зліг у повний штиль.
- Я опублікую ваш твір, - пообіцяв-збрехав він.
- Дякую вам, - я був щирий, але не встав бо чекав на кілька неминучих запитань, які ґрунтуючи свою відмову, редактор так старанно готував і був би невдоволений, якби навіть для проформи їх не задав.
- Може скажете, чому саме до нас ви принесли оповіданнячко? Впевнений ви могли легко переконати більш солідні видання. Ви шукаєте цільову аудиторію, конкретного адресату? Тоді краще – інтернет, - питав-радив він не без легкоглузивого і саркастичного пафосу, що тримав камінцем за пазухою до початку нашої розмови.
- Я не гордий і поважаю всіх, - як тут мені заперечити. – Не переварюю хвальків, я їх піджарюю, - підштовхнув я жартом пузанчика, щоб йому легше котитися короткою і затоптаною до бетону стежкою думок, вимощеною досвідом роботи з авторами міськрайонної газети. Та в чому він був правий - я завжди в пошуках, особливо, боржників.
- Дотепно. Запам’ятаю, - хихикнув він. – Та підпис під оповіданням не такий скромний, як ви щойно назвались, - ще один камінець дістав журналіст.
- Я не автор і не Той, хто приходить у снах, але не криюсь, що маю відношення до їх появи. Я лише приніс цей твір і попросив його опублікувати.
- Але це не за правилами, у нас відповідальність, ми не можемо аби у кого брати і аби що.., - газетяр запнувся і винувато подивився на мене. Перетнувшись з моїм поглядом він різко, закрив обличчя руками і закрутив головою, намагаючись переконати себе словами «та ні, не може бути». Дивак, так нікого не переконаєш, а мене розсмішиш.
А що він очікував, зустрівши мій погляд, який пускаю вхід рідше, ніж хотілося. Той хто бачить як два моїх ока, поперемінно обмінюються кольорами сірий на синій, синій на сірий, зліва-направо, справа-наліво, стуляє пельку в мить. Зазвичай, я дивлюся на людей одним оком, інше прижмурюю: сірим - на жінок, синім - на чоловіків. В результаті, жінки розмовляють як з мужчиною, а чоловіки намагаються бути галантними, як з жінкою. Бувають у моїй роботі і виключення. Сірий, синій вони на стільки схожі в глибині очей, що не кожен і розгледить чи буде вглядатись, або подумає що лінзу чолов’яга загубив. Я вибачаю, якщо з першого разу до когось не доходить, але в редакціях працюють недурні, у крайньому випадку, начитані люди.
Журналіст опустив голову і запитав останнє, вже не з-за пазухи, а з душі:
- Ви дійсно вважаєте, що це все сон? - але він не був сам собою як би не втулив свої ржаві копійки. - Якогось до мене приходив один чудик, із цих: харі-рама, харі-крішна. Так він намагався надрукувати свої ці індійські штучки і переконував мене, що весь наш світ - ілюзія, якимось словом називав, схоже на жіноче ім’я...
- Майя, - підказав я.
- Еге ж, - підхопив редактор, - що всі ми спимо, що прокинемося, лише коли повіримо в їх індуського бога. Ну, я послав його під три чорти. Вибачте, - він ще нижче опустив голову. - Ви ж здається не з цих.., - і похопився, - маю на увазі індусів.
-Ні, не з цих і не з тих, не з індусів, - не знаю чи заспокоїв я його і вирішив подарувати йому бонус за ідею грошей з кишень мерців і за те, що він здогадався, що хтось потрібний мені обов’язково прочитає це оповідання. - Якщо ви заговорили про Схід, можу розповісти коротку й відому історію, яка особисто мені дуже до вподоби, а вам допоможе краще зрозуміти нашу бесіду.
- Одного разу Чжуан цзи, це був древній китайський містик, майстер дзен, філософ, прокинувся і перебував весь ранок в розгубленому стані. Коли його учні спитали про причину, він сказав, що йому приснився сон, наче він став метеликом. Учні почали посміхатися і заспокоювати його, мовляв, а в чому проблема, метелик та й метелик, мало, що кому сниться. «В тому-то й проблема, - відповів вчитель, - а що коли це метелику сниться, що він Чжуан цзи, тоді хто я такий, може я лише сон метелика?»
Редактор підняв голову, але не очі і задумливо залопотів:
- Маєте рацію. Тоді це міняє ракурс. Тобто, вона спить і бачить сон, або йому ...
- Так-так. На правильному шляху, - підтримав я його, перед тим як дати гепнутись. - Він колись зустрів дівчину і тепер йому сниться, що вона лікар і він прийшов до неї на прийом і так далі. Вона колись зустріла хлопця на сходах, що хотів торкнутися її шиї, і зараз вона спить і бачить уві сні, як він прийшов до неї на прийом і видумав якусь історію, щоб знову торкнутися її шиї. Тим більше, кому не снилося, що хтось його тушить, тягне, штовхає, ну в туалет у сні хочеться всі без розбору. Безперечно, вам теж.
Редактор кивнув і глянув довірливо на мене. Даремно, бо це мене заохочує:
- Ще варіант, трохи складніший. Практикантці, що у вас на стажуванні, сниться, що вона стоїть під вашими дверима і чує всю цю нашу дивну для неї розмову – ми з вами лише сон практикантки. Допускаєте?
- Ще й як, вона дуже хоче залишитись у нас працювати і дійсно старається засунути носа в будь-які привідчинені двері аби більше дізнатись про редакційні справи і попліткувати про них. Тільки б це окреслити чіткіше, я не про практикантку, у неї с формами все гаразд, чіткіше не буває, - спроба пожартувати не пішла в залік, - а про читача, щоб йому було ясно, коли сниться, коли правда, де сон лікаря, а де пацієнта, - взявся він за старе.
Таких чомусь навчити, як комара переконати перестати пити кров і перейти на кока-колу:
- А вам, редакторам, аби креслити, а краще викреслювати, - моя доброта закінчується завжди однаково і швидко, розповідай таким про Чжуан цзи. - Ви не думали, що частенько сон є більшою правдою, ніж дійсність, що саме уві сні людина є справжньою, а коли прокинеться, починає удавати себе казна що, залежно від обставин, виховання, думки чи очікувань оточення? А для того, хто там і до кого ви вже зверталися, - я показав пальцем гору, - не має різниці гріх у сні чи на яву – карається однаково. У середні віки досить комусь необачно поділитися сном не за канонами, як зустріч з інквізицію забезпечена. Зараз інший вік - інші методи.
Не чекаючи на його коментар, зробивши свій голос на півтона голоснішим і безапеляційним, пояснив:
- Знайте, вашій дружині сниться, що вона редактор, вона керує колективом, вирішує кого друкувати, кому який гонорар платити, на яку посаду призначити. В її сні сьогодні вона не змогла прийти роботу і послала вас, а до вас прийшов відвідувач із оповіданням і далі за текстом. Ми з вами – сон вашої дружини. А вам сниться, і це точнісінько так, що ви жінка, ви просто жінка, і ніякий не чоловік, ніякий редактор, а ви баба, якій треба мужик, такий як ваш сусід з другого поверху або з гидкими бакенбардами продавець магазину комп’ютерної техніки. Цікаво, а той солдатик-лінотипіст з армійської газети, якого ви намагалися звабити, і за що вас звільнили лише після трьох безславних офіцерських років служби, ще сниться вам?
- Благаю вас, зупиніться, це надто особисте,- старий педик ліг на стіл, обхопив голову руками і хлюпаючи носом просив, - я все зрозумів, я все надрукую. Прошу вас, годі.
Він плакав і сьорбав, сьорбав і плакав, шепотів до себе: «Чому я, чому до мене? Мені снилися тисячі снів, а училищних ще й тридцятилітньої давнини не згадаю. Я взагалі випустився в 1983 році, за три роки до цього сну. Якби не прочитав в перших рядках про ЛВВПУ, то взагалі закинув у шухляду цю дурню...Я робив тисячі помилок, та я не найбільше зло навіть в нашому місті. Йшов би він в уряд, парламент, митницю, на телебачення - там грішників, злодіїв, хабарників, брехунів - без розбору всіх забирай, не промахнешся. Як я можу бути винним за якийсь сон в училищі? Що цей різноокий з мене захоче?»
Так я йому і сказав, скоро дізнається. З усмішкою тихесенько навшпиньках залишив його за бабською роботою рюмсати, щоб налякати ту, хто так само тихесенько навшпиньках стояла під дверима.
- Добрий день, Нінуля, - поздоровались з нею двері моїм голосом і легеньким дотиком.
Вона злякано відсахнулася, потираючи ледь забитого лоба.
- Як ви знаєте моє ім’я?
Спочатку я зачинив двері. Уважно огледів дівчину. Все до ладу, тільки навіщо блузку защібати на всі ґудзики, аж під саму шию, хоча б верхній ґудзик розщібнула, щоб людям краще було видно красу, від якої дехто божеволіє не лише в художніх творах. Практикантку поки вибачає не юність, а те, що вона йде до шефа. Вибачає, але не рятує, і його теж.
- Приснилося, - і підмигнув їй сірим оком, хоча міг би й синім.
От часи настали, чи це по редакціям таке чи скрізь? Творчий підхід у роботі – моя родзинка, приємно мати справу з інтелігентними людьми хай навіть і не надовго. Та деяким життєвим збігам обставин і останнім поворотам сюжету я і сам дивуюсь, бо неможливо всього про всіх знати.
Адже я лише скромний кур’єр, який має передати неминучу вісточку, а вони – адресат. Звичайно, я міг обійтись коротенькою телеграмою, достатньо і одного слова в ній, ба, навіть і крапки. Але що діяти, коли прагнеш прекрасного, неординарного, чогось в стилі Едгара По, Стефана Цвейга і моєї улюблениці Фланнері О’Конор, шаную п’єси Шекспіра – безодня ідей, одну ось і використав.
Для вас дбаю, бо одного разу і ви відчуєте у сні, що вже не прокинетесь, якби не дзеленчав дзвінок чи вигравала мелодія мобільного телефону, гарчав будильник, термосила рідня і вив собака, свій чи по сусідству; відчуєте, що написане мною оповідання-сновидіння спеціально для вас (після того як мавр зробив свою справу, обіцяю щось новеньке) захоплює так, що і не варто прокидатись взагалі.
По великому секрету скажу – ви і зараз спите. Інакше ви не змогли читати ці рядки, бо те що, написане у сні, лиш у сні можна прочитати; ба, більше, читання – то є уява, і сон є уява. Це як туман, що стелиться на лужок з річки, і туман, що стелиться на цей самий лужок з озера чи ставка поблизу. Ось вони зустрілися, змішалися над лужком – і хто розбере і розділить, де який туман; але кожний знає, що є місце, де туман має кінчитися.
Отже, далі буде, але не для всіх.
Ю.КОВАЛЬСЬКИЙ
